– Ти тоді маленьким ще був, тата в лікарню положили, а я з тобою дома залишилася, бо повинна була пильнувати. Тобі ж п’ять було, а це такий вік, що треба дивитися за дитиною і дивитися, – сказала свекруха до Василя в нас на кухні.

Я відразу ж зрозуміла, що щось буде тепер просити – ґрунт вже “просочений”.

Свекруха в мене на перший погляд хороша людина, але все це лиш через це, що живемо ми окремо. Але це не забороняє їй приходити в гості, а особливо після того, як не стало її чоловіка.

Я розумію, що Олені Степанівні сумно, тому нічого не маю проти таких приходів.

Але як тільки їй щось треба, наприклад, завести в клініку чи в перукарню чи ще кудись, вона починає тиснути на жалість, а якщо точніше, на відчуття провини.

В мене чоловік дуже добра людина, йому не потрібні “докази”, для того, щоб він маму кудись завіз. Але Олена Степанівна кожного разу береться за своє.

– Ой, а пам’ятаєш, як я тобі за останні гроші купила штанішки до школи? Ти тоді такий красивий в школу йшов, – сказала свекруха перед тим, як почала просити грошей у сина на нове пальто.

Я вже Олену Степанівну вивчила, як своїх п’ять пальців.

Звісно, що після тих “штанішків за останній гроші”, мій чоловік бере маму, везе в магазин, і купляє те пальто, яке їй подобається.

Вона не часто так чинить, але як тільки я чую, що Олена Степанівна в минуле “лізе” – чекай нових витрат.

Та і цього разу було. Згадала вона, як з сином п’ятирічним була змушена лишитися дома, замість того, щоб з чоловіком в клініку відправитися.

А все це було до того, щоб він залишився в місті і не поїхав зі мною на день народження до куми в інше місто, бо її в той день потрібно було завести на якесь обстеження в інший район.

Але цього разу, хоч “ґрунт” був підготовлений, чоловік сказав, щоб сідала мама трамвай, або ж таксі викликала, бо він хоче до куми з сім’єю їхати.

Ось вам і свекруха моя. Ну на все в неї знайдуться “аргументи” з минулого…

Джерело