Жила одна жінка в селі давно. І було у неї два скарби: квіти в палісаднику та гарний чоловік. Дітей Бог не дав.

У тому селі квіти не дуже любили. Кому вони потрібні? Польових повно. А спеціально вирощувати малинові мальви, левкоі та гладіолуси витівка недалека. Посади аґрус та смородину. Малину ось. Черемху можна для кольору та ягід. Квіти лише малохольні вирощують. Їх не з’їсти та не продати. І свиней квітами не нагодувати.

Але жінка любила свої квіти. І любила свого гарного чоловіка. Високого, кучерявого, синьоокого…

Він і грав і пісні співав, гарно танцював. Працював, щоправда, мало й неохоче. Пив багато. І бігав за спідницями: то за Маринкою-продавщицею, то за Танькою-скотаркою, то за Світкою-листоношкою…

А жінка кохала. Все прощала своєму безпутному чоловікові. Бо знала: це так, захоплення. А любить він одну її, нікого більше. І пестила вона чоловіка, і плекала, як найкращу свою квітку. І милувалася ним. Марія її звали. Тиха була, лагідна, не скаржилася.

А почнуть їй очі розплющувати, посміхнеться тільки. Сумно посміхнеться. Бо знала: чоловік її кохає. І завжди до неї повертається. У будиночок під зеленим дахом, з пишними квітами в палісаднику.

І одного разу виросли дивовижні квіти з цибулин, які жінці заїжджий дід продав. Сліпучо-білі лілії із золотими маточками. Пахощі від них на півсели розлилися. І всі дивилися на диво дивне!

Хмикали, переглядались і пальцем біля скроні крутили. А Марія милувалась, затамувавши подих, на райську красу. І чоловікові показувала: дивись, яка краса!

Але він теж лише хмикав і гроші просив на напої. Нецікаво йому. А цікава йому молода фельдшерка. Яскрава, нафарбована, довгонога.

І одного разу Марія прийшла додому з ферми. Хотіла помилуватися білими ліліями; а їх немає. Усі зрізані до однієї. Зруйновано все, спорожніло, немає райських квітів.

Марія побігла вулицею, сама не знаючи, куди. Біжить і плаче гірко. Хто це міг зробити, за що? Добігла до околиці, там дорога до лісу… І раптом відчула аромат своїх лілій. Іде фельдшерка. У руках величезний букет несе… І, звичайно, поряд чоловік Мар’ї крокує. Кудрі на вітрі майорять, сміється і жартує… У нагоді квіти. Ось і від них користь. Букет для іншої.

Марія згорбилася, знітилася, пішла додому. І тільки дивлячись на зруйнований сад, зрозуміла: не любить. Не любить. Пусто щодо неї в серці чоловіка, як у палісадничці зруйнованому.

Бо коли віддають те, що тобі дорого, іншим – отже, тебе не люблять. Зовсім.

І серця це також стосується. Не тільки лілій та гладіолусів, речей та іншого. Просто не люблять – і все. Вирвуть усі квіти з твоєї душі з коренем і віддадуть іншим. Так просто. Тому що ти не потрібний і нічого не вартий. І кохання твоє не потрібне і нічого не варте.

І Марія розрахувалася на роботі. Відпустили. Речі склала у сумочку. Пішла на станцію і сіла до поїзда. І поїхала далеко, до моря, так сказав дідок заїжджий, який насінням на станції торгував. Він проводжав Марію.

КІНЕЦЬ.