Коли брат запропонував мені переїхати в його квартиру-студію, я відразу ж погодилася і запропонувала Любомиру з’їхатися, щоб побачити одне одного в побуті. – Ти що! Мама на це не погодиться. Вони з татом так старалися, щоб я жив з ними в будинку. Я не можу просто піти. Але якщо хочеш, я з ними поговорю. Може, тобі дозволять переїхати до нас!, – відповів Любомир. – Не хвилюйся! Я не маю наміру жити під одним дахом з твоєю мамою!, – сказала я Любомиру і поклала слухавку

Якби хтось сказав мені пів року тому, що мій хлопець Любомир, якому двадцять сім років, перебуває на утриманні матері, я б розсміялася йому в обличчя. Адже він має майже два метри зросту, а його м’язи це просто – “вогонь”.

Він навчався на юриста на останньому курсі і мав працювати в одній із найкращих юридичних фірм міста після закінчення навчання. В університеті казали, що на нього чекає світле майбутнє, а жінка, яка підкорить його серце, житиме як принцеса.

Тож не дивно, що мої подруги змагалися за його увагу. Але він вибрав мене. Коли він запросив мене на перше побачення, я була надзвичайно рада.

На даний час мій ентузіазм кудись зник. Я люблю його, але здається, я ніколи не стану найважливішою жінкою в його житті.

Коли Любомир вперше показав, що мати відіграє головну роль у його житті? На нашому третьому побаченні.

Пам’ятаю, ми мали йти в кіно. Він сказав, що приїде за мною. Я одягла джинси, бо не вважаю що в кінотеатр потрібно одягати сукню і підбори. Але йому це не сподобалося.

– Можеш одягнути щось інше?, – запитав він.

– Чому? Ми все-таки йдемо в кіно, – здивовано відповіла я.

– Моя мама каже, що жінка завжди повинна виглядати елегантно. Навіть якщо вона йде в магазин за картоплею чи викидати сміття.

– Ти у всьому слухаєш свою маму?, – невдоволено пробурмотіла я, тому що це мене розлютило.

– Давай, не злися… Я просто хочу, щоб усі мені заздрили за те, що поруч зі мною така гарна дівчина, – посміхнувся він.

Звичайно, я переодяглась. За пів години я виглядала чудово. Але як тільки ми пішли, я помітила, що ми їдемо не в кіно…

– Ти не в ту сторону їдеш?, – запитала я.

– Ні, ні… Все добре. Мені просто треба ненадовго заїхати додому. Я забув свій телефон, – швидко сказав він.

– Де твоя голова? Ми запізнимося!, – я зітхнула.

Я ніколи не була у Любомира вдома, але знала, що він живе з батьками в спальному районі на іншому кінці міста.

Ми доїхали до його будинку лише через годину, тому що місто було затором. Я хотіла почекати надворі, але Любомиру це не сподобалося. Він пояснив, що не знає, де залишив телефон, і на його пошук може знадобитися більше часу.

– Я прогуляюся, мені не до сімейної зустрічі, – намагалася уникати побачень я.

– Давай! Ми тихенько підкрадемося, нас ніхто не побачить, – запевнив він мене.

Нарешті я погодилася. Я думала, що хоча б побачу, де він живе.

Однак проскочити непоміченими нам не вдалося. Маму Любомира ми зустріли прямо в коридорі. Вона не виглядала здивованою. Навпаки, вона ніби чекала на нас. Як тільки я переступила поріг, вона почала оглядати мене з ніг до голови.

– Це моя подруга Настя, – представив мене Любомир.

– Справді? Я рада! Приходь на каву і щось солодке, – сказала вона.

Я подивилася на Любомира благальним поглядом. Я сподівалася, що він мене врятує і скаже, що ми поспішаємо в кіно…

– Чудово! Ви двоє поговоріть, поки я знайду телефон, – сказав він і зник у своїй кімнаті.

Тому я пішла слідом за його матір’ю у вітальню, тому що було б неввічливо виправдовуватися. Але це була не звичайна розмова. І це тривало недовго.

Вона відразу почала ретельно мене опитувати. Вона хотіла знати все: скільки мені років, звідки я, де навчаюся, хто мої батьки, які мої життєві плани. Я була спантеличена.

Не те, щоб мені було чого приховувати або чого соромитися. Я просто не могла повірити, що хтось може бути таким підступним під час першої зустрічі! Найгіршим було те, що Любомир просто зник. Ніби він шукає голку в стозі сіна, а не мобільний телефон у своїй кімнаті. Коли він нарешті з’явився, я вже була на межі сил.

– Ми можемо піти? Якщо ми залишимося тут довше, ми навіть не встигнемо до останнього сеансу, – сказала я, намагаючись тримати себе в руках.

– Так, я думаю, ми встигнемо, – він краєм ока глянув на матір. Я помітила, що вона кивнула.

Коли ми нарешті вийшли, у мене все кипіло. Я була зла на Любомира за те, що він спланував цю зустріч з його матір’ю.

– Що це було? Твоя мама мала дати тобі добро?

– Не перебільшуйте. Мама просто хотіла з тобою познайомитися… Нічого поганого ж не трапилося…, – здивувався він моїй реакції.

– Справді? Я почувалася як на допиті!, – я не приховувала свого роздратування.

– Не перебільшуй. Головне, що ти це пережила і у тебе все вийшло! Ти повинна радіти, тому що мама досить гарно тебе прийняла. А тепер припиняємо сперечатися, підемо в кіно, а то ми дійсно не встигнемо, – з усмішкою відповів він.

Я закінчила розмову, але подумки пообіцяла собі, що постараюся триматися подалі від його матері.

Мені не вдалося. Мама Любомира почала запрошувати мене на недільні обіди. Це були не приємні сімейні посиденьки, а привід для додаткових запитань і коментарів.

Звичайно, поки ми їли борщ чи вареники зі шкварками, вона все ще посміхалася і говорила, як щаслива, що у її сина є така чудова дівчина, але під час чаювання вона говорила вже не в такому милому тоні.

Після кількох таких візитів з мене було досить. Я повідомила Любомиру, що більше не піду обідати до його матері. Він запанікував.

– Але ти маєш прийти, інакше мама буде сумувати! І ти їй так подобаєшся, – вмовляв він мене.

Він благав, наполягав, поки я врешті не передумала, але кожен візит давався мені все важче.

Вона не залишала нас самих, навіть коли ми були самі. Вона постійно телефонувала Любомиру. І щоразу щось нам рекомендувала!

– Чого ти знову сердишся? Мама хвилюється за мене!

З того часу, коли ми хотіли залишатися наодинці, Любомиру доводилося вимикати телефон. Але як тільки він виходив за поріг то перевіряв, чи не залишила йому записки мама.

А інколи й відразу їй передзвонював. Вам може бути цікаво, як я на все це закриваю очі? Я сама не знаю…

Я люблю Любомира. Так, його мами в його житті забагато, але в іншому він чудовий хлопець. Крім того, я сподівалася, що він зрештою вирветься з-під її впливу. І я, напевно, жила би цією надією, якби не сталося те, що змусило мене задуматися про наше майбутнє…

Місяць тому мій брат повідомив мені, що він знайшов чудову роботу за кордоном. І він запитав, чи я не проти переїхати в його квартиру-студію.

З батьками у мене було не погано, тому що вони майже не втручалися в моє життя, але я з радістю погодилася. Я думала, що ми нарешті матимемо окреме життя з Любомиром. Я йому одразу подзвонила.

– Чудово, нарешті у нас буде свій куточок, – пробурмотів він у слухавку.

– А що, якби ми почали жити разом? Ми повинні проводити більше часу разом, щоб дізнатися все один про одного в побуті, – запропонувала я.

У телефоні панувала тиша.

– Це, мабуть, не найкраща ідея, – сказав він через мить.

– Чому?, – здивовано спитала я.

– Мама на це не погодиться. Вони з татом так старалися, щоб я жив з ними в будинку. Я не можу просто піти. Але якщо хочеш, я з ними поговорю. Може, тобі дозволять переїхати до нас!, – відповів він.

– Не хвилюйся! Я не маю наміру жити під одним дахом з твоєю мамою!, – сказала я Любомиру і поклала слухавку.

Я вже три тижні живу в братовій квартирі. Я все ще бачуся з Любомиром, але я думаю про те, щоб припинити наші стосунки. Я прийшла до висновку, що з ним в мене немає майбутнього. Мій коханий ніколи не звільниться від впливу матері.

Я впевнена, що якби ми вирішили жити разом, вона б призначила дату нашого весілля, вибрала б мені сукню і вирішила, скільки у нас має бути дітей. Від цієї думки в мене мурашки по шкірі…

А що ви думаєте з цього приводу? Чи є в нас з Любомиром майбутнє?

Джерело