Зіна вже засинала, коли стукнули вхідні двері і потім почулися обережні кроки чоловіка. Кроки пройшли на кухню, і через якийсь час звідти пролунало тихе, але тривожне:

— Зіна, Зіна, йди скоріше сюди.
— Я вже сплю, — прошепотіла Зіна з кімнати.

— Якби ти спала, ти б не озвалася, — наполегливо промовив чоловік. — Іди швидше, говорю.

— Вечеря на столі. Розігрівай і їж. Не забудь посуд за собою помити. — Чути було, що Зіна дуже незадоволена. — Що за манера, пізно приходити додому, а потім мене будити?

— Зіно, це хіба пізнє повернення? Лише половина десятої.
— Мені вставати о шостій ранку.

— Зіно, я тебе не зрозумію, тебе що, не хвилює, що я спізнився? — здивовано спитав чоловік. — Інша дружина давно вже мене зараз обнюхувала б. Ти не хвилюєшся, так?
— Якщо я щоразу через тебе хвилюватимуся, я посивію, і мені доведеться половину своєї зарплатні витрачати на фарбу для волосся. Так що я бережу нерви, любий.

— Ось яка ти в мене… — невдоволено пролунало з кухні. — Гаразд. Тільки знай, якщо ти зараз не з’явишся на кухні, завтра твої нерви будуть точно не в порядку.
— Не вигадуй, — спокійно пролунало у відповідь.

— А раптом я прийшов у чужій губній помаді? — Чоловікові навіть самому стало смішно від такого жарту, і він голосно хмикнув.
— Якби ти був у помаді… — дружина голосно позіхнула, — ти вже сидів би тихо у ванній кімнаті і її відтирав.

— А чим її відмивають, цю помаду?
— Спиртом чи бензином.

— А спирт у нас є?
— Не хитруй, – дружина знову голосно позіхнула. — Їж, кажу, і лягай спати.

— Зіна, правда, йди сюди.
— Та годі вже, — сказала дружина. — І досить багато говорити. Дітей розбудиш. Вони тільки-но вгамувалися.

— Виходить, ти не з’явишся на кухні?
— Ні!

— Ну, дивись, Зіно, я тебе попереджав. Завтра ти дуже пошкодуєш про це.
— Про що — про це?

— Про те. Я хотів порадитися з тобою. Запитати.
— Завтра порадишся і спитаєш.

— Це твоє останнє слово?
— Так.

— Ну гаразд. Якщо так, значить так, — Зіна почула, як чоловік відчинив холодильник, понишпорився в ньому, потім знову закрив.
Зіна заспокоїлася, повернулася на бік і почала зручно влаштовуватися під ковдрою.

На кухні брязнув якийсь посуд. Чомусь на підлозі. Зіна це відразу зрозуміла, бо кухонний стіл був застелений скатертиною, і такого звуку не повинно бути.
— Зараз звикатимеш до нових порядків, — дуже тихо пробурмотів чоловік. — Якщо Зіна наша нас ігнорує, значить, вона сама в цьому винна…

Зіна знову насторожилася.
— А коли тебе побачать діти, вони застигнуть від захоплення, — знову забурмотів тихо чоловік.

Потім Зіна почула, як у дитячій кімнаті миттєво відчинилися двері, і дитячі ніжки побігли у бік кухні, одразу дві пари ніг.
— Розбудив дітей, таки, — майже застогнала Зіна. — От нехай тепер сам їх назад у ліжко заганяє.

І раптом на кухні пролунав дитячий оглушливий вереск.
— Що таке? — Зіна підскочила на ліжку.

— Тату! Це що? Він наш? — закричали діти майже хором.
— Наш, наш, — весело відповів чоловік.

— А мама? Вона погодиться?
— Тепер їй подітися нема куди. Ви його вже побачили, і, отже, назад я це диво не понесу.

— Що?!
Зіна зіскочила з ліжка і галопом помчала на кухню.
І там вона справді побачила диво — з тарілки, що стояла на підлозі, пило молоко чорне, дуже брудне кудлате щеня.

— Ні! Лише через мій труп! — заволала Зіна. — Я ж тобі казала, у нашому домі жодних собак!
— Мамо! — знову заверещали діти. — Тато сказав, ти дозволила.

— Я не дозволяла! — Закричала мама.
— А я ж тебе кликав… — Чоловік знизав плечима. — Я ж казав, що треба порадитись… Ось, знайшов на вулиці біля смітника. У мене в дитинстві така була.

— Чому ти мене не спитав?! — в очах Зіни металися блискавки. — Чому не зайшов до кімнати?
— Ну, по-перше, у мене на руках було цуценя, — чоловік спокійно кивнув на цуценя і посміхнувся. — Ти сказала б, що це не гігієнічно, і точно б його на поріг не пустила.

— Я його й досі на поріг не пускаю.
— Ні, Зіно, тепер він уже наш. Я його назад надвір не понесу. Зараз ми його з дітьми помиємо, і все буде добре.

— Його треба до ветеринара! Раптом він заразний? — сказала Зіна.
— Ми з ним щойно звідти. Цуценя абсолютно здорове. До речі, це дівчинка. Ну, діти, як її назвемо? Може, Зіна?

— Ні! — засміялися діти. — Зіна, це мама! — Вони схопили цуценя і потягли його до ванної кімнати.
— Таке ось пізнє повернення… — знизав плечима чоловік.

КІНЕЦЬ.