Ми з Степаном почали жити в одній квартирі лише після весілля. Подруги говорили, що це неправильно, що треба спочатку вивчити чоловіка в побуті, а потім виходити за нього заміж.

Але я тоді відповідала їм, що це все дурниці. Що ми зі Степаном дорослі люди і всі побутові питання можемо вирішити “на березі”. Я кілька разів докладно з ним обговорила. Розподілили, хто які обов’язки виконуватиме, як вестимемо сімейний бюджет і всяке таке.

Майбутній чоловік здавався мені розумною, дорослою та відповідальною людиною, і я була впевнена, що після весілля побутові проблеми нам точно не загрожують. Але, як кажуть, прийшла біда, звідки не чекали.

До весілля ми кожен жили зі своїми мамами та потроху відкладали на квартиру. А як побралися, одразу взяли власне житло. Звичайно, батьки теж допомогли, але все ж таки я вважаю цю квартиру нашою спільною власністю, якою ми з чоловіком можемо розпоряджатися на свій розсуд. Як і сімейний бюджет. Тільки незабаром після весілля виявилося, що моя свекруха вважає інакше.

Не знаю, чи тому, що Ганна Микитівна вклалася в нашу квартиру, чи в неї просто характер такий, вона раптом почала втручатися у наші внутрішньосімейні побутові та фінансові питання.

Почалося все з того, що ми переїхали до квартири і одночасно закінчували там ремонт і купували меблі, техніку та інше. І ось якось ми зі свекрухою пили чай на кухні, і поруч стояв відкритий ноутбук, де я перед її приходом дивилася в інтернет-магазині штори.

– Ой, ти що, ось ці вибрала, чи що? – запитала Ганна Микитівна, заглядаючи в екран.

– Так, – відповіла я. – Будуть у спальні висіти.

– Ну, не знаю, – сказала вона. – Мені здається, сюди більше коричневі підходять.

– А мені подобається колір морської хвилі, – спокійно відповіла я.

Свекруха ще кілька хвилин намагалася сперечатися зі мною, доводячи, що її варіант кращий. На що я просто усміхалася та кивала. Вона тоді нічого не досягла і пішла додому незадоволена. До речі, потім вона ще кілька разів, коли заглядала в нашу спальню, коментувала, що штори не підходять до решти.

Мене, звичайно, коробило від її висловлювань, але я стримувала себе і нічого не відповідала, сподіваючись, що так їй стане зрозуміліше, що не треба лізти до нашої оселі. Але Ганна Микитівна на цьому не зупинилася.

Потім ми зі Степаном якось були в неї в гостях, і чоловік сказав, що скоро поїдемо у відпустку.

– Ой, а куди ви зібралися? – спитала свекруха. – Яке місто, готель? Скільки днів? Що з грошей?

Стьопа взяв телефон і все їй показав. Ганна Микитівна зітхнула.

– Щось дуже дорого ви взяли, – прокоментувала вона. – Я ж ось із подругами їздила два роки тому. І готель хороший, і коштує вдвічі менше.

– А як він називається? – запитав чоловік.

Свекруха сказала, він загуглив, і я відразу побачила, що це якийсь старенький готель для пенсіонерів. Зрозуміло, що він коштував дешевше, і я не проти бюджетного відпочинку. Але якщо кошти дозволяють, чому б і не відпочити у нормальному місці для людей нашого віку.

Стьопа сказав, що ми подумаємо, а потім переклав розмову на іншу тему. Звичайно, ми поїхали до того готелю, куди спочатку і планували. Коли свекруха про це дізналася, вона сказала, що це напевно я наполягла. Тому що я нібито не вмію витрачати гроші та не ціную те, що Стьопа заробляє. Ніби я не працюю! При тому, що зарплати майже однакові.

Ганна Микитівна регулярно влазить у наше життя. При цьому чіпляється вона до всього. То я засіб для посуду невиправдано дороге купила, то сир якийсь надто елітний.

Я вже не знаю, як їй сказати, щоб дали нам спокій. Поки що розмовляю з нею м’яко, що це наші гроші і ми самі вирішуємо, на що їх витрачати. Цього свекруха не розуміє. Боюся, що скоро зірвусь і нагрублю їй.

КІНЕЦЬ.