— Якого ділька сусідка «прописалася» на моїй дачі? — сказала жінка.
На свою улюблену дачу Степанюки приїхали вже надвечір. Вони збиралися провести тут щонайменше два тижні.

Чудовим чином у подружжя збігся час відпустки.
— Привіт, сусіди! — привіталася Дарина, підійшовши до огорожі. Їхні ділянки розділяла лише сітка, як це зазвичай виглядає на класичних дачах.

— Привіт, Даша! — хором відповіли Ольга та Дмитро.
— А де ваша донечка? — Даша оглянула сусідську ділянку.

— У машині заснула, — відповів їй Діма. — Зараз приведу, — він попрямував до машини, яку ще не встиг загнати у двір.
— Ти тут одна? — Запитала Оля.

— Одна, з ким ще? — невесело озвалася сусідка.
— Зрозуміло, — Ольга пішла відмикати їх дачний будинок.

Вечір пройшов у метушні, треба було навести лад і розкласти все на свої місця. Уляглися тільки об одинадцятій і майже відразу всі троє заснули.

А вночі Ольга прокинулася від болю у животі. Спочатку думала, що просто з’їла щось не те, і зараз все минеться, але ставало лише гірше.

— Олю, поїхали, відвезу тебе до лікарні. У наше дачне селище лікар занадто довго їхатиме, — чоловік швидко натягнув джинси та футболку.

— Дімо, та почекай ти, може, перестане зараз, — ледве дихаючи від болю, промовила дружина.
— Ну ні, їдемо. Аня все одно спить, то все нормально.

У Олі знайшли апендицит і одразу відвезли на операцію, а Дімі дали список необхідних речей та відправили додому. Він переживав за дружину і хотів залишитися, але згадав, що на дачі на нього чекає шестирічна донька, Аня, і вирушив туди, вирішивши, що все необхідне вони привезуть Олі завтра вранці.

На дачу Діма з Анею повернулися близько дванадцятої дня.
— Ви звідки? — спитала їхня сусідка Даша. — А Оля де?

— У лікарні, — стомлено промовив Діма, дістаючи з багажника пакети з їжею.
— Бідолашна… Як же ви впораєтеся? Давай я вам допоможу з обідом! — охоче сказала Дарина. — У мене компот є з яблук. Бажаєте?
— Хочемо.

Влаштувалися на веранді. Аня сиділа похмура. Вона так мріяла, що вони проведуть ці два тижні відпустки разом. Даша невпинно про щось розмовляла з Дімою. Настрій у нього змінився.

— Ти не хвилюйся, Дімочко, я за вами буду доглядати, поки Олі немає. Я знаю, що таке без дружини та мами. Мене батько один ростив.
— Дякую, Даша.

— А ви вмієте грати в доміно? — спитала Аня.
— Вмію. Я свого батька постійно обігравала. Зіграємо?

— Давайте, — Аня пішла до кімнати, а, повернувшись за дві хвилини, дала Дар’ї коробочку з доміно. Та охоче почала звільняти місце на столі для гри.
Грали утрьох. Було весело. Аня навіть почала посміхатися.

— Пограємо ще якось? — зазирнула у вічі сусідці дівчинка.
— Звісно, ​серденько. Завтра прийду до вас сніданк годувати, а потім і пограємо.

— Даша, мені якось ніяково, — зніяковіло промовив Діма. — У тебе своїх справ вистачає, а тут ще ми з Анею.
— Та ну, Діма, мені ж неважко, навпаки, тільки на радість.

Вже кілька днів Дар’я дбала про Дмитра та його доньку. Ользі вже ставало краще і вона мріяла якнайшвидше повернутися додому до родини.

Діма був дуже вдячний сусідці. Не звик він залишатися з донькою один надовго. У нього складалося таке враження, що Дарина була їм з Анею рідною людиною, дбала про них, намагалася розвеселити та допомогти, чим тільки могла. Майже як дружина.

Якось увечері, коли Аня вже заснула. Вони сиділи у дворі біля вогнища.
— Як добре, Даша, що твоя дача так близько. Ми б без тебе не впоралися. Ти пробач, але чому ти завжди одна приїжджаєш? — Дмитро підкинув у багаття трохи трави для диму від комарів.

— А нема з ким мені приїжджати. Такого, як ти, чоловіка, у мене не було, зустрічалася з одним… Ошуканцем… Він мені наговорив всякого, потім довелося кредити його гасити. Зі всього майна ця дача і залишилася. Я спочатку хотіла продати, а потім зрозуміла, що не можу. Занадто вона мені дорога.
— Вибач, я не знав, — сумно зітхнув Діма. — То ти тепер так і будеш усе життя на орендованій квартирі жити?

— Я з тіткою живу. Вона, постійно зітхає, але нічого. Знаєш, мені б будинок тут, у селищі, краще, то я б зовсім не виїжджала звідси. Робота все одно віддалена. Але сам бачиш, яка халупа в мене на ділянці, — гірко посміхнулася Дарина.

— Так. Тяжко тобі, звичайно. А ти ж така гарна.
Їхні очі зустрілися, а потім… Діма навіть не зрозумів, як це сталося. Вона сама простягла руки і… обняла його зовсім не по-дружньому, уткнувшись у його шию.

— Вибач, Даша, — схаменувшись, відсторонився він від неї.
— Та нічого, мені сподобалося, — відповіла Дар’я, ніби між ними щось трапилося, а потім опустила очі. — Гаразд, я піду. Завтра загляну до вас із Анею, як завжди.

— Дякую… — Діма підвівся зі свого стільця, щоби проводити сусідку.
Йому було не по собі після цих спонтанних обіймів. Діма дуже кохав свою дружину, але Даша так дбала про них з Анею всі ці дні, так стала близька їм, що він сам не зрозумів, як це сталося і чому він одразу її не відштовхнув.

Ольга приїхала на дачу зненацька. Після виписки вона заїхала додому переодягнутися, викликала таксі і вирушила прямісінько до чоловіка та доньки. Щойно зайшовши у двір, вона одразу почула веселий сміх.

Оля зазирнула у відчинене вікно і побачила сусідку Дашу. Вона була у досить відкритому купальнику. Діма з Анею сиділи поряд. Зважаючи на все, вони щойно ходили на річку.

У Ольги защеміло в грудях. Вона мала таке відчуття, що вона тут зайва, ніби прийшла в чужу родину. Варто було на кілька днів лишити чоловіка з дочкою на дачі, як вони вже під крилом у сусідки!

— Мамо! — Аня раптом побачила матір і побігла надвір.
— Сонечко моє! Як же я скучила! — Ольга притиснула доню до себе. Брати дочку на руки було не дозволено лікарем.

— А ми з Дашею щодня грали у доміно! А ще вона годувала для нас. А на річці знаєш, як гарно! Ми підемо завтра купатися?

— Ходімо. Тільки мені в річку поки що не можна. Лікар заборонив.
— Ну гаразд, ти посидиш на березі, а ми з татом і Дашею робитимемо сальто! — Аня весело заплескала в долоні.
Тієї ночі Ольга ніяк не могла заснути. У неї з голови не виходили слова доньки про те, що Дарина щодня приходила до них, годувала та розважала.

Їй навіть здалося, що Діма дивиться на сусідку якось по-особливому. А раптом вони закрутили роман, доки її не було? Стало гидко. Оля вирішила все з’ясувати та обережно поговорити спочатку із сусідкою, а потім уже з чоловіком.

— Даша, не набридло тобі до моїх ходити, доки я в лікарні лежала? — просто спитала вона, коли вони залишилися з Дашею наодинці.
— Та мені тільки на радість! Я одна. Ти як?

— Чудово! Краще ніж раніше! — відповіла Оля.
— Олю, а у вас ця дача оформлена? — раптом спитала Даша. — Просто я чула, що зараз на дачі можна навіть прописатись. Але мені з моїм будинком таке мабуть не пройде.

— Оформлено. На мене. Ділянка належала моїм батькам, а вони мені її подарували разом із зрубом.
— Тобто Діма до цієї дачі взагалі не має жодного відношення, так?

— Формально не має. А ти чому питаєш? — Здивувалася Ольга.
— Та так, — знизала Дар’я плечима. — Напрочуд просто. Зазвичай чоловіки всі намагаються на себе оформити, щоб у разі чого не залишитися з діркою від бублика, а Діма твій, навпаки.

— У разі чого? Ми розлучатися не збираємося, навпаки, вирішили, що другого малюка плануватиме. Вже в процесі, так би мовити…

Ольга розпливлася посміхаючись, спостерігаючи за реакцією сусідки. Вони трохи помовчали.

— Гаразд, Оль, піду я. Поки я тут з твоїми поралася, у мене накопичилося дуже багато справ на городі.

Вони вийшли надвір і зустріли Діму.

— Забігай до нас на шашлики, чи з Анею посидіти, доки ми з чоловіком будемо зайняті, — сказала Оля, демонстративно поцілувавши чоловіка на очах у сусідки. Діма дружину не відштовхнув, а навпаки, підтримав її порив.

— Та ні, не люблю я шашлики, — різкіше, ніж зазвичай, промовила Даша і поїхала до себе. Втім, подружжя її відповіді не почуло, чоловік захопив дружину в будинок для романтичного проведення часу, поки дочка грала в планшет. З появою дружини про сусідку він і думати забув.

Проте Ольга з того часу з Дашею була обережною. Чи мало що може спасти на думку самотній жінці без свого житла?

На щастя, сусідка до осені виставила свій «сарайчик» на продаж та поїхала. Більше Ольга та Діма її не бачили, але зовсім не засмутилися з цього приводу. Питання, з якого дива сусідка «прописалася» на її дачі, більше не виникало.

КІНЕЦЬ.