У свої 42 роки я залишалася самотньою. Нас в родині було четверо дітей, я допомагала батькам підіймати менших. У мене такий характер, що я ніколи не вміла думати про себе, все турбувалася про інших. Навіть на заробітки їздила, щоб допомогти батькам з ремонтом та молодшим з житлом.

Поті повернулася в Україну, здобула вищу заочну освіту, маю хорошу роботу. Квартиру досі орендую, навіщо мені одній свою? Допомагаю батькам, сестрам і брату, племінникам. Думала, це і є моя доля.

Та зустріла Максима. Зараз мені 43 роки, Максиму – 40, зустрічаємося ми вже близько року. І він хоче весілля. Вся рідня моя – проти. Та і я сама, чесно кажучи, розгублена.

Останнім часом Максим все частіше став говорити про те, що можна було б нам одружитися і жити разом. І навіть хоче влаштувати маленьке весілля для найближчих людей.

Але я задумалася, мені мабуть треба вирішити це питання для себе особисто насамперед. В цілому я задоволена своїм життям, хоча й сама була так довго. Залицяльники були, але якось не склалося.

З дітьми власними теж однозначно: вже не буде. У Макса дочці 13 років, платить аліменти, давно розлучений.

Зараз ми з ним зустрічаємося у дуже лайтовому форматі, 2-3 рази на тиждень. Сходимо в кіно, в кафе повечеряємо, потім він лишається в мене.

Вихідні проводимо найчастіше разом, дуже любим влаштовувати маленькі мандрівочки Україною. Я в нього ніколи не залишаюся, і взагалі була в його квартирі кілька разів.

Тут ще ось. Чому власне я маю якісь сумніви. Я працюю віддалено з дому, я програмістка, живу у просторій новій квартирі, з гарним ремонтом, хоч я її орендую.

Максим же мешкає в однушці, яка залишилася у спадок від родича. Я розумію, що не піду жити до нього, якщо раптом ми вирішимо одружитися все ж таки і жити разом. Мої побутові умови життя це б дуже ускладнило.

Напевно хтось скаже, що я маю бути щаслива, що викликала в когось такі почуття, що не варто жінці по своїй волі лишатися  одинокою.

Але водночас мені вже не 18 рочків, у нас з Максом склалися добрі стосунки, ми навіть, напевно, споріднені душі, але «метеликів у животі» вже немає, як у молоді роки.

Ось я й замислююсь. Біла сукня та фата у 43 роки – це ж дійсно смішно. Дітей нам разом не народжувати. Запрошувати Максима жити на мою територію (врахуйте, що я працюю з дому) теж якось не хочеться.

Так от головне запитання: а чи це мені треба? Може, в такому віці вже й нема чого жити разом? Чи я не права? І треба зігрівати одне одного турботою не тільки у вихідні, а й разом жити буденне просте людське життя?

Джерело