Анжела з роздратуванням дивилася на п’ятирічну Варю і ледве стримувалась, щоб не накричати на неї. Дочка сиділа за столом, їла суп, з апетитом прицмокуючи. Цей звук був таким огидним!

— Не чавкай, — холодно промовила мати, розуміючи, що краще спілкуватися з дитиною без емоцій, аніж дати волю почуттям. Ох, якби вона могла висловлювати ці почуття! Та Варя вилетіла б з-за столу під крик матері. І залишилася б голодною.

П’ятирічна дівка, безглузда й неохайна. Невже так складно не видавати ці неприємні звуки губами та язиком.

— Мамо, ти такий смачний суп зварила, що рот сам так робить, — заперечила Варя.

Дівчина з насолодою піднесла до рота ще одну ложку супу і закотила очі, показуючи, як їй смачно. Варя побачила, що у мами зіпсувався настрій і поспішила доїсти суп мовчки.

Потім вона сказала спасибі та вибігла з-за столу. Анжела налила собі каву і зітхнула з полегшенням – чергова «п’ятихвилинка любові» закінчилася.

Виділяти час для піклування про доньку, вносити його в «розклад» і робити це регулярно – таку пораду дав Анжелі психолог, з яким жінка працьовувала над своєю нелюбов’ю до дитини. Вона розуміла, що так жити не можна, і огида до дівчинки може спричинити великі проблеми в майбутньому.

Та й чоловік Костянтин загрожував дружині розлученням, бачачи, як вона погано ставиться до дочки. Саме тому Анжела звернулася до фахівців.

Психолог Наталія Андріївна вислухала її історію та склала план роботи з пацієнткою. Ось тільки дитина не могла чекати, коли мама пропрацює свої проблеми. Тому Анжелі було запропоновано «любити» дочку за розкладом.

Тобто протягом дня слід було проводити з дитиною «п’ятихвилинки». Наприклад, разом подивитися мультфільм та обговорити його, почитати книгу та посміятися з головного героя, «побоятися» разом. А ще були обійми за графіком. Щонайменше п’ять на день.

Їх можна замінювати поцілунками. Все це слід було заносити до спеціального щоденника.

Анжела з тугою подумала, що треба ще добрати чотири обійми. Чи то Костя. Чоловік любив доньку і готовий був обіймати і цілувати її завжди.

Вдень все непогано склалося – Варя з радістю погодилася погуляти. На дитячому майданчику вона гралася з хлопцями, зрідка підбігаючи до матері, щоб поцілувати її.

Анжела тим часом спокійно «залипала» у телефоні. А ввечері прийшов Костя.

Як би їй хотілося провести час наодинці з чоловіком. Але поряд завжди була Варя, вона просто не злазила з батька. Анжела стримувалась і навіть вдавала, що залучена до цієї сімейної ідилії. Однак у неї погано виходило.

— Я піду в душ і повернуся, — сказала вона, залишаючи дочку з батьком. Костя кивнув головою.

Як було приємно хоча б п’ятнадцять хвилин не думати про Варю. Ось так стояти під душем і відчувати, як гарячі краплі наповнюють тіло божественною силою.

У Варі її дратувало все. У дитини була неприємна посмішка, чужа та надто широка. Коли мала тільки з’явилася, вона була пухленькою, як булочка. Всіх це розчулювало, а в Анжели викликало нудоту.

А за три роки дівчинка витяглася, стала худенькою, дуже рухливою. А обличчя залишалося круглим. «Занадто товсте обличчя для такої тонкої довгої шиї, схожа на гусака», подумала тоді Анжела.

Найбільше мати не переносила соплі. Фу, які же вони були огидні. Чому в дівчинки з носа тече всяка гидота?

З чоловіком у Анжели була домовленість – після появи дитини вона йде з роботи. Спочатку жінка з радістю прийняла цю пропозицію, але коли дочці виповнилося три роки, вона зрозуміла, що збожеволіє, якщо все її життя буде наповнене однією Варею.

— Ти її зовсім не любиш, — сумно сказав Костянтин, коли дружина почала цю розмову.
— Люблю, — байдуже відповіла Анжела. Навіть сама собі вона тоді не зізнавалася в тому, що не відчуває до дівчинки жодних почуттів.

— Ні, не любиш, — похитав головою чоловік, — я це бачу, відчуваю, а найстрашніше, що це відчуває і Варя.

— Варя, Варя! Та з її появою ти забув про те, що я є! — Закричала Анжела. Вона вже не могла стримуватися.

Напруга стала нестерпною, і сльози хлинули з очей. Не була вона ніколи цинічною та холодною! Завжди була ласкава, ніжна, любляча, готова віддавати турботу і тепло.

Але Варя висмоктала з неї всі світлі почуття, залишаючи лише порожнечу, ревнощі, роздратування.

— Ти в своєму розумі? Ревнуєш мене до дочки? Своєю власної доньки! — Здивовано вигукнув чоловік. Він бачив, що дружина не приділяє уваги дочці і піклується про неї лише за інерцією.

Розумів, що Анжела відчуває до Вари не ті почуття, які зазвичай відчувають матері. Але ревнувати його до дівчинки.

— До своєї власної дочки…, — гірко сказала жінка, — не моя вона дочка…
Почувши ці слова, Костя завмер. Ось воно як Анжела не вважає Варю своєю дочкою. Дивно, що йому на думку не спадало це раніше.

— Ти ж так хотіла дитину, — промовив він тихо, дивлячись дружині у вічі, — я казав тобі тоді, що мені не важливо, будуть у нас діти чи ні.

Очі Анжели сповнилися сльозами. Вона чудово пам’ятала цю розмову з чоловіком. Які ж щасливі вони були тоді.

Спочатку вони не думали про дітей, але через деякий час подружжя вирішило, що вже готове стати батьками. Майбутня мати мала пройти серйозне обстеження, адже через затяжний запальний процес, перенесений у дитинстві, Анжеліці зробили операції. Тепер треба було дізнатися, як протікатиме все з єдиною ниркою. Справжнім шоком для дівчини було дізнатися, що їй не можна мати дітей.

— Як це так? Я мільйон разів читала, що планують дітей і з однією ниркою! —Вигукнула вона в розпачі після слів лікаря.
— Не у Вашому випадку, — зі співчуттям відповів лікар, поправляючи окуляри.

Анжела весь день проплакала. Вона просто не могла заспокоїтись, почувши страшну новину. Даремно чоловік заспокоював кохану, казав, що вони будуть щасливими і без дитини. Жінка була невтішна.

Костянтин не знав, як втішити дружину. Він поділився думками зі знайомим лікарем, і він порадив молодій сім’ї сурматеринство.

— Це недешево, але гроші ти маєш. Сур мати — це вихід для таких випадків, як ваш, — відповів Костянтину друг.
Чоловік замислився. Спочатку цей варіант здавався йому чужим, навіть неприємним.

Однак у дружини почалася депресія, вона просто марила ідеєю мати дитину. Тоді Костянтин наважився та запропонував їй такий варіант. Подумавши, дівчина погодилась.

Той самий друг, який підказав вихід, допоміг знайти таку матір. З молодою здоровою жінкою було підписано всі необхідні документи.

Перші місяці Анжела з нетерпінням чекала на появу малюка. Проте з кожним днем ​​її ентузіазм зменшувався.

Колишнє бажання мати дитину вже не було таким гарячим. Костянтин не надав значення стриманої реакції дружини, коли з’явилася їхня дочка.

Спочатку з дитиною допомагала його мати Кіра Андріївна. Протягом місяця вона щодня приходила до молодої сім’ї та займалася маленькою Варею. Згодом усьому навчилася й Анжела.

Молода мати виконувала батьківські обов’язки – купала, сповивала, годувала. Деколи вона відчувала неприязнь до дівчинки, але частіше була байдужа до неї.

Натомість Костянтин душі відразу полюбив доньку. Спочатку Анжела раділа з того, що ввечері легко могла «передати обов’язки» чоловіку. Але якось вона зловила себе на неприємному почутті. Бачачи, як молодий батько порається з малюком, жінка відчула ревнощі.

Костя втомлювався на роботі, але для Варі у нього завжди були сили. Він хотів полегшити життя дружині та займався вечорами з дівчинкою.

Анжела від цього почувала себе ще нещаснішою. А потім у неї почалися зриви. Жінка була недурна, вона чудово розуміла, що донька ні в чому не винна.

Вона справді намагалася впоратися зі своїми почуттями. Але, на жаль, все, що робила Варя, її дратувало.

Вона не так ходила, не так казала. Дівчинка рано почала ходити горщик. Вона карала дочку ляпасами і кричала на неї. Через постійний страх, «промазати» у маленької Варі траплялися досить часто.

Не було нічого гидкішого для жінки, ніж виносити дитячий горщик. Однак забруднені штанці – це було справжнім жахом. «От огидна личинка, вона робить це мені на зло», думала з жахом Анжела.

Якось вона зняла з малечі забруднені шортики і протерла ними обличчя Варі. Донька розплакалася. У свої два з половиною роки вона вже давно ходила на горщик, але загралася і не добігла до горщика. Плач дівчинки та коричневі сліди на її обличчі ще дужче розлютили матір.

— Іди в куток і ні до чого не торкайся! – кричала Анжела на Варю. Дівчинка, ридаючи, пішла в куток. Коли мати побачила, що брудна дитина може забруднити стіни та підлогу, вона покликала дочку у ванну. Саме в цей момент прийшов Костянтин.

З першої секунди він зрозумів, що між дружиною та дитиною відбувається щось жахливе.

— Вона не добігла до горщика, і я збираюся її мити, — почала пояснювати Анжеліка, помітивши здивований погляд чоловіка.
— Тільки обличчя в неї чомусь забруднене в…? – обурився батько, здогадуючись, що зробила його дружина.

Він узяв дівчинку на руки, хоча сідниці, обличчя і рученята її були вимащені, і потяг у ванну. Анжела пішла було за ними, але чоловік зачинив двері прямо перед її носом.

Почувши за дверима розмову Костянтина з Варею, жінка завмерла. Скільки ж ніжності та тепла було в його голосі.

Колись і з дружиною він був також лагідний, тепер у нього постійно немає часу. Гірка образа оселилася в серці Анжели, безпорадність рвала її душу на частини.

Після купання Костянтин забрав малу на руках у спальню і поклав спати. Повернувшись, він завів із дружиною серйозну розмову.

— Я не впізнаю тебе, раніше ти була теплою, доброю, ніжною. Де та моя Анжела, яку я так кохав? – спитав тихо чоловік.

Жінка мовчала. Вона не знала, що відповісти, розуміла, що безглузді будь-які виправдання та пояснення.

— Вона ж наша дитина, ми так чекали її появи. Ти така жорстока до неї, — гірко вимовив чоловік, — подумай про це, я готовий у всьому тобі допомогти.

Костянтин обійняв дружину, вона притулилася до нього і плакала. Схлипуючи, Анжела сказала, що намагатиметься бути стриманою.

Чоловік переживав через те, що кохана не посміхається як раніше. Вона стала сумною, дратівливою. Костя і себе звинувачував у цих змінах.

Компанія, де він працював, розширювалася. Його підвищили на посаді, обов’язків стало набагато більше, що призводило до постійної втоми.

«Мене постійно немає вдома, звичайно, вона втомлюється», — розмірковував Костянтин. Він домовився зі своєю матір’ю, щоб вона посиділа з дитиною, і повіз дружину на море.

Який же це був чудовий час! Поруч не було дитини, і Анжела була щасливою. А Костянтин був щасливий, бо кохана дружина посміхалася.

Однак відпочинок швидко закінчився, і подружжя повернулося додому. Батько шалено скучив за дочкою. Він цілував маленькі долоні, крихітний носик, тріпав м’які кучерики. Анжела насилу вдавала, що теж сумувала. Видимість вона створювала перш за все для чоловіка.

Минуло кілька місяців, і жінка твердо вирішила, що треба віддавати дівчинку до саду. Сама вона хотіла повернутись на роботу.

Чоловік засмутився, адже він сподівався, що вони подолали проблему, і тепер материнство Анжелі даватиметься легше. Але, на жаль, дива не сталося.

При ньому дружина намагалася стримуватись, але часом і на його очах сильно дратувалася на дочку, лякала дівчинку, суворо карала.

— Мабуть, робота тобі піде на користь. А дівчинці краще буде у саду, — погодився Костя. Він усе ще сподівався, що у Анжели з’являться материнські почуття.

На жаль, далі було лише гірше. У дружини все чудово складалося на роботі, але її дочка цікавила все менше.

Спроби проводити з Варею більше часу призводили до зривів, криків та поганого настрою матері. Коли дівчинка, що плакала, сказала, що мама її ображає словами, Костянтин зрозумів, що так далі продовжуватися не може.

Доньці було п’ять років, краще їй жити без матері зовсім, ніж із тією, яка її не любить. І Костя поставив дружині ультиматум.

Або вона змінює своє ставлення до доньки, або вони розлучаються. Варю батько забирає собі.

На той момент Анжела по-справжньому злякалася. Вона палко кохала чоловіка і боялася втратити.

Жінка пообіцяла, що відтепер усе буде по-іншому. Вона взяла себе в руки, звернулася до психолога та протягом кількох місяців методично виконувала всі рекомендації.

На перший погляд, зміни були в наявності. Варя тепер охочіше залишалася з мамою, Анжела стала спокійнішою. «Щоденник любові» дозволив жінці хоча б фіксувати видимі прояви своїх почуттів – як поганих, і хороших.

Без емоцій мати обіймала Варю і говорила їй завчені ласкаві слова, але очі дівчинки при цьому сяяли. Вона з теплом і радістю брала материнську увагу.

А найголовніше – Костя бачив, як змінилися стосунки дружини з дочкою, і був дуже радий. Він пам’ятав, як чудово вони провели час на морі. Чому б тепер їм не вирушить на відпочинок утрьох?

Цю новину Анжела сприйняла з радістю. От тільки її закордонний паспорт треба було знайти. Даремно вона переживала – знайшлися документи.

Жінка поклала паспорт на стіл і відволіклася на телефонну розмову.
Варя пила гранатовий сік. Вона побачила якусь книжечку на батьківському столі і з цікавістю взяла її до рук. Там була мамина фотографія. Яка ж вродлива її мама, залюбувалася Варя.

Паспорт випав із рук на підлогу, дівчинка збиралася його підняти, але пролила сік. В жаху вона почала відтирати червону рідину з документа, але стало ще гірше. Ще й килим забруднила! Варя побігла у ванну та «випрала» паспорт.

А потім документ побачила Анжела. Таких слів на свою адресу дочка ніколи не чула. І навіть коли батько прийшов, мати не могла заспокоїтися. Вона кричала на Варю і намагалася відтягати за вухо.

— Ану замовкни, — шикнув на Анжелу чоловік і зміряв її зневажливим поглядом, — вгамуйся, бо за вухо відтягаю тебе я.

Костя намагався говорити тихо, щоб не лякати ще більше дочку, але Варя все одно плакала, не замовкаючи. Одного разу чоловік ухвалив рішення.

Він узяв кілька своїх речей, зібрав одяг доньки та сказав, що подає на розлучення.
Усвідомивши, що накоїла, Анжела впала чоловікові в ноги. Вона благала не кидати її, сказала, що продовжить ходити до психолога і все-таки вилікує свою проблему.

— Ти бездушна і жорстока, а це не лікується, на жаль, — сказав Костя, продовжуючи складати речі дочки.

Після нетривалих зборів батько з дочкою поїхали. Анжела присіла, поклала голову на стіл і заплакала.

Вона дуже довго плакала, і сама не помітила, як заснула просто на кухонному столі. На роботі жінка взяла два тижні відпустки, думаючи, що полетить на море.
Звичайно, тепер це було безглуздо.

Безцільно Анжела бродила порожньою квартирою. Чоловік не дзвонив, вона боялася писати йому.

Від спільних знайомих Анжела дізналася, що Костя все ж таки збирається на відпочинок з дитиною. Вона зловила себе на думці, що рада за Варю. Дівчинці, напевно, сподобається на морі – вона така спритна, смілива, життєрадісна.

Жінка трохи посміхнулася, уявляючи, як дочка хлюпається в прозорій воді і заливається своїм неповторним сміхом.
За кілька днів на телефон надійшов дзвінок із незнайомого номера.

Сусідка свекрухи, задихаючись від ридань, повідомила, що Кіра Андріївна, Костя та Варя їхали в аеропорт і дорогою потрапили в страшну аварію. Вижив лише Костя, він у реанімації.

Перші кілька секунд Анжела дивилася перед собою. Звичайно, вона не могла повірити в те, що сталося. А потім її затрясло.

Куди їй тікати? Куди відвезли її дочку?
Перед очима була кругле обличчя Варі на довгій худенькій шиї. Де її маленьке, безглузде, ласкаве гусеня?

І страшна правда обволікала душу. Вона померла. Її дочки не стало.

Серце розривалося від дикого болю та безпорадності. Треба передзвонити сусідці, щоби запитати до якої лікарні привезли постраждалих. Але пальці не слухалися Анжелу, через сльози сліз вона не бачила екран телефона.

Жінка вибігла до під’їзду. Її перехопив сусід Михайло, побачивши, як Анжела вийшла з квартири. Переляканий чоловік спитав, що трапилася.

— Варя померла, — прошепотіла жінка і заплакала. Їй здавалося, вона ось-ось задихнеться.

Варі не стало, так і не дізнавшись, що її мама любить. Вона вмирала, пам’ятаючи злі ненависні очі матері.

Почувши новину, Михайло схопився за голову. Чоловік розумів, що залишати сусідку у такому стані просто небезпечно. Він дав їй заспокійливі і забрав телефон, щоб самому зв’язатися з її родичами.

У цей момент на мобільний надійшов дзвінок, і Михайло відповів. Незнайомий жіночий голос запитував, чи Анжела Валеріївна вдома, чи може вона забрати дівчинку з лікарні.

— Ви бажаєте, щоб мати забрала тіло? —Запитав чоловік з подивом.
— Яке ще тіло! — пролунав обурений голос у слухавці, — дівчинка жива і здорова, але страшенно налякана! На її очах не стало бабусі і батько втратив свідомість!

— Ми їдемо, — відповів Михайло і помчав на адресу, яку йому назвали. Він не ризикнув обнадіювати Анжелу, яка в напівнесвідомому стані сиділа поруч. Потрібно було переконатися, що дівчинка жива.

Михайло вів Анжеліку, тримаючи під руку. Жінка навіть не питала, куди її ведуть. Вона й сама в цей момент не відчувала себе живою.

— Мамо! — пролунав крик, і через весь коридор до Анжели побігла Варя.

Від її голосу жінка здригнулася. Вона теж померла і тепер возз’єдналася з донькою? Який милосердний Господь, якщо це так.

— Варя, рідна, — прошепотіла мати, розуміючи, що перед нею її жива дитина, — доню, люба, люба моя!

Анжела обіймала, цілувала свою доньку і не могла повірити в це диво. Ось воно щастя, тепле, солодке, круглолице, на довгій худенькій шийці.

— Мамо, тато не помре? — схлипуючи спитала дівчинка.
Мати подивилася їй у вічі і посміхнулася. Її посмішка підбадьорила Варю.

— Ні, звичайно, це наш тато. Він найсильніший у нас! — Упевнено заявила Анжела.
Вона ще сама не знала, в якому стані її чоловік. Про це їй треба було дізнатися.

Можливо, це буде ще одна страшна новина. Але зараз жінка почувала себе напрочуд сильною.

Вона мати, і їй все байдуже. Анжела взяла дівчинку за руку та повела до виходу. Чомусь у цей момент вона думала про те, що треба викинути «щоденник любові». Для її стосунків із дочкою він тепер надто малий.

КІНЕЦЬ.