Я його впустила і навіть чаєм пригостила, з букетом же моїх улюблених троянд Толік як-не-як у мене на порозі вчора з’явився. Добре, що Стас мій на чергуванні якраз був і не зустрівся з моїм першим чоловіком.

Спочатку я Толіка навіть не впізнала – причепурився, квіти, велика коробка дорогих цукерок. Але потім Толік виявився Толіком. І почав мені висловлювати незадоволення тим, що через два роки після нашого розлучення я вийшла заміж.

За Анатолія, мого першого чоловіка, я вийшла у 25 років, мала на той час хорошу роботу, вищу освіту і власну трикімнатну квартиру в спальному районі Києва. У Анатолія – те саме, тільки однокімнатна квартира.

Мені ж моя квартира дісталася як спадщина від батька. Саме через спадкову квартиру на моєму весіллі не було моєї мами. Бо вона хотіла, аби я розділила її навпіл з сестрою, з якою у нас рідні батьки.

Дорікали мене і мама, і вітчим, і обидві бабусі – спільна і сестри, казали: «Ви ж сестрички, треба ділитися, тебе виростили, виховали, а ти така невдячна». Тобто ставлення в родині до мене ви зрозуміли.

Перед одруженням ми з Анатолієм домовилися, що допомога родичам буде за принципом: спочатку закриваємо свої потреби, потім допомагаємо. І якщо допомагаємо одній стороні, то таку саму суму відправляємо на користь іншої сторони. Чесно? Та й прибутки у нас були приблизно рівні.

Щасливо і мирно ми прожили трохи більше року, а потім сестра чоловіка, ще студентка, народила синочка від такого ж юного татуся, який хутко зник. Зовицю з малюком поселили у дошлюбній квартирі чоловіка. А за кілька місяців – конфлікт.

Ну, поселили і поселили, зі мною не обговорили, не порадилися. Ну так, і квартира ж Толіка, а не моя. Але ж це допомога його родичам, правильно? Ось я і вивела з загального сімейного бюджету суму рівну оренді квартири. Стала відкладати для себе.

Чоловік був не те слово не задоволений, але я була непохитна. Домовленості були? Були. Чого тепер кіпішувати, що не так?

Та до розлучення ми дійшли набагато пізніше, а саме тоді, коли всі витрати на забезпечення племінника, сестри та батьків чоловіка я так само виводила із загального бюджету, навіть якщо це означало, що нам вистачало цього місяця тільки на комуналку і простеньке харчування.

Розлучення настало через два роки. А в мене була сума на хорошу іномарку з салону. Толік, грюкнувши дверима, пішов. Тобто замість того, щоб обмежити бажання своїх родичів, чоловік просто вирішив, що це я не люблю його рідню.

Навіть аргументи, що ми теж планували дітей, і на що він збирається дитину утримувати, якщо утримує сестру і племінника, не допомагали і не діяли на Толіка. Там мама біднесенька, сестра біднесенька, дитина – маленька.

Пішов, розлучилися. Важко було, але живу далі, нікого не чіпаю. Тривало так до вчорашнього вечора. На порозі намалювався Толік, з квітами, цукерками, гарненький такий.

Запропонував, поки пили чай, знову бути разом. Мовляв, сестричка його вийшла все-таки заміж, і він тепер вільний від зобов’язань їй допомагати, тому ми можемо почати спочатку.

Я сказала, що рада була побачитися, але мій чоловік Станіслав мабуть не підтримає таку ідею. Толік пішов, але вчора і сьогодні строчив мені повідомлення про те, яка я така-сяка, що не дочекалася його повернення. Буває, таке життя.

А Стаса свого я обожнюю. І дитинку чекаю. І на новому автомобілі вже рік їжджу. Всім добра!

Джерело