— Слухай, Сергій, можу я з тобою серйозно поговорити? – запитав Леонід. – Як з другом! Бо сил носити все це в собі і терпіти в мене більше нема. Я хочу, щоб ти знав правду.

— Як з другом, Льоня, ти можеш зі мною говорити про що завгодно, — відповів Сергій. — Але одразу попереджаю, що грошей я тобі не дам.

Леонід збирався говорити не про гроші, але відповідь Сергія його здивувала.

— А чому ти мені грошей не даси? – здивувався Леонід. — А якщо вони мені зараз конче потрібні? Невже відмовиш?

– Відмовлю, Льоня. Бо грошей зараз у мене самого нема. Усе витратив на Риту.

— А, якщо так, тоді зрозуміло. Власне, говорити з тобою я хотів не про гроші. А про твою дружину.

— Про мою дружину?

— Так, Сергій, я хотів говорити про твою дружину.

— А що не так із моєю дружиною?

— З нею все гаразд, — відповів Леонід. — Але ж ти її не любиш?!

– І що? Навіть якщо її не люблю, чому тебе це хвилює?

— Поступися нею, — сказав Леонід.

— Як це «поступитися»? Не розумію.

— Розлучися з нею. Таким чином, Діана стане вільною.

— А тобі навіщо? Навіщо тобі, щоб моя Діана стала вільною?

– Я її люблю.

— Ти на ній одружуватись хочеш?

– Це як вийде. Зараз я просто її люблю, а далі видно буде. Час покаже. Може, ми й справді одружимося.

Сергій зробив здивоване обличчя.

— Я серйозно, — вів далі Леонід. — Адже ти нічого не втрачаєш. До того ж, у тебе є інша. Рита! На яку ти витрачаєш усі свої гроші. І ви вже давно, років зо три, здається, любите один одного.

— Той факт, що в мене є інша і ми з нею любимо один одного вже дуже давно, зовсім не означає, що я маю відмовлятися від своєї дружини на твою користь.

— Але ж ти Діану не любиш! То чому б і не відмовитись? На мою користь. Адже я тобі не чужий.

— Не люблю, — погодився Сергій. — Але чого ти взяв, що я нічого не втрачаю, відмовляючись від Діани? Вона ж моя дружина. Нехай нелюба, але дружина. Дружина! Розумієш? Може вона найдорожче, що в мене є. Може, все, чого я досяг у житті, я досяг лише завдяки їй. І з якого дива мені від неї відмовлятися? Тільки тому, що її не люблю? Ха-ха!

— То ж ти відмовляєшся не заради когось, — говорив Леонід. – Заради мене. Заради свого друга. Невже наша з тобою дружба, Сергій, для тебе вже нічого не означає? Ну, згадай, скільки я тобі зробив.

– І що ти зробив для мене? На рибалку зі мною їздив та на футбол ходив?

– Рибалка та футбол? І це все, що ти пам’ятаєш за довгі роки нашої дружби?

– Так годі…

— Ні, Сергій, не гаразд. А скільки разів я прикривав тебе? І в дитинстві, і в підлітковому віці, і в юності!

— Ну, перестань…

— А як я прикривав тебе у зрілі роки, коли ти одружився? Коли ти обманював дружину. З Ритою! А я казав, що ти чи зі мною на риболовлі, чи на футболі, чи у мене на дачі ночуєш! Забув?

— Та годі…

— А скільки грошей ми витратили за довгі роки нашої дружби?

– Та перестань..

— Ні, Сергій, не перестану А скільки було слів сказано під час дружніх посиденьок? Скільки проблем ми з тобою обговорили під час наших зустрічей з тобою? І яких проблем, Сергій? А ти пам’ятаєш тільки рибалку і футбол. Та хто ж ти є після цього, Сергій?

— Ну, добре. Добре! Був не правий. Ми, як друзі, багато зробили гарного один для одного. Знову ж таки, посиденьки дружні, на яких було багато з’їдено, випито та обговорено. І наша дружба для мене теж багато важить. Але Діана, Льоня! До чого тут моя дружина? Дружба дружбою, але дружина…

— Але ж ти Діану не любиш.

– Залагодив, як папуга. Не любиш, не любиш. Не люблю!

— І рано чи пізно, але ви все одно розлучитеся. То чому ж не зараз?

— Ти хочеш забрати мою дружину собі? Серйозно?

— Хочу, — мало не плачучи, відповів Леонід. — Діана мені давно подобається. А ти її не любиш.

— Знову ти за своє з цим не любиш. Ну, як тобі пояснити? Адже з таким самим успіхом ти міг би попросити в мене мою дачу чи машину.

— А до чого тут твоя дача чи машина?

— Свою дачу я теж не люблю і не їжджу туди. Тож чому б тобі на цій підставі не попросити в мене і дачу. А заразом і машину. Тому що й машину я не люблю. То давай! Проси у мене все, що я не люблю! Дублянку, наприклад, яку я не люблю, не ношу і яка висить у шафі. Забирай у мене все! Чого там! Ми ж друзі! Чому тільки нелюба дружина тебе зацікавила? Он крісло, в якому сидиш. Його я також не люблю. І тому сам у ньому ніколи не сиджу. Чи не хочеш і його забрати? Або кабінет мій. Адже я і кабінет свій теж не люблю.

— Як ти можеш порівнювати дружину з дачею, машиною, кабінетом, кріслом чи дублянкою? — обурено відповів Леонід.

— Дуже можу. Моя дружина – це таке ж моє майно, як і все інше. Чи ти думаєш, що Діана дісталася мені безкоштовно? Так ось, ні. Я витратив на неї дуже багато часу і сил. І якщо вже вона тобі така потрібна, якщо ти її дійсно любиш, то назви ціну.

— Дикість якась. Ціну! Ти у своєму розумі? Як можна назвати ціну на людину?

— Слухай, Льоня, а ти, як я бачу, виявляється, найхитріший?

— Чого це я хитрий?

– Того це! Ціну на людину, чи бачите, призначити не можна! А задарма його забрати, отже, можна? То виходить? Адже ми зараз не про людину розмовляємо. Йдеться про мою дружину.

– Нелюбиму дружину!

— Я тобі зараз дам, Льоня.

– Тільки спробуй. Хм… він мені дасть. Я сам тобі дам. Адже я, між іншим, міг у тебе її і безкоштовно відвести.

— Цікаво було б подивитися, як ти мою дружину в мене безплатно відвів би.

– Нічого цікавого. Взяв би і відвів. Нічого складного у цьому немає. Для мене, принаймні. Ти ж знаєш, що я подобаюся жінкам. Але я вчинив із тобою як друг. Прийшов до тебе із відкритим серцем. А міг не приходити. Міг так відвести. Ти знаєш мене!

— Ні, друже любий! — впевнено відповів Сергій. — Брешеш! По всьому виходить, що не зміг Діану мою відвести у мене, якщо до мене звернувся.

— Як ти смієш мені таке говорити? Я та й не зміг?

– Смію. Бо дуже добре тебе знаю. Не вийшло в тебе нічого з Діаною, ось ти приповз до мене. Ну, що ти дивишся на мене, що дивишся. Очима він кліпає. Мені Діана багато про тебе розповідала.

– Що розповідала?

– Як ти до неї підкочував. Повідомленнями закидав. У коханні клявся.

— Діані?

– Діані, Діані!

– Розповідала тобі?

— Ні, вона знайшла дядька чужого на вулиці і йому все виклала. Чого ти дурницю якусь питаєш?

— Значить, таки розповідала. О Боже! Як це низько!

– Розповідала, розповідала. І твої повідомлення в телефоні показувала.

– Повідомлення?

— У яких ти її на побачення запрошував та обіцяв зробити щасливою в номері готелю. Якби ти чув, як ми обоє з тебе сміялися.

– Боже, як це низько. Навіщо вона така зі мною? За що? Хіба можна сміятися з почуттів? Тим паче сильних. Гаразд вона. Але ж ти! Ти ж мій друг! Як ти міг сміятися з сильних почуттів друга?

— Ну, вибач.

— Тепер навіть і не знаю, чи я зможу пробачити тебе.

— Між іншим, це не ти, а я маю на тебе сердитись. Адже ти хотів за моєю спиною мою ж дружину в мене відвести.

– Хотів.

— Але ж у тебе не вийшло.

– Не вийшло. І що? Ти тепер мене все життя будеш цим дорікати? Невже ти не розумієш, в якому становищі я опинився, закохавшись у твою дружину? Та який ти тоді друг після цього? А я з тобою і на рибалку, і футбол. А скільки разів я тебе прикривав, коли ти Діану обманював з іншою! Все це тепер забуте! Все у минулому! І в мене більше нема друга!

— Гаразд, гаразд, заспокойся. Я не в претензії. Діана дійсно приваблива і ще багато на що здатна. У сенсі: захопити і таке інше. І як чоловік, я тебе розумію.

– Точно розумієш?

– Абсолютно. І якби Діана не була моєю дружиною, я б сам за нею почав доглядати.

– Тепер ти розумієш? — захоплено промовив Леонід, чому я полюбив цю жінку.

– Тепер розумію. Як не зрозуміти?

— І все одно, — ображено промовив Леонід. — Навіщо так? Навіщо розповідала тобі про мої почуття? Навіщо мої повідомлення тобі читати давала?

— То ж не чужій людині. Чоловіка.

– І все одно! Навіщо? Навіщо вона зі мною так вчинила? Навіщо?

— Навіщо? Навіщо? Потім! Як ти не розумієш, Льоня? Адже вона жінка. Хотіла похвалитися. Показати, що нею захоплюються! А кому, як не чоловікові, чесна дружина лише й може це показати? Тим паче Діана. Ну? Що ти як маленький, слово честі? Такі банальні речі тобі доводиться пояснювати.

— Бо мені прикро!

— Розумію. Наступного разу розумнішим будеш.

– Буду. І все одно мені прикро.

— Проковтни образи і живи далі.

– Мені плюнули в душу!

— Утрись і давай краще поговоримо про справу, — запропонував Сергій. — Тільки серйозно.

– Давай.

– Починай.

– Ти починай.

— Значить, як другу, ти мені її просто так не поступишся? – почав Леонід.

— І не вмовляй! Я ж сказав! Досить про порожнє. Давай серйозно.

— Ну гаразд, гаразд. Тоді назви свою ціну.

– Я?

– А хто? Твій товар, твоя та ціна.

– Логічно, – погодився Сергій і назвав ціну.

Почувши ціну, Леонід схопився з крісла, яке не любив Сергій, і почав ходити його нелюбимим кабінетом.

— Ну, що? Що ти так розхвилювався? — питав Сергій. — Нормальна ціна.

– Нормальна? На твою думку, це нормально?

– А як ти хотів? Іншої такйої як моя Діана, не знайдеш. Я ж тобі кажу, якби вона не була моєю дружиною, я б сам за неї вдвічі більше б віддав, ніж зараз з тебе питаю. Ти, по суті, купуєш золото за ціною картоплі. Ось глянь на мене. Ні, ти не відвертайся. Ти дивись, дивись.

— Ну, дивлюся.

— Все добре, що зараз є в мені і що ти бачиш, — це вона все. Діана! І згадай моє слово, вона і з тебе людину зробить. Вважай, що купуючи у мене Діану, ти просто вигідно вкладаєш кошти. Крім того, не забувай, що, крім самої Діани, ти отримаєш ще й половину нашого з нею майна.

— Ні, як хочеш, а це дорого.

– Добре. Як другу, на додачу до Діани віддаю дублянку.

— Не потрібна мені твоя дублянка. Ось ще. Вона вже згнила в тебе давно, мабуть, а ти мені її пропонуєш.

– А крісло?

– Що крісло?

— Крісло, в якому ти сидиш, подобається тобі?

– Гарне крісло.

— Забирай разом із Діаною. Не шкода. Слово честі. Як другові.

— Крісло і так буде моїм, коли ти з Діаною розлучишся.

У цей час до кабінету до чоловіка зайшла Діана.

— Про що сперечаєтеся? — спитала вона.

— Та ось, — відповів Сергій, — пропоную Леонідові крісло та дублянку безкоштовно. А він відмовляється.

— А чого це ти відмовляєшся, Льоня? – здивувалася Діана. — Дублянку він все одно не носить. А ось щодо крісла – це навряд чи.

— Що це навряд? Хіба я не можу подарувати другові речі, які мені не подобаються?

– Можеш, – відповіла Діана. — Але все залежить від того, що тобі не подобається. Дублянку можеш дарувати скільки хочеш. Бо дублянка твоя. До того ж, уже давно, мабуть, згнила. Не розумію, чому ти її досі не викинув. Ну та гаразд. А що стосується меблів, то всі меблі в цій квартирі мої. Як, власне, і квартира. До речі, нагадую про всяк випадок, раптом ти забув. Машина та дача – теж мої.

Діана вийшла з кабінету.

– Ціна підвищується вдвічі, – сказав Сергій.

– За що? Чому вдвічі?

– Тому що мені після розлучення нічого не залишиться, – відповів Сергій, – ти ж чув. Квартира і дача, і все інше – це дошлюбне майно Діани.

І Леонід подумав, подумав і погодився. Сергій назвав номер рахунку. Леонід перевів туди всю суму.

— А де моя дублянка? – запитав Леонід.

Сергій виніс другу дублянку.

Незабаром після цього Діана знову повернулася до кабінету чоловіка.

— Я, власне, чого приходила, — сказала вона. – А Леонід пішов?

– Я тут. Дублянку приміряю, яку мені твій чоловік подарував.

— Заплутали ви мене зі своєю дублянкою. Я приходила сказати, Сергій, що ми з тобою розлучаємося. Так що збирай свої речі та йди. До речі, Леоніде, а що за гроші ти зараз перевів на мій рахунок?

Леонід і Сергій переглянулися.

– Чому на твій? — спитав Сергій. — Він мені гроші переказував. Просто я переплутав рахунки.

– Неправда! — одразу сказав Леонід. – Ти нічого не переплутав. І гроші я перевів Діані.

— З якого дива ти їй перевів гроші?

— А з такого, що… Що… А тому, що в неї незабаром день народження, — придумав нарешті відповісти Леонід.

— День народження тільки через півроку, — уточнив Сергій.

— А не має значення, — рішуче відповів Леонід. — Раптом зі мною щось станеться за цей час. Тому я вже зараз і переклав.

– Так багато? – здивувалася Діана.

— Тобі мені нічого не шкода, — відповів Леонід. — Купи собі щось.

– Шкода, що я раніше не дізналася, який ти щедрий, – сказала Діана. — Сергію пощастило з другом.

– Він мені більше не друг! – категорично заявив Сергій. — Пішов геть із мого будинку.

– З мого будинку! – уточнила Діана.

– Нехай, – погодився Сергій. — Але поки я тут, його ноги тут не буде.

Діана не почала сперечатися, а Леонід пішов, але обіцяв завтра зайти.

– Заходь, – сказала Діана, проводжаючи Леоніда і закриваючи за ним двері.

Вона повернулася до чоловіка і почала допомагати йому збирати речі.

«Найбільш прикро, — думав Сергій, збираючи речі, — що мало того, що Діана дістанеться Леоніду, але й грошей я на цьому не заробив».

У цей час у квартиру знову зателефонували.

— Якщо це Леонід, я його зі сходів спущу! — вигукнув Сергій.

– Це до мене, – сказала Діана. — Зараз я тебе з кимось познайомлю.

За хвилину Діана повернулася з чоловіком.

— Це Денис, — сказала вона. – Мій майбутній чоловік.

— Дуже приємно, — радісно відповів Сергій. — Ні, щоправда, дуже, дуже приємно. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки мені приємно з вами познайомитись, Денисе.

Леонід, як і обіцяв, прийшов наступного дня. І теж познайомився із Денисом. Але на відміну від свого колишнього друга, Леонід не почував себе щасливим. І його можна було збагнути. Якщо Сергій втратив тільки Діану, Леонід втратив і Діану, і гроші, і друга. Бо Сергій його так і не пробачив.

КІНЕЦЬ.