З Любою ми дружимо ще зі студентської доби. Відразу після закінчення університету наше життя майже одночасно увірвалися зміни на особистому фронті. І якщо мій бурхливий роман призвів до весілля, то відносини Люби та її молодої людини закінчилися сумно, але плідно. У прямому значенні цього слова.

Передбачувана дата пологів стояла у нас із Любою з різницею на два місяці. Бачачи те, наскільки нещаслива моя найкраща подруга, я, як могла, заспокоювала її. Підтримувала словами про те, що завжди допомагатиму їй, якщо знадобиться.

Минуло майже три роки, і наші сини почали ходити до садка до однієї групи. З дитячого садка сина зазвичай забирала я. Але того вечора, відчувши температуру і ломоту у всьому тілі, я попросила чоловіка забрати дитину.

Можу похвалитися тим, що в мене ріс слухняний син, про якого можна лише мріяти. З групи він йшов легко, і наш похід до будинку займав лише п’ятнадцять хвилин.

Але цього разу, мабуть, щось пішло не так. Чоловік та син затримувалися. Я набрала номер чоловіка, але не змогла додзвонитися. Ігор скинув мій дзвінок.

“Дивно, зазвичай він так не робить”, – подумала я і поставила в мікрохвильову піч вечерю, щоб до приходу моїх чоловіків він встиг розігрітися.

На щастя, не минуло й двох хвилин, як двері відчинилися, і мої улюблені увійшли до хати.

– Я мало не збожеволіла! Де ви були сорок хвилин?

Чоловік розгублено подивився на годинник, а потім на мене.

– Вибач, я не міг раніше. Твоя подруга істеричка не давала спокою всій групі. Кричала так, що малюки її боялися.

Про те, що я маю подругу-істеричку, чесно сказати, я дізналася вперше. Сарказм, але це правда.

– Яка істеричка? Ти про кого?

– Про Любу, про кого ж ще. Влаштувала розбірки з вихователькою, ще й мене втягнула, – стомлено сказав чоловік.

Попросивши Ігоря говорити більш виразно, я нарешті дізналася, що Люба дуже сварилася з вихователькою, коли та нагадала їй про те, що просила принести Васі додаткові колготки і спідню білизну, а також гуаш і ще щось. Деталей мій чоловік не запам’ятав.

Не знаю навіщо, але вихователька зосередилася на тому, що Вася один із групи ходить у дірявих колготках. Люба, ймовірно, шукаючи підтримки, сказала, що мій чоловік, який добре знає, як живе Вася, може підтвердити, що дитина нічого не потребує.

Ігор, не чекаючи такого повороту справ, підтверджувати нічого не став. Тоді подруга, перенаправивши свій праведний гнів на мого чоловіка, висловила багато чого неприємного вже на його адресу.

– Ти не ображайся, вона не зі зла, – я спробувала захистити подругу. – Знаєш же, як важко їй із Ваською. Допомогти нікому, от і здали нерви.

– Та гаразд. Просто я не думав, що вона така істеричка, якщо чесно.

Не збираючись відпускати ситуацію на самоплив, я ніби ненароком зателефонувала Любі. Розповідь повторилася, тільки вже приправлена ​​не лише невтішними епітетами на адресу батька дитини, а й словами, що подруга втомилася жити у злиднях, адже ціни в магазині зростають з кожним днем.

– Згодна. Ціни просто шалені! Слухай, а вам випадково не потрібні дрібнички в садок? – запропонувала я, так як дуже хотіла допомогти. – Мій син щось так швидко виріс. І ще давно хочу продати комод для дитячих речей та ліжечко. Вам треба?

Мені здалося, що Люба готова мене обійняти і поцілувати крізь відстань.

– Звісно! Коли можна під’їхати та забрати? – надихнулася жінка. – Я попрошу знайомого, він на машині. Під’їдемо у будь-який час. Ти тільки скажи коли!

Люба торохтіла так, що я не встигала вставити й слова.

– Так, в принципі, будь-коли завтра. За все про все – дві тисячі. Така шафа зараз, сама знаєш, не менше семи тисяч коштує у магазині. А тут майже нове. А деякі речі Вітек взагалі не встиг одягнути жодного разу. Кажу ж, виріс махом!

– У сенсі дві тисячі? – здивувалася подруга. – Ні, в такому разі носіть свої обноски самі. Ми обійдемося з Васею.

– Люба, я не зрозуміла, хіба багато прошу?

– Ну, для тих, у кого чоловіки гроші лопатою гребуть, може це й небагато. Так що вам збагатитися доведеться на комусь іншому! – кинула слухавку подруга.

Після тієї розмови я довго не хотіла зустрічатися в садочку з Любою. Але зустріч все ж таки відбулася. Зіткнувшись на порозі ігрової кімнати, ми мовчки глянули один на одного. Але, на жаль, в очах подруги я прочитала лише сильну агресію, не розумію, щоправда, на що.

КІНЕЦЬ.