Я другий рік у розлученні, виховую дочку, з колишнім чоловіком стосунки нормальні, допомагає, а ось колишня свекруха, Дарина Олексіївна, нещодавно начудила! Не знаю, що й думати?

Колишній чоловік – людина незалежна, нікому в рот не дивиться, як вирішив, так і буде. Під час шлюбу мої стосунки з його мамою шкутильгали.

Не скажу, що ми відкрито конфліктували, але й любові особливої ​​між нами не було. Здебільшого, спілкувалися ввічливо, це як мінімум.

Іноді свекруху заносило, вона дзвонила мені, намагалася істерити! Вбила собі в голову, що я впливала на чоловіка, витіснивши її інтереси.

При нашому розлученні, вона мовчки раділа, але для неї нічого не змінилося. Чоловік, як відмовляв матері в більшості її прохань, так і продовжував відмовляти.

Я ж, особливого зла на мою адресу, не пригадаю, як і добра, тому спілкування з нею не припинила заради Марини.

Дванадцятиріччя дочка відзначала із подружками, та однокласницями у клубі віртуальної реальності. Там є, щось на кшталт, невеликої банкетної кімнати, якраз для таких випадків. Для дівчаток були замовлені піца та роли, сам клуб був орендований лише на чотири години.

За тиждень, до дня народження Марини, мені зателефонувала свекруха. Раніше, дні народження онуки не вважалися для неї великими святами.

Вона спокійно дзвонила, вітала, подарунок привозила або наступного дня, або передавала пізніше із сином. Кілька разів вона приїжджала, але, переважно, запрошення відхиляла.

А тут її дзвінок мене здивував:
– Хочу приїхати, та привітати Марину. Як і де відзначати будете? — спитала вона.

Сказала їй про наші плани: віртуальна реальність із дівчатками, їжа на замовлення, чай із тортом. Вона почала напрошуватись із дівчатами до клубу, але довелося ненав’язливо пояснити, що дорослих, окрім мене, не буде. І то, я більше для нагляду, а не святкувати.

Дарина Олексіївна запропонувала такий варіант: після клубу вона запросила Марину до кафе. Я спитала у доньки, чи не заперечує вона.

Заперечень не було, Марина з радістю погодилася! Ми домовилися, що я привезу Марину до обраного свекрухою кафе до о пів на шосту, бо оренда клубу була до п’яти, плюс дорога.

Вона пообіцяла, що сама після кафе доставить Марину додому.

Папа Марини, теж збирався влаштувати для неї святкування з подарунком, лише наступного дня. Вони домовились, що поїдуть до аквапарку.

Настав день народження доньки. Дівчата зібралися у клубі. Деяких, батьки привезли, дехто сам приїхав.

Я сиділа в куточку, коли приїхали кур’єри, та накрила на стіл. Собі замовлення окремо зробила, щоб нікому не заважати. Бо вік такий у дітей, що без мене за столом їм було веселіше.

Дарина Олексіївна зателефонувала мені о четвертій годині:
– Я вже у кафе, раніше звільнилася. Посиджу, Марину почекаю.

Святкування закінчилося. Ми завантажили в машину квіти та подарунки, поїхали до свекрухи. Відразу зателефонували їй, що виїхали.

Колишня свекруха зустріла нас на вулиці перед входом. Вона сказала, що втомилася чекати, вже сама поїла, і їй треба вже їхати.

Вона вручила Марині конверт і три повітряні кульки, попросила мене сплатити рахунок. Я не думала, що сума буде великою, тому ухвалила рішення, сплатити.

Марина сіла в машину, ми зі свекрухою зайшли до кафе, рахунок у палітурці вже лежав на столі. Я його переглянула, та здивувалася – тисячу двісті гривень!

В одну особу за півтори години? Серед замовленого були два келихи червоного по триста гривень! Мій подив від суми змінився нерозумінням!

Ну якого біса я повинна віддавати свої кровні за червоне? Запрошення до кафе було від свекрухи! Я вважала, що оплату посиденьок здійснить вона!

Про всяк випадок дала Марині з собою п’ятсот гривень. На таку суму я не розраховувала! Ми з донькою не бідуємо, але витрати того дня і без келихів колишньої свекрухи були великі: сукня, зачіска, оплата їжі, торт, оренда клубу.

Я здивовано на неї подивилася, тицьнувши пальцем у пункт з червоним, вона знизала плечима і відповіла:

– За щастя та здоров’я онуки!

– Вибачте, я не можу сплатити таку суму, — я віддала рахунок свекрусі й вийшла з кафе.

Ми з Мариною сиділи у машині. Я, якщо чесно, була збентежена! Рахунок за їжу я б сплатила. Якби Марина з бабусею посиділи у кафе, я б теж, напевно, сплатила, якби свекруха мені подзвонила, та попросила.

І все-таки день народження дитини не передбачає наявності таких напоїв на столі, та ще за такою ціною!

Колишня свекруха хвилин десять не виходила. Я почала хвилюватися: може, у неї взагалі грошей із собою немає. Вже збиралася йти, дізнаватися, що там і як. Зателефонував колишній чоловік:

– Що там у вас із мамою трапилося? Вона дзвонила, гроші просила, я переказав. Не зрозумів звинувачення на твою адресу. Поясниш?

Пояснила: домовлялися про одне, приїхали, вона відмовилася сидіти у кафе з Мариною, натомість рахунок попросила сплатити. Сильно в подробиці не вдавалася, бо Марина поруч сиділа.

– Зрозумів, – сказав він. — Завтра вранці заїду по Марину, як домовлялися. До завтра.

Ну раз гроші Дарина Олексіївна знайшла, то ми поїхали додому. У конверті, який вона подарувала, було три купюри, всього триста гривень.

Дуже добрий подарунок дванадцятирічній дівчинці! Подружки, хто грошима дарував, більше дали. Адже свекруха не бідує на мізерну пенсію, має роботу з нормальним заробітком!

Зранку приїхав колишній чоловік. Поки Марина чепурилася, ми з ним попили чаю. Він розповів, що його мати була засмучена, негарно вийшло. Сказав, що треба домовлятися на березі про оплату у такому разі.

– Знаєш, — я перебила його розмови, — навіть, якби договір був, я все одно не стала б віддавати шістсот гривень за два келихи!

Не знаю, замовила б вона його чи ні, якби Марина була з нею в кафе, але в першому випадку оплачувати точно б не стала!

Колишній чоловік замислився. Марина прийшла до нас на кухню, сказала, що готова, вони поїхали. Повернулась дочка увечері. По секрету поділилася, що тато телефоном, та з бабусею лаявся.

Через гроші та червоне. Мовляв, якби знав, ні гривні б їй не переказав, ще й на мій захист став, але дочка не знає, що бабуся батькові сказала перед цим.

Якось все шкереберть вийшло! Я не хотіла, щоб були якісь сварки! Явно колишня свекруха після сварки з сином, не на нього сердиться, а на мене!

Їй завжди був відомий корінь усіх бід – я! Син грошей не дав – я заборонила, син на дачу не відвіз – моїх рук справа …

Переживаю, як це позначиться на подальшому спілкуванні Марини та її бабусі. Та й чи потрібно комусь це спілкування? Підкажіть, будь ласка!

КІНЕЦЬ.