Якби Аліна знала, що Костя захоче зробити їй сюрприз і тому повернеться додому на чотири години раніше, вона, звичайно ж, не запрошувала б до себе Андрія Михайловича. Та й сам Андрій Михайлович не поїхав би в інший кінець міста, якби знав, чим це для нього закінчиться.

З букетом хризантем і коробкою цукерок Андрій Михайлович прийшов до Аліни рівно о першій годині дня в повній впевненості, що чудово проведе час. А вже о годині сорок п’ять у квартиру зателефонували. Аліна одразу пішла дивитись, хто прийшов.

— Це Костя, — пошепки сказала вона, подивившись у вічко і повернувшись до Андрія Михайловича.

– Мій син? — злякано прошепотів Андрій Михайлович.

– Твій.

– Навіщо він прийшов? Ах, так. Адже він тепер тут живе і збирається на тобі одружитися. А він не має ключа?

– Ні. Він їх сьогодні забув удома.

– Яке щастя!

– Щастя?

— Звичайно. Уявляєш, що було б, якби мій син мав ключі?

— Мені страшно це уявити.

– І не треба.

До квартири знову зателефонували.

– Я не знаю, що робити.

— А що ти так дивишся на мене, Аліна?

— Може, його впустити?

– Куди впустити? Сюди, чи що? Та ти у своєму розумі? Як я поясню синові свою тут присутність? Знаючи мене, знаючи мій характер, він, мабуть, щось запідозрить.

— Скажеш, що йшов повз і зайшов у гості.

– Ага. Як же. У гості я зайшов. Угу. Так і повірить. Ні, Аліна. Роби, що хочеш, тільки не впускай його сюди. Він не повинен мене тут побачити.

— Ти думаєш, він одразу здогадається про наші з тобою стосунки і все зрозуміє?

— Усього він не зрозуміє, а ось про наші з тобою стосунки здогадається — це точно. Я не хочу через тебе сваритися із сином. Іди, поговори з ним. Тільки двері не відчиняй.

— Але що я скажу?

— Кажи, що хочеш, аби він пішов кудись. Скажи, що прибирання у квартирі затіяло. Або прання. Загалом придумай щось, щоб він зрозумів, що зараз тут зайвий. Нехай приходить годинки за дві. А краще за три. Зрозуміла?

— За три?

— Скажеш, що за цей час ти встигнеш тут прибрати, вимити, пропилососити і перепрати. Зрозуміла?

– Зрозуміла.

— Іди з Богом.

У двері знову зателефонували і постукали. Аліна зітхнула, перехрестилася та пішла.

– Хто там? — почув Костя голос Аліни.

– Як хто? – здивувався Костя. — Голос коханого не впізнаєш?

Що робити? — злякано думала Аліна. — Хто б підказав».

Аліна озирнулася на всі боки. Побачила пилосос.

«Ось воно, — подумала Аліна, — дякую, що її почули».

Аліна ввімкнула пилосос і продовжила розмову.

— Не впізнаю голосу, — голосно сказала вона. — Тут гамірно.

— В око тоді подивися, як не чуєш. — Костя вже починав нервувати.

— Дивилась у вічко. Не видно нічого. Око запітніло.

— Чого це він запітнів?

— Так я це, — Аліна знову озирнулася, але нічого придатного не побачила, — прання затіяла, — відповіла вона перше, що спало на думку. — Білизну на кухні кип’ячу.

— А до чого тут вічко? — дивувався Костя.

— Я ж говорю, що воно запотіла. Адже тут пара по всій квартирі. Нічого не видно.

— Так протри вічко, Аліна. Переконайся, що це я, і відчиняй двері.

— Я вірю, що то ти, Костя. Але мені зараз не до тебе. Приходь за три години, тоді я тебе пущу.

— Що за нісенітниця? Які ще «три години»? Чому ти зараз мене не хочеш пустити, якщо знаєш, що це я?

— А зараз мені ніколи. Потрібно прибирання в квартирі закінчити і прокип’ятити білизну.

— Ти серйозно там білизну кип’ятиш?

– Серйозніше нікуди.

— Хіба зараз кип’ятять білизну?

— А як ні. Ще як кип’ятять. Особливо якщо пральна машина зламалася.

– А в тебе зламалася?

– Зламалася. Тому я й кип’ячу.

— А ти мене не дуриш?

— Навіщо мені тебе дурити, Костю?

— Справді нема чого. А в чому ти білизну кип’ятиш?

– Тобі це так важливо?

– Просто. Цікаво.

– У каструлі великий.

— Так у тебе немає великої каструлі.

– У сусідів взяла.

— Які сусіди?

— Ти набрид, Костю. У яких сусідів? У таких. Із третього поверху.

– А номер квартири який?

– Не пам’ятаю. Ти мені що, не віриш?

– Чому не вірю? Вірю. Просто цікаво, в яких сусідів зараз можна взяти каструлю для кип’ятіння білизни.

— Все, Костю, мені ніколи з тобою розмовляти. Справ багато. Іди. А за три години повертайся.

— Та не збираюся я нікуди йти! Ось ще. Відчиняй давай двері.

До передпокою вийшов Андрій Михайлович. Аліна запитливо подивилася на нього і знизала плечима. Андрій Михайлович заперечливо покрутив головою.

— У жодному разі, — прошепотів він. — Що завгодно, але щоб його тут не було.

— Обійдешся, — закричала Аліна, намагаючись перекричати звук пилососа, що працює.

— Чого це раптом?

– Того. Не хочу, щоб ти бачив безлад у моїй квартирі.

Аліна подивилася на Андрія Михайловича. Той показав на годинник і знову покрутив головою.

— До речі, Костя, — продовжила Аліна, — а чому ти так рано додому повернувся? Я, між іншим, на тебе не чекала.

Костя, як міг, пояснив, що хотів сюрприз приємний зробити своїй коханій жінці і тому прийшов раніше.

— Треба було попереджати про свій прихід. А тепер уже пізно. Поки все не приберу і не прокип’ячу, тебе не пущу.

Але Костя не здавався.

— Не кажи дурниці, Аліна, відкривай, — вимагав він. — Скільки мене можна тримати біля дверей? Це вже не смішно. До того ж, я в туалет хочу.

— Ось ти ж настирливий який, — не витримала і закричала Аліна. — Адже тобі сказано, що прибирання я затіяла. Чого незрозуміло?

– Зрозуміло.

– Тут безлад.

— А я ввійду із заплющеними очима. Тільки до туалету та назад. Підглядати не буду. Чесно.

Андрій Михайлович знову покрутив головою у відповідь на запитання Аліни.

— Ні, Костя, і не вмовляй, — гукнула вона. — Пустити тебе сюди я не можу. Що ти про мене подумаєш? Ти ж звик, що в мене в квартирі завжди чистота та порядок?

– Звик.

— От і йди тепер.

— У сенсі «йди», Аліна? Я в туалет хочу. Дай бодай у туалет сходити.

– У туалеті теж брудно. За три години, будь ласка. А зараз ну ніяк не можна. Вибач.

Але Костя йти не хотів.

– Нікуди я не піду, – рішуче заявив він. — І взагалі, Аліна, мені здається, що ти чогось не договорюєш. Прибирання та прання тут ні до чого. Причина, через яку ти мене не впускаєш у квартиру, в іншому. Не знаю, в чому саме, але не в тому, що ти мені кажеш. Тому я стоятиму під твоїми дверима стільки, скільки знадобиться, допоки ти не відчиниш.

Андрій Михайлович прошепотів Аліні, щоб вона придумала будь-що, аби Костянтин пішов.

І Аліні нічого іншого не залишалося, як почати вигадувати іншу причину.

— Ти маєш рацію, — сказала вона. — Причина в іншому. Не хотіла тобі говорити, але якщо ти наполягаєш…

– Я наполягаю.

— Якщо ти наполягаєш, я тобі скажу причину.

– Говори.

— Але вважай, що навіть сказавши цю причину, я тебе все одно сюди не пущу.

– Нехай так. Але мені треба знати правду.

— Я скажу тобі правду, Костя, але за умови.

— Якої ще умови?

— Ти одразу підеш, як тільки її дізнаєшся.

– Клянуся! — вигукнув Костя. — Як тільки ти скажеш, у чому причина, я одразу піду.

«Господи,— думала Аліна,— та що мені сказати? Що ж вигадати?»

Думки Аліни плуталися. Інша причина не вигадувалась. А тут ще Андрій Михайлович, що шепоче на її вухо, щоб Аліна швидше щось розуміла.

І Аліна зрозуміла.

Пізніше, коли все було позаду, вона виправдовувала себе тим, що надто хвилювалася в той момент.

«Я тоді себе вже не контролювала, от і брязнула перше, що спало на думку, — пояснила Аліна. – А що? Будь-яка інша жінка на моєму місці сказала б йому те саме. Більше того! Зараз я навіть впевнена, що не інакше, як все це було згори. Зумовлено. Або в мене просто поїхав дах. Одне із двох. Інакше я не можу пояснити свої слова».

— Я більше тебе не люблю, Костянтине, — впевнено заявила Аліна, — повертайся до своєї дружини та дітей.

Костя був готовий почути будь-що, але тільки не це. Природно, що йому потрібні були пояснення.

— Але чому, Аліна? — дивувався він. – Чому ти мене не любиш? Бо все було так добре. Що сталося?

Нерви Аліни на той момент були вже на межі.

— Ти обіцяв піти, коли дізнаєшся правду, Костю, — закричала Аліна так, що Андрій Михайлович, що стояв поряд з нею, від страху відскочив убік, спіткнувся об працюючий пилосос, упав, а падаючи, боляче вдарився плечем об шафу, а головою об підлогу. Від болю він змушений був сильно закричати.

– Ти клявся! — кричала Аліна, щоб заглушити своїм лементом крик Андрія Михайловича.

Крик Аліни був настільки гучним, що Андрій Михайлович навіть на якийсь час забув про свій біль. Але на Костю цей крик не справив жодного враження.

— Мало що я обіцяв, — закричав Костя. — Піду, коли дізнаюсь, чому ти мене розлюбила. Адже я заради тебе пожертвував усім. Кинув дружину. Кинув дітей. І що тепер дізнаюся? Ти мене не любиш?

– Не люблю.

— Хочу знати причину, — наполягав Костя.

А тут ще й Андрій Михайлович, потираючи забите місця на руці і голові, знову щось почав шепотіти Аліні на вухо, щоб вона чогось швидше зрозуміла.

— Що завгодно, кохана, — шепотів він, — щоб він пішов. І, заради Бога, не треба так кричати. Спокійніше, чуєш? Поменше емоцій. Інакше ти мене лякаєш.

Але слова Андрія Михайловича анітрохи не заспокоїли, а навпаки, ще більше розлютили Аліну і вона остаточно втратила здатність розсудливо розуміти.

— Та щоб вас усіх! — закричала вона. — Правду хочете знати?

– Хочемо, – кричав з іншого боку Костя.

— Кажи, що хочеш, аби він пішов, — шепотів з цього боку Андрій Михайлович.

— Хочемо знати,— кричав Костя,— що сталося, що ти мене раптом розлюбила? Чому ти вимагаєш, щоб я повернувся до дружини та дітей.

Слова, сказані Костею, і виявилися тією останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Аліни.

І Аліну (як сама пізніше зізнавалася) понесло.

«Правди захотів? – подумала вона. — Тобі буде правда. Найсправжнісінька правда! Така правда, від якої вже не відвернешся!

— А нічого не сталося, — закричала Аліна. — Просто я побачила, який ти насправді і розчарувалася в тобі.

— Але що я зробив, Аліна, що ти розчарувалася в мені?

— Найсумніше, Костю, що ти сам цього не розумієш. Ти робиш людям гидоту і не помічаєш цього.

— Кому я роблю гидоту?

— Наприклад, своїй колишній дружині та дітям, — відповіла Аліна. — Ти їх зрадив.

– Яким чином? — дивувався Костя.

— Після двадцяти років подружнього життя, Костя, ти зробив зраду. Ти проміняв свою люблячу дружину на дев’ятнадцятирічну студентку!

— Добре сказала, дівчинко, — шепотів Андрій Михайлович. – Дуже добре. Розумниця!

– Я проміняв її на тебе! – кричав з іншого боку Костя.

– Правильно. Але я і є та сама студентка, на яку ти проміняв свою дружину. Невже ти не розумієш, Костя, що ти зрадив свою дружину? І дружину зрадив, і дітей своїх зрадив! Адже їх у тебе троє!

– Чому зрадив?

— І ти ще питаєш? Та хто ж ти є, Костя, після цього? І це не я тобі мушу сказати, чому ти їх зрадив, а ти! Ти мені мусиш сказати, чому зрадив їх.

— Я їх зрадив, бо полюбив тебе!

– А-а! Виходить, ти визнаєш, що зрадив!

– Визнаю. Але…

— Жодних «але». Я не збираюся пов’язувати своє життя із зрадником.

– Але чому?

— Тому що через двадцять років ти так само зрадиш і мене, і наших з тобою дітей.

— Яких дітей, Аліна? Ми не маємо з тобою дітей.

– Правильно. Ні. І не буде. Але якби вони були, то ти нас обов’язково проміняв би на іншу жінку!

— Схаменися, Аліна! Та мені за двадцять років буде вже шістдесят. Мені не до інших жінок буде!

— А ось це прикро, синку, — прошепотів Андрій Михайлович.

Аліна подивилася на Андрія Михайловича.

– І що? – відповіла Аліна. – Шістдесят років! Подумаєш! У шістдесят років чоловік лише починає жити.

— Дуже добре сказала, дівчинко, — шепотів Андрій Михайлович. – Розумниця.

— Тому й у шістдесят років ти залишишся таким самим, яким ти зараз, — продовжувала кричати за дверима Аліна.

— Але чому я залишуся, Аліна?

— Бо, Костя, такі як ти не змінюються. Повертайся до дружини та дітей.

— Але ж ти знаєш, що пішов від них із великим скандалом, Аліна. А три дні тому ми розлучилися. Як я повернуся до них? Я залишив їм усе. І все я залишив їм тільки заради тебе. І я їм більше не потрібний.

– Як хочеш. Але мені ти теж не потрібний. Іди.

Костя вийшов з під’їзду того моменту, коли до нього під’їхала машина, з якої вийшла Альбіна Ігорівна.

– Синку! – зраділа вона. – А ти чому тут?

— Я тут, мамо, бо сюрприз хотів Аліні зробити. А вона прибирання затіяла. Миє, пере, пилососить і білизну кип’ятить.

Костя докладно розповів мамі про проблему, з якою зіткнувся: що Ална його більше не любить, а у квартиру він потрапити не може, бо коли йшов на роботу, забув ключі на тумбочці.

— Аліну можна зрозуміти, синку, — сказала Альбіна. – Прибирання – це така справа! Тобі треба було її заздалегідь попередити. Але нічого страшного. Зараз ми разом піднімемося, і я вас помирю.

— Аліна впевнена, що коли мені буде шістдесят, я проміняю її на іншу жінку. Вона нас не пустить.

— Дурниця! — впевнено відповіла Альбіна Ігорівна. – Це по-перше. А по-друге, синку, з якого дива вона не пустить нас у мою квартиру? Адже це я вам купила її.

– Як? — вигукнув Костя. — Хіба це твоя квартира?

– Моя. А ти думав чия?

— Я був певен, що то квартира батька? І Аіні сказав, що то квартира батька.

— А їй не байдуже, чия це квартира? Моя чи мого чоловіка?

— Та їй, мабуть, байдуже, — відповів Костя. — Але я не розумію, навіщо батько казав мені, що то його квартира.

— Уявлення не маю. Твій тато любить наводити тінь на тин. — Пам’ятаю, коли ми тільки познайомилися, він видавав себе за багату людину. Хоча я чудово знала, що в нього нічого немає.

— І при цьому ти одружилася з ним?

– Я любила твого батька. І зараз люблю. І мені не важливо скільки у нього грошей. Грошей у мене і без нього достатньо. А твій батько мене влаштовує таким, яким він є. Звичайний кандидат наук. А щодо квартири, то не ображайся на нього. Можливо, твій тато таким чином піднімав свою значущість у твоїх очах та в очах інших людей. А я не заперечувала. Нехай. Кожен розважається як може.

— Виходить, що мій батько нічого не має?

— Нічого, синку. І якби ми раптом розлучилися, то він залишився б ні з чим.

– Цікаво. А чого ще я про нього не знаю?

– Тепер ти знаєш про нього все. Пішли у квартиру?

— Справді, — зрадів Костя. — Квартира твоя. Але ми не маємо ключів. А свої я сьогодні там забув, коли йшов на роботу.

– Нічого страшного! — спокійно промовила Альбіна Ігорівна. — Я маю свій комплект ключів.

Костя та Альбіна Ігорівна виявили Аліну та Андрія Михайловича у спальні.

— Ось, синку, чого ми ще не знали про нашого тата, — тихо промовила Альбіна Ігорівна.

Побачивши дружину, Андрій Михайлович закрився з головою ковдрою та заплакав. Що стосується Аліни, то вона поводилася сміливо, навіть дуже, але тільки доти, доки не дізналася, що і квартира, і все інше, що Андрій Михайлович обіцяв кинути до її ніг, належить його дружині.

КІНЕЦЬ.