Я уже чотири роки сперечаюся зі своєю донькою! Майже п’ятдесятирічна жінка, я відстоюю свою свободу, та намагаюся пояснити їй, що хочу жити так, як мені подобається.

Раніше між нами конфліктів не виникало, ми завжди знаходили спільну мову.

Ситуація змінилася після появи мого старшого онука. Августина, зовсім не вміючи справлятися з немовлям, почала часто звертатися до мене за допомогою:

– Мамуль, привіт! — щонайменше двічі на тиждень вона дзвонила мені. — Приїдь, будь ласка. У Антошки на ніжках з’явився якийсь висип. Я вологими серветками щовечора протираю, а він не зникає!

– Доню, це від памперса! Ти давай йому частіше голяка лежати. Шкіра дихати має. І не потрібно часто використовувати вологі серветки. Присипку дитячу купи в аптеці, вона підсушить.

– Мамо, а ти не можеш сьогодні приїхати і з ночівлею залишитися? Я так утомилася! Антошка дуже неспокійний. Він у кращому разі вночі спить три-чотири години, потім прокидається і кричить.

– А як ти його годуєш?
– Ну як? Кожні чотири години.

– Та він голодний, мабуть, то й кричить! Частіше прикладай. Нині, навіть лікарі кажуть, що на вимогу дітей годувати треба!

Я їй ніколи не відмовляла — приїжджала, коли вона просила, і лишалася з ночівлею. Сама підводилася до онука, щоб у доньки була можливість виспатися.

Коли Антошці виповнилося два роки, вона мене порадувала, що знову чекає на дитину. Я їй нічого не сказала, хоч і вважала, що для другої дитини, якось зарано.

З’явилася внучка, і турботи про немовля знову лягли на мої плечі. З двома дітьми вона втомлювалася ще більше, ніж із одним.

Добре, що діти швидко росли. Коли молодшій Валюші виповнилося три роки, я видихнула:
– Тепер точно буде легше!

Але вона, яка звикла до постійної моєї допомоги, відмовлятися від неї не збиралася. Мені вона поставила, майже, ультиматум:

– Валю я віддаю до дитячого садка, а сама виходжу на роботу. Набридло мені сидіти в декреті, в чотирьох стінах. Та й Віктору важко одному сім’ю тягнути. Двоє дітей – це просто величезні витрати!

– Ну гаразд! — похвалила я доньку. – Розвиватися теж треба. Ось зараз технології постійно розвиваються, вчитися не встигаєш, кваліфікацію втратиш і все, роботу не знайдеш нормальну.

– Мамо, тут така справа… Я хотіла б тебе попросити, щоб ти онуків забирала на вихідні у п’ятницю ввечері.

Я сама Антошку і Валюшку тобі привозитиму. У неділю ввечері забиратиму. Або ні, краще, мам, ти в понеділок сама відвозь їх до дитячого садка. А ми з Вітею ввечері забиратимемо.

Розумієш, у мене із чоловіком зараз невеликі проблеми у стосунках. Нам один одного не вистачає. Щоб зберегти шлюб, я маю знову привернути до себе його увагу!

Мамо, ну що я тобі пояснюю? Ти ж сама все розумієш!
Я спробувала заперечити:

– Дочка, я не проти! Але давай, бодай через вихідні? Ти не забувай, що у нас дача. Ми туди не лише влітку, а й узимку їздимо.

Адже будинок треба опалювати, щоб зовсім не розвалився. Та й дрібних справ у господарстві багато. Я не відмовляюся сидіти з онуками, але ж не так часто!

– Мамо, я хочу, щоб кожні вихідні були у нашому з Вітею розпорядженні! Тобі ж нескладно?

Антошка та Валюша вже дорослі — їх ні заколисувати, ні годувати не треба. Вони цілком самостійні діти вже.

Будь ласка, рятуй! Тільки від тебе залежить, чи збережеться наш з Вітей шлюб, чи ні!

Я знову пішла на поводу дочки, хоч чоловік мій і був проти:

– Лара, що це за самодіяльність? А нам з тобою наодинці проводити час не потрібно? Ні, я не проти того, щоб онуки у нас гостювали! Але чому так часто?

– Я намагалася відмовити Августині. Та хіба її переконаєш?

Вона мене просто перед фактом, як завжди, поставила! Нічого, Борю, потерпимо. Я сподіваюся, що це не на завжди!

– Мамо, ми сьогодні з Вітею зібралися у кіно. Сьогодні тобі дітей наш сусід привезе. З ним я вже домовилась.

– Мамо, треба, щоб ти сьогодні ввечері приїхала і посиділа з онуками. Ми з Вітею затримуємось на роботі. Будемо лише після 9-ї вечора. Дітей доведеться тобі забирати з садка. Ми ніяк не встигаємо!

– Мамо, цієї п’ятниці приїжджай до нас, з дітьми залишишся. Ми з Віктором у п’ятницю поїдемо і повернемося лише в неділю ввечері.

– Покликали друзі на весілля. Спочатку святкуватимуть, як завжди, у ресторані, а потім у заміському котеджі. Сама розумієш, свято триватиме довго. Виручай, мамо, без тебе ніяк!

Я і сама не помітила, як стала безплатною нянькою для рідних онуків!

Звісно, ​​я намагалася протестувати. З дочкою неодноразово проводилися виховні бесіди, але Августина завжди відповідала мені одне й те саме:

– Мам, ти така цікава! А до кого я можу звернутися, як не до тебе? Ти чудово знаєш, що зі свекрухою у нас стосунки не дуже. Вона мене ледаркою вважає!

– Приїжджає раз на півріччя і починає нудити. То діти неохайні, то чоловік у брудній футболці ходить, то на кухні не прибрано!

– Я до неї не можу звернутися, мені гордість не дозволяє! Тому я тебе й прошу!

Ну невже ти мені відмовиш у такій дрібниці? Мам, ми ж одна сім’я. Мусимо допомагати один одному!

Свій п’ятдесятирічний ювілей я планувала відзначати із грандіозним, за моїми мірками, розмахом. З чоловіком я порадилася заздалегідь, і ми вирішили день народження святкувати у ресторані.

– Ну а що, Ларисо, хоч раз в житті можна погуляти, як хочеться? – Підтримав мою пропозицію Борис. – Гроші є. З організацією свята, гадаю, проблем не буде. Запросиш усіх друзів та родичів. Відсвяткуємо, як належить!

– Шкода грошей, Борисе! — щиро зізналася я. — Тисяч п’ятдесят, напевно, на таке свято піде! Може, краще онукам щось на них купимо? Я спершу хотіла, а тепер подумала. Дорого, Борю!

– Та кинь ти, Ларисо! Один раз живемо! Зрештою, 50 років — це ювілей, його треба відзначити! А грошей не шкодуй, ще заробимо!

– Внукам ми й так допомагаємо. Августина всі витрати на дітей і так повісила на нас. Давай, обдзвонюй гостей, а завтра поїдемо і ресторан виберемо.

До організації урочистостей ми підійшли відповідально. Від ресторану відмовилися на користь затишного кафе.

Гостей планувалося небагато, та й день народження був улітку, тому всі запрошені легко помістилися на відкритій літній терасі.

Я зовсім закрутилася і доньку про свої плани заздалегідь не повідомила.

Коли Августина вкотре зателефонувала мені, та повідомила, що зараз привезе дітей, я зраділа. Нині я доньці й розповім про свої плани!

До приїзду рідні я накрила стіл. Поки діти у вітальні дивилися мультики, ми з дочкою розмовляли на кухні:

– Тато твій мене все-таки вмовив відсвяткувати день народження! – Поділилася я з дочкою. – Відзначатимемо у «Ромашці», у кафе за два квартали від нас. Багато народу не звали, лише тридцять людей набралося.

До речі, про дитячий стіл ми подбали теж, разом із Антошкою та Валюшою набереться вісім дітлахів, для них накриють окремо стіл.

– Стривай, мам, — насупилась Августина. — Це що, ти день народження відзначати збираєшся двадцять третього числа?

– Так, а коли ж? — здивувалася я. Звичайно, двадцять третього! Ти що, забула, коли у твоєї матері день народження?

– Мамо, а ти чому зі мною заздалегідь не порадилася? — розлютилася Августина. — Скасовуй свято, не буде жодного ювілею!

– Це ще чому? — насторожилася я. — Чому я маю скасовувати свій ювілей?

– Ой! — ляснула себе по лобі Августина. — Це я винна! Я забула тебе попередити!

– Мам, просто ми двадцятого їдемо на відпочинок до Карпат на два тижні! Вже все сплачено, і білети на потяг на руках! В останній момент встигли цей тур урвати!

– Чудово! — зраділа я за дочку. Тільки я тут до чого? Точніше, яким боком пов’язана твоя відпустка, та мій день народження?

Якщо ти переживаєш із приводу твоєї відсутності на святі, то я все розумію. Звичайно, відпустка ж в Карпатах важливіша! Їдь спокійно!

– Ні, мамо, ти не зрозуміла! Не буде в тебе дня народження! Ми поїдемо, а з дітьми хтось залишиться? Антошку та Валюшу тобі в будь-якому разі доведеться забрати до себе. Інших варіантів немає!

Я навіть не одразу знайшлася, що відповісти дочці:
– Августина! Звичайно, відпустка — це добре, але чому я маю вирішувати пов’язані з нею проблеми?

– Беріть дітей із собою, якщо їх нема з ким залишити!

– Як це нема з ким? Мамо, а ти на що? Ми всі гроші вбухали на цей відпочинок, тому відмовитися від нього ми не можемо!

– Брати з собою дітей у відпустку — це таке собі задоволення. З ними ніякого відпочинку не буде, сама розумієш! Та й грошей зайвих немає, щоб нянькам та аніматорам доплачувати!

– Так, мам, все, це рішення не обговорюється! Ми спочатку їдемо у відпустку, а потім, якщо хочеш, святкуй свій день народження! Я ж не забороняю!

– Тому, мамо, тобі доведеться від своїх планів відмовитись і перенести, чи скасувати, святкування. – продовжувала Августина. – Сама бачиш, як вийшло!

– Мені здається, що порівнювати якийсь день народження, та відпустку, просто неприпустимо! Звичайно ж, поїздка важливіша!

– Отакої! — відчуваючи, як втрачаю терпіння, сказала я. – Твої діти – тобі про них і дбати! Я заради твоєї забаганки, від ювілею відмовлятися не збираюся! Ти зовсім знахабніла!

– Ти чому вирішила, що маєш право вказувати мені? Я і так, майже п’ять років, тобі допомагала, онуків гляділа, брала їх на вихідні, давала тобі відпочити.

У тебе діти дорослі, і мені, зрештою, хочеться тепер пожити для себе!

Я тебе виховувала, на ноги піднімала, за Антошкою та Валею доглядала! Тобі не здається, що свій обов’язок я сповна виконала?

Потрібна тобі відпустка? Наймай дітям няню, чи відвези до сватів, вони ж теж бабуся та дідусь!

Ні, правда, нехай допоможуть хоч раз у житті синові, за онуками доглянуть! А мені вказувати, як далі жити, не смій! Інакше посваримося!

Августина на мене образилася, дітей залишила подрузі, а сама з чоловіком поїхала у відпустку, написавши перед цим мені повідомлення образливого характеру.

У ньому Августина висловила все, що думала про моє нахабство! Я свято, як і планувала, відзначила із розмахом. Для себе я вирішила, більше ніколи не йти на поводу у дочки!

Августина, як виявилося, мого доброго відношення не цінувала, сприймала турботу і щире бажання допомогти, як щось зрозуміле!

Ми тепер не спілкуємося. Августина все чекає, коли я вибачуся за свою негідну поведінку, бо через мою відмову їй довелося зазнати додаткових фінансових витрат!

Сусідка ніяк не погоджувалася сидіти з дітьми два тижні безкоштовно! Я ні в чому себе винною не вважаю, тож першою на контакт із дочкою не піду!

Як ви вважаєте, я не перегинаю ціпок, можливо мені першою піти на примирення?

КІНЕЦЬ.