– Гарна, гарна дача! Мені подобається! – захоплено промовила свекруха. – Землі скільки, удобрена, саджай – не хочу!

– Ми не для роботи її купили, – я різко обернулася до Марини Олександрівни.
– А навіщо? – посміхнулася жінка.

– Відпочивати! Будемо влітку у відпустці тут жити. Газон засіємо, поставимо басейні, все, як у людей, – радісно повідомила я.

– Приїхали! – роздратовано сплеснула руками свекруха. – Хіба ви у місті не відпочиваєте? Сидите там, нічого не робите. Навіть посудомийку примудрилися купити!

– Ми на роботі втомлюємося, – суворим тоном зауважила я.
– Не на заводі часом працюєте? – пирснула від сміху свекруха, склавши пухкі ручки на животі.

– Ви тільки заводом вимірюєте складність праці? – слова свекрухи мені не припали до душі.
– Ой, причепилася до слів, – відмахнулася свекруха, зрозумівши, що не те ляпнула.

Ми чудово ладнали у всі пори року, окрім весни. Навесні свекруха згадувала про свою дачу, на якій любила влітку пропадати сама, і всіма силами намагалася затягнути туди й нас.

Однак, щоразу її спроби призводили до сварки та взаємних образ. Восени все знову поверталося на круги свої.

Два роки тому свекруха, з вини сусідів, втратила будиночок у селі. Вона дуже сильно переживала з цього приводу, і коли дізналася, що ми купили дачу, несподівано пожвавішала.

– Які кущі! – радісно промовила жінка, помітивши малину та смородину. – Варення можна наварити купу. Ах, так, ти ж цього робити точно не будеш! У результаті ягода пропаде…

– Ми з дітьми з’їмо її ще свіжою, тому вам нема про що турбуватися, – натягнуто посміхнулася я.
– А взимку що їсти будете? – невдоволено пробурчала вона.

– Ви ж знаєте, що ми варення не їмо, – незворушно відповіла я.
– Не їсте, бо у вас його просто немає, – відрізала у відповідь свекруха.

– Зате у вас у льоху купа банок з варенням, яке старіше за вашого сина, – бажаючи підчепити свекруху, промовила я.

Свекруха, замість відповіді, скривилася, але ні слова не сказала мені, знаючи, що я кажу правду.

Щороку свекруха горбилася на дачі, полола грядки, збирала врожай і потім мучилася, щоб його кудись пристосувати.

– Земля родюча, – з виглядом знавця знову вимовила свекруха. – Гріх, якщо простоюватиме.

Я закотила очі, розуміючи, що розмовляти з нею марно. Свекруха, побачивши землю, ставала сама не своя!

– Ні, Світлано, хочеш ображайся, хочеш ні, але я посаджу грядочки, – обернулася свекруха.

– Самі й доглядатимете, я пальцем не поворушу, ваш син – тим більше – заздалегідь попередила я. – Тільки ділянку праворуч не чіпайте, там буде газон.

– Я вас і не прошу, – вона схопила лопату, що потрапила їй на очі, і почала розмічати грядки.

Цілий тиждень свекруха їздила на нашу дачу і з натхненням займалася грядками. До вихідних її запал згасав. Вона почала нам скаржитися на хвору спину.

– Вас ніхто не змушував копати грядки, – поспішила нагадати я. – Це чисто ваше рішення. До того ж нагадаю ще раз, полоти та возитися з урожаєм ніхто не буде!

– Не треба мені щоразу нагадувати про це. У мене, дякувати Богу, поки все добре з пам’яттю, – з досадою промовила свекруха.

Я своє слово дотримала. За все літо жодного разу не торкнулася грядок. Запал свекрухи теж дуже швидко пішов на спад.

Вона почала скаржитися на здоров’я, та просити Сашка доглянути її грядки. До мене свекруха принципово не зверталася, чудово пам’ятаючи мої слова.

– Мені ніколи, – відмовив у допомозі син. – Їздити щодня за тридцять кілометрів після роботи, немає сил!

З цієї причини восени свекруха виявилася без урожаю. Вона окинула розчарованим поглядом запущені грядки, й важко зітхнула.

Спостерігаючи за реакцією свекрухи, я вирішила, що вона на цьому здасться. Однак, наступної весни, свекруха взялася за старе.

Весною вона заявилася на дачу і знову завела стару пісню про грядки й про те, що треба терміново щось посадити.

– Діти попросили горох та моркву, – це все, що я тут посаджу, – поставила вона мене перед фактом.

– Ну, парочку грядок можна ще скопати, раз таки вирішила садити, – повчальним тоном промовила свекруха.

– Самі копайте, якщо так потрібно, проте я вам нагадаю, що з цього вийшло минулого разу, – усміхнулася я, згадавши минулий невдалий досвід.

– Якщо вам не потрібно, я знайду, куди пристосувати врожай, – поважно сказала свекруха. – Дарина візьме! Я вже з нею переговорила. Картоплю, моркву та буряк для неї посаджу.

– Дарина? – Здивовано перепитала я, не повіривши у почуте.

Дарина була першою невісткою Марини Олександрівни. Однак шлюб Сашка з нею довго не проіснував.

Спільних дітей пара теж не мала. Розійшлися вони досить швидко, без сварок та скандалів.

Просто кожен зрозумів, що помилився у своєму виборі та вирішив це виправити. Попри те, що сім’я розпалася, Марина Олександрівна продовжувала дружити із колишньою дружиною сина.

– Дарині? З нашого городу? – Ви жартуєте?
– Якщо вам нічого не потрібно, – коротко пояснила свекруха. – Дещо собі візьму, решту Дарині віддам.

– Ні, з нашого городу ви нічого не віддаватимете їй, – рішуче заявила я. – Вигадали теж…

– Тобі шкода? Мій син у добрих стосунках із колишньою дружиною, – розпочала свою промову свекруха, – тому…

– Ні, він ні в яких з нею стосунках, бо не спілкується, – різко перервала я тираду свекрухи. – Нехай вона купує овочі у магазині.

– Ми для неї не безплатна овочебаза. Коротше, цього року я не дам вам посадити жодної грядки!

– Ось як? – свекруха здивовано підняла брови. – Сама нічого не робиш на дачі, й іншим не даєш! Я ж трохи посаджу!

– Ні, ви не віддаватимете овочі з мого городу колишній невістці, – насупилася я.
– Я поговорю з Сашком…

– Та мені хоч із ким розмовляйте. Ні, значить, ні! – я була категорична у своєму рішенні. – Про дачу взагалі забудьте!

– Чим тобі Дарина не догодила? Вона гарна дівчинка, і ви могли б потоваришувати, – з осудом промовила свекруха.

– Ви марите! Я не маю наміру ні з ким дружити, і тим більше допомагати продуктами…
– Ти думаєш, що Сашко може піти до колишньої дружини?

– Не думаю я так, просто мені неприємна ситуація, і те, що з моєї дачі ви зібралися годувати Дарину, чи ще когось.

– Що наступного разу надумаєте їй віддати? – поцікавилася я. – Може, взагалі захочете сюди пустити?

– Зла ти якась, – пробурчала, закотивши очі, свекруха. – Я навіть не підозрювала раніше, що ти можеш бути такою. Сама садити не хоче, та й іншим не дає! Взагалі, Дарина мені допомогти обіцяла з доглядом за врожаєм.

– Сюди її вирішили запросити? Поверніть назад ключі! – я рішуче простягла руку.
– Навіщо?

– Жодних Дарин ви сюди водити не будете! Влаштували тут казна-що! – Ключ!
Свекруха щось невдоволено бурчала, але ключ від дачі мені повернула.

– А поливати як я приїжджатиму? – зневажливо спитала вона.
– Ніяк! Я ж сказала, що не дам вам нічого посадити, – відповіла я і, повернувшись, пішла до хати.

Свекруха образилася на мене і відразу подзвонила синові, щоб поскаржитися на мене.

На мій подив, Сашко підтримав мене, та заборонив матері господарювати на нашій дачі. Вона досі на нас ображається, всім розповідає, які ми нероби та ледарі!

Самі нічого не робимо, і їй, бджілці – трудівниці, не дозволяємо! Нехай відпочиває, здоровіша буде! Та й нам ніхто нерви псувати не буде! Я слушно вчинила?

КІНЕЦЬ.