«У подружок мами молоді й красиві, а в мене ні. Моя більше на бабусю схожа, прикро дуже…»

— Катрусю! Там за тобою бабуся прийшла! – Катя виглянула в коридор і насупила брови – біля стіни стояла її мама.
— Мамо, ну що ти приходиш по мене… Я й сама можу дійти, між іншим. Не маленька. – говорила Катя, сердито дивлячись на матір.

— Катрусь, там же темно вже. Не можна дівчаткам ходити одним вночі, небезпечно це – виправдовувалася мама.
— Мамо, яка ніч! Сьома година вечора. І будинок майже поруч… Я доросла вже, мені тринадцять майже. – дівчинка схопила сумку і вибігла з музичної школи…

…Катя зʼявилася в сімʼї коли батьки вже втратили будь-яку надію. Перший дзвіночок, що Наталя чекає на дитину, застав її зненацька, коли вони з чоловіком збиралися в гості до друзів…

— Коля… Щось мені недобре… Нудить, слабкість якась. Може, з’їла чогось несвіжого… Я полежу трохи. Ти сам поїдь, якщо що… – але він, звісно ж, без неї не поїхав.

Вона звалилася на два дні, лікувалася народними засобами – промиванням шлунка, голодом, настоєм трав… Але краще їй зовсім не ставало, і на третій день чоловік, незважаючи на її слабкий опір, викликав лікаря.

Фельдшер уважно слухав Наталю, постукуючи по спині, заглянув у горло. Міряв температуру і ставив дивні, як здалося їй, запитання. Які зовсім не стосуються справи. І поглядав якось підозріло, несерйозно чи що. Вона навіть хотіла розлютитися і зробити йому зауваження, про непрофесіоналізм, але не було сил…

А вранці наступного дня, за порадою лікаря, вони з чоловіком вирушили до жіночого лікаря.

Чоловік Микола залишився в коридорі й нервово міряв його кроками, походжаючи вздовж стін… Коли Наталя вийшла, він злякався її вигляду. Настільки незвичним було обличчя дружини. Спочатку вона нерозумно посміхалася тремтячими губами, а потім чомусь заплакала, простягаючи йому якийсь папірець. Він зі страхом узяв аркуш у руки, очікуючи прочитати там щось таке…

— Коля… Коленько… У нас буде маленький. – сказала Наталя і розридалася остаточно, закривши обличчя руками. Він обійняв її і мовчав, приголомшений цією новиною, не вірячи своїм вухам і боячись злякати цю чарівну мить…
Їм було по сорок два. Наталя подарувала чоловікові маля практично в сорок три, і у всій лікарні виявилася найстаршою. А медсестри між собою називали її – старородяща з восьмої палати…

Отже, у визначений термін у Наталі зʼявилася дівчинка. На подив лікарів і самої жінки, все пройшло легко, без ускладнень. Легше, ніж у багатьох молоденьких мам. Дитина була велика, здоровенька і криклива.

Коли Катруся була ще маленькою, вона не бачила різниці між своєю мамою чи мамою сусідської дівчинки Марійки. Мама як мама. А коли підросла, а вона була не дурною дівчинкою, перший раз жорстоку правду почула в дитячому садку.

— Матусю, а в Катьки мама старенька і скоро вона покине цей світ. Адже старі йдуть швидко. Правда, мамо? – говорив хлопчик Сашко з її групи.

У відповідь Катя, довго не думаючи, стукнула його по голові іграшковою автівкою. Добре, що вонв була пластмасовою. Обійшлося великою шишкою, але зате мама хлопчика Сашка кричала криком на весь садок.

— Наплодили на старості років собі дітей! Їй на пенсію вже треба, а вона доньку собі, бачте, завела! А виховувати правильно не можуть видно! Я скаржитися буду! Нехай органи опіки розбираються! – тряслася від обурення мама Саші, витираючи ніс синові, який ревів.

Вдома на Катю чекала серйозна розмова з батьками, але відтоді вона потихеньку лупила і Сашка, і будь-кого, хто дозволяв собі подібні висловлювання. А ще вона задумалася, що в їхніх словах є частка правди, і сама не помітила, як стала соромитися своїх батьків…

Потім Катя підросла і пішла до школи. Батьківські збори були для неї випробуванням. Вона зі страхом уявляла, як на зборах учителька з якогось приводу звернеться до її батьків. Вона так і бачила маму, що стояла і червоніла від сорому, або збентеженого сивого тата… Тож наявність немолодих батьків послужила для неї і добру службу. Вона не давала жодного приводу для зауважень і вчилася чудово.

Звісно ж, її мама й тато були хорошими, чудовими й узагалі найкращими! Вона любила їх усім своїм серцем. Але як же їй хотілося, щоб її мама виглядала, як мама Лізки, наприклад, яка більше схожа на її старшу сестру, ніж на матір. А тато, як тато Льоньки, в ошатних шкіряних штанях, який приїжджає до школи на крутій машині.

Але ні… У неї були немолоді батьки, причому зовсім не модні. Мама була не любителька вбиратися. Найкращою покупкою для неї була книжка, а не туфлі на підборах, наприклад. А тато любив свою стареньку «Ниву» і всі вихідні проводив у гаражі, без кінця доводячи її, як він казав, до досконалості… Ще він був філософом, любив читати історичні романи, розумівся на політиці та сам квасив дуже смачну капусту!

Катя виросла, закінчила школу і вступила до медінституту. Звичка старанно вчитися в школі не пройшла даром. Вона закінчила інститут із відзнакою і вступила в ординатуру, у найближчу лікарню. Робота дуже їй подобалася, тим більше їй пощастило з куратором, завдяки якому вона закохалася в професію стоматолога. Тато, сміючись, називав її командиром білозубої посмішки.

Одного разу, коли Катя асистувала лікарю, до кабінету зайшов молодий чоловік зі скаргою на зубний біль. Виявилося все дуже банально і просто. Хлопець гриз горіхи і зламав собі зуб. Він був дуже збентежений присутністю симпатичної дівчини і трохи розгубився. Але все пройшло добре – проблему із зубом вирішили і молодий чоловік пішов геть. А після роботи Катя несподівано зіткнулася з ним біля лікарні…

— Ще раз здрастуйте, майстре чарівні ручки! Я дізнався, коли ви закінчуєте роботу і вирішив вас дочекатися. Сподіваюся, ви не дуже проти? – Іван, так звали хлопця, простягнув їй букет троянд.

Катя зніяковіла, почервоніла, але їй одразу, ще в клініці сподобався цей хлопець. Вони, не поспішаючи, пішли в бік Катиного будинку, дорогою розговорилися. У неї одразу з’явилося відчуття, що вона знає його дуже давно, настільки багато в них було спільного. Будь-яке сказане ним слово, відгукувалася в ній кожною клітинкою… Їм було так легко і добре одне з одним, що дійшовши до її будинку, вони зрозуміли, що їм більше не хочеться розлучатися…

Вони почали зустрічатися і за місяць Іван освідчився їй. Він познайомив її зі своїми батьками, які виявилися дуже хорошими, приємними людьми. Мама вихователь у дитячому садку, батько інженер…

А для Каті настав той самий момент, якого вона боялася і чекала все своє свідоме життя. Настав час знайомити Івана з батьками.

— Мама, тато, я хочу вам повідомити одну новину… У мене є хлопець, і він зробив мені пропозицію… А я погодилася. І хочу запросити його до нас у неділю на обід. Ви не проти? – випалила вона скоромовкою, чомусь побоюючись реакції батьків.

— Катрусю, ти не говорила нам, що в тебе є наречений… І чому ти нас не познайомила раніше? І чи не рано тобі взагалі заміж? – розгублена мама дивилася на неї здивовано.

— Наталка, заспокойся ти, заради Бога. Не знайомила, значить так потрібно було. А заміж рано? Так нашій доньці майже двадцять чотири! Ти в цей час уже була за мною заміжня. Катрусь, не звертай уваги на маму, це вона, не подумавши, сказала. Звичайно приходьте, будемо знайомитися! – тато обійняв Катю і поцілував у маківку.

— Катерино, донечко, ну звісно приводь свого хлопця. Боже, радість то яка… Щастя то яке… – Наталя витягла хустинку і стала витирати сльози, що навернулися їй на очі.

— Ну, мамо… Так і знала, що ти будеш плакати… – Катя обійняла матір, а та зашепотіла, виправдовуючись: – Це я від радості, донечко, від радості…

У неділю ввечері вони з Іваном купили торт, пляшку червоного і коробку цукерок. Мамі купили гарний букет квітів і вирушили знайомитися.

Батьки зустріли їх радо. Коли Іван вручив майбутній тещі квіти і поцілував їй руку, та трохи розгубилася, але квіти взяла і руку не забрала, зате очі стали теплішими. Вони вчотирьох чудово провели вечір, смачно повечеряли, трохи випили. У середині вечері тато заволодів увагою Івана і захопив його на кухню. Там вони довго говорили про щось про своє, чоловіче, навіть трохи посперечалися. А стурбовані жінки по черзі бігали підглянути, чи все в них добре, на що ті на них кричали і зачиняли двері.

Приємний вечір закінчився й Іван поїхав додому, а Катя довго не могла заснути. Вона ворочалася і напружено думала, що про її батьків завтра скаже Іван. Напевно, що вони мало того, що немолоді, так ще й старомодні й неприємні…

Уранці, не виспавшись і в поганому настрої, вона вирушила на роботу. День у неї минув так само – у сумних думках і здогадках… Навіть лікар звернув увагу на її надто зосереджений вигляд і запитав, чи не сталося чогось. Вона тільки зітхнула. З Іваном вони мали зустрітися ввечері…

— Привіт, Катрусь, а я півгодини вже стою. Ти щось то довго сьогодні… – він, як зазвичай, зустрічав її біля клініки.
— Та справ сьогодні невпроворот було. – вона намагалася не дивитися на нього, боячись розмови.
Вечір був приємним і вони, взявшись за руки, пішли сквером прогулятися.

— Та, Кать, я хотів тобі сказати про вчорашній вечір… – Катя мимоволі втягнула голову в плечі, їй хотілося цієї хвилини провалитися крізь землю…
— Дякую! Це був чудовий вечір! Такого задоволення від спілкування я не отримував давно! – він говорив із почуттям, і Катя здивовано й недовірливо на нього подивилася.

— У тебе така красуня мама! Дуже-дуже гарна! Тепер я знаю, на кого схожа моя наречена.

Він обійняв її за плечі.

—А тато! Це розумна, освічена людина! Говорити з ним, сперечатися з ним – було величезним задоволенням! Катю, ти маєш пишатися своїми батьками. Вони в тебе чудові люди. І привіт їм від майбутнього зятя передавай! – він усміхнувся.

…Катя прийшла додому, відчинила двері й довго стояла на порозі, згадуючи сказане Іваном. На душі було нудно. Вона відчувала зараз провину перед батьками. Усе своє життя вона витратила на якийсь помилковий сором, замість того, щоб просто любити їх і пишатися. І втраченого часу, на жаль, не повернути…

Вона зайшла в кімнату. Мама сиділа з якоюсь книжкою біля лампи, а батько дивився якусь передачу по телевізору, задумливо хмурячи брови. Знайомий до болю жест – сумно посміхнулася Катя.

— Мама… Тату! Вибачте мене! Вибачте мене, будь ласка! Я винна перед вами. Я така… Я так вас люблю, матусю і татку! – Катя заплакала і сльози полилися по обличчю струмком.
Мама схопилася, кинула книжку й підбігла до неї, батько залишився сидіти на дивані, застигнувши від несподіванки.

— Що сталося, донечко?! Що з тобою? Ти захворіла, дитинко наша? Що з тобою, Катрусю?! – мама торкалася її чола, заглядала в очі, намагаючись знайти ознаки нездужання… А Катя все плакала і не могла заспокоїтися.
Через якийсь час Катя заспокоїлася і вони всі разом сіли вечеряти. Вона, звісно ж, не сказала батькам, у чому була причина її гірких сліз. Пояснила свою поведінку втомою і нервами, що здавали перед весіллям. Але Катя на все своє життя засвоїла цей урок. І ще вона тепер точно знала, що коли відбудеться знайомство їхніх з Іваном рідних, вона з гордістю і радістю в голосі скаже, що це її батьки!

…А мораль цієї байки така, що обов’язково знайдеться той, хто буде красивіший за нас, розумніший, кмітливіший, багатший… Молодший або старший, вищий або худіший. І засмучуватися з цього приводу, немає жодного сенсу. Це стосується і наших батьків. Тим більше, що батьків не вибирають…

КІНЕЦЬ.