Наталка жила разом зі своїм чоловіком та свекрухою в невеликому будиночку в приватному секторі. Свекруха Тетяна Василівна завжди вважала, що невістка має робити всю хатню роботу, навіть якщо у неї є інші обов’язки, як-от робота або навчання.

Одного разу Наталка повернулась додому після напруженого робочого дня, мріючи про відпочинок, вдома на неї вже очікувала свекруха зі суворим поглядом:

— Наталю, чому в хаті такий безлад? Пил всюди, підлога не вимита, а брудні речі все ще в кошику. У мене було троє дітей, але все завжди блищало!

Наталка втомлено відповіла:

— Мені сьогодні довелося залишитися на роботі довше. Я обов’язково все приберу, але трохи пізніше.

Тетяну Василівну не задовольнила ця відповідь, і вона продовжила:

— Це не виправдання. Хатня робота — це твої обов’язки. Моя мати завжди казала, що жінка має все встигати, а не шукати відмовок.

Молода жінка розуміла, що жодних виправдань для свекрухи не існує і змушена була відкласти свій відпочинок. Вона задумалася, чи можна було змінити цей ланцюг невдоволення. Чи є спосіб вийти з цього кола, де кожен день схожий на попередній, де її почуття не мають значення?

Вона стояла перед дзеркалом у ванній кімнаті, розглядаючи своє відображення. Вже вкотре за останні місяці її охоплювала хвиля невпевненості та тривоги. Як сталося, що вона, завжди така впевнена, раптом почала сумніватися в кожному своєму рішенні?

“Може, я справді роблю щось не так?” Ця думка постійно переслідувала жінку. Скільки б вона не намагалася догодити свекрусі, завжди щось було не так: то не так подала вечерю, то занадто довго ходила по магазинах, то забула підлогу помити, не там сіла, не так подивилась.

Дівчина нещодавно вийшла заміж за Івана і переїхала жити до його сім’ї. Її свекруха завжди пишалася своїми кулінарними здібностями й вважала, що готує краще за всіх. Коли невістка нарешті зважилася приготувати вечерю, свекруха не упустила шансу покритикувати її страви:

— Що це ти приготувала, Наталочко? Борщ у тебе якийсь блідий, та й вареники, мабуть, переварила… У нас у родині завжди робили по-іншому. Тобі ще багато чого треба вчитися.

Наталка розхвилювалася, хоч і намагалась не втрачати впевненості:

— Мені хотілося зробити щось особливе, як у моєї мами. Вона завжди додавала більше зелені, і я теж так звикла.

Свекруха ж впевнено сказала:

— Ну, у нас тут свої традиції і ми їх не змінюємо. Може, тобі варто прислухатися до більш досвідчених людей, щоб не робити таких помилок.

Наталя змовчала, але всередині відчула неповагу. Образили не тільки її, а всю її сім’ю: маму, тата та двох братів. Вона хотіла відповісти, але стрималась. Все ж таки свекруха тут хазяйка.

Але ж дівчина старається! Щодня намагається бути кращою, все робити вчасно, прислухатися до зауважень. І все одно, вона чує докори відверті, невдоволені, часом навіть із сарказмом:

— Ну, що, невісточко, може, сьогодні тобі вдасться приготувати борщ без цього твого експериментального підходу? Бо вчорашній, скажу прямо, був не дуже.

— Навіщо сьогодні борщ варити? Вчора ж їли. – Ввічливо відповіла дівчина.

Важко щоранку прокидатися з думкою про те, що треба бути бездоганною, що треба догодити. Невже це і є сімейне щастя? Не раз задавала собі питання дівчина.

“Я завжди хотіла, щоб мене приймали такою, яка я є”. – Подумала Наталка, обережно торкаючись свого відображення у дзеркалі. Але тепер здавалося, що це бажання стало недосяжною мрією. Тільки у ванній вона відчувала себе у безпеці. Адже тут не було вікон і ніхто з підозрою не стукав у двері.

Наталка зібрала всі сили й рушила за вечерю. Вся сім’я зібралася за столом і свекруха почала розкладати страви перед кожним членом родини. Наталка чекала на свою чергу, але коли остання тарілка опинилася перед чоловіком, вона зрозуміла, що про неї забули. Точніше, свекруха удала, що її просто не існує. Наталка знала, що це був черговий хитрий удар по її самооцінці. Вона відчувала образу. Але чи повинна вона мовчати й цього разу?

“Ну що ж”, – подумала Наталка, збираючи до купи всю рішучість. Вона вирішила, що не буде більше мовчки терпіти такі образи. Свекруха, як і раніше, чекала, що невістка промовчить, але та більше не хотіла грати за цими правилами.

Вона підвелася, глянувши на всіх присутніх і з невимушеною усмішкою, але досить голосно, щоб усі почули, промовила:

— Ой! А мене в цьому домі не існує?

Її голос звучав спокійно, але дівчина точно знала, що ці слова влучили у ціль. Вона відчувала, як на обличчі Тетяни Василівни пробігла тінь здивування, яку та намагалася приховати.

Вона зробила це без особливих емоцій, просто і прямо, показавши, що більше не дозволить себе ображати. Тепер у цій сім’ї правила гри змінилися докорінно. Чи варто мовчати, коли твої почуття не беруться до уваги? А як би вчинили ви на її місці?

Джерело