Так склалося, що заміж вийшла я вже не зовсім молодою, якщо так можна сказати, в 36 років, тому була дуже щаслива, що Іван мене взяв за дружину і я маю сім’ю.

В усіх моїх знайомих жінок, на той час, вже були діти, а я все ходила сама.

Ми обоє з Іваном добре працювали, але зрозуміли, що швидко зібрати на своє житло просто нереально. А я більше не хотіла відкладати весілля. Я хотіла мати сім’ю, дітей, жити, як всі.

І, хоча Іван, і умовляв мене відкласти хоча б на пару років наше одруження, я наполягла на своєму, бо вже немолода, хочеться стати мамою якнайшвидше.

Правду скажу, що в моїх батьків жити було ніде, тому нам довелося оселитися у матері Івана. Свекруха одна в трикімнатній квартирі жила, а старша дочка заміжня та живе в іншому місті.

Іван мене відразу попередив, що у його мами дуже непростий характер, але я подумала, що у нас буде своя окрема кімната, ми всі працюємо, постійно зайняті і на роботі, тому перетинатися будемо мало. Заради того, щоб не платити великі гроші за оренду, а відкласти гроші на своє житло, я вважала, що це ще прийнятний варіант.

Щоб не було всяких непорозумінь, я наполягла з самого початку, щоб харчувалися ми з мамою чоловіка окремо. Оплату комунальних ми взяли з Іваном, звісно, на себе, ніби як в подяку за те, що мама Івана дозволила жити нам у себе, та й ми молоді, більше заробляли. Це у порівнянні з орендною платою, було вигідно. Свекруха теж була задоволена такою щедрістю, вважала, що може зекономити копійку якусь.

На перших порах у нас все було добре, жили, як звичайна сім’я. Я навіть чоловікові частенько говорила, що він даремно так говорив мені про власну матір, адже вона дуже хороша людина, як на мене.

Та, що для мене було дивним, Іван лише загадково посміхався на те і ще сказав, що поки не хоче дітей, щоб не обмежувати себе поки, адже ми маємо стати на ноги трохи спочатку.

Я погодилася з Іваном, хотілося ще пожити пару років для себе, хоча розуміла, що вік вже не молодий та тягнути більше немає куди. Але так вийшло, що ми дізналися, що я чекаю дитину. Чоловік засмутився, а я навпаки, дуже зраділа. Адже мені вже на той час було 37 років, а раптом потім пізно буде, я добре вже все розуміла сама.

Свекруха сприйняла цю новину, як на диво, спокійно. Сказала, що якщо буде потрібно, зможе піти з роботи і вдома сидіти, щоб мені допомагати. Але мене це не влаштовувало зовсім.

Адже тоді доведеться цілими днями бути з нею вдома, а вона мені, якби там не було, зовсім чужа людина, я не знала, як ми порозуміємося з нею. А характер її я вже встигла вивчити. Вона не лаялася зі мною, але поводилася так, що мимоволі хотілося піти в свою кімнату подалі від неї.

Мати Івана показала своє ставлення до мене, коли народилася дочка. Почалися такі суперечки, що я вже готова була платити за оренду квартири, аби жити окремо від неї.

Від Івана підтримки немає ніякої, сказав, що він мене попереджав і не факт, що з моїми батьками було б по-іншому. З моїми батьками краще не було б.

Я розумію, що він має рацію, але що тепер робити мені? Чоловік хоче купити машину, каже, що відкладати гроші на квартиру можна нескінченно. Буде відмовляти собі і дитині у всьому, а зможемо купити в кращому випадку однокімнатну. За цей час дочка підросте, і проблема житла нікуди не дінеться, адже для неї потрібно буде ще окрему одну кімнату.

То чи не краще просто жити з матір’ю, підлаштовуватися під неї і ні в чому собі не відмовляти? Чоловік каже, що його мати не вічна і житло, рано чи пізно, дістанеться нам, бо ми живемо з нею та доглядатимемо її.

Я з ним не згодна. Я не зможу жити весь час з його мамою, вона з кожним днем змінюється в гіршу сторону, або стає такою, як і була завжди, просто раніше це старанно маскувала. Але іншого виходу теж не бачу.

Джерело