Я часто згадую, як ми з чоловіком одного разу розлучилися і через два роки знову зійшлися. Важко було, як нам обом, так і родичам з обох сторін. З нашим “вибриком” майже ніхто не погоджувався. Проте навіть через двадцять років ми щасливі разом.

Ми з Василем прожили разом двадцять років, незважаючи на те, що одного разу ми розлучилися після восьми років шлюбу. Лише через деякий час ми знайшли дорогу назад. Це було нелегко, тоді нас мало хто підтримував. Але ми знали, що належимо один одному.

Мені було тридцять, і я почувалася втраченою. Я сприйняла розлучення як велику втрату. Я багато працювала і не очікувала, що ми двоє змінимося за такий короткий час.

Діти і обов’язки нас так закрутили в своєму обороті, що ми постійно сперечалися. Тоді я вважала, що єдине можливе рішення – це розлучення. Особливо після того, як я дізналася про походеньки наліво мого чоловіка.

Через два роки після того, як ми нарешті про все домовилися та розділили майно та опіку над дітьми, щось змінилося. Ми знову почали нормально спілкуватися з Василем, але суто по питаннях дітей.

Ми змогли навіть сказати одне одному, що нас розчарувало в шлюбі. Також визнати свою помилку та зробити уроки на майбутнє. На той час і в мене і в Василя була пара, хоч і не офіційна, тож я навіть не думала про те, щоб знову “подружитися” з Василем.

Але одного дощового дня, коли він пішов забрати дітей, він залишився випити кави з сирником, і ми поговорили. Я раптом зрозуміла, що з моїм колишнім чоловіком у мене набагато міцніший зв’язок, ніж з моїм тодішнім партнером. Щось змінилося і в його світогляді, і він, йдучи, запросив мене на прогулянку. З того часу ми почали зустрічатися і незабаром зійшлися.

Це було непросто, тому що довелося розійтися з нашими партнерами. Зрозуміло, що вони почувалися ошуканими. Ніби ми просто використовували їх як запасний варіант.

Звичайно, я не очікувала від них розуміння. На відміну від власної родини. Моя сестра заклавши руки в боки сказала: “Боже мій, після всіх цих неприємностей? Скажи, що ти жартуєш? Одумайся, поки не пізно! Не ставай на одні і ті ж граблі!”

Подібної думки була моя мама: “Склеєні чашки, ніколи не стануть, як нові. Ти робиш велику помилку, через яку знову будеш проливати сльози”.

Що стосується Василя, його також майже ніхто не підтримав. Причиною було переважно те, що за цей час мої свекруха і її дочка встигли наговорити про мене всякого і різного.

Я навіть боюсь подумати, як вони обидві благали не повторювати помилки минулого і не сходитись зі мною. Але нам було все одно, ми за всяку ціну хотіли бути з Василем, і діти були щасливі. Для нас це було найголовніше.

Вже з того часу минуло більше двадцяти років, а ми досі щасливі пліч-о-пліч. Звичайно, час від часу траплялися кризи, але вони ніколи не були такими, які не можливо вирішити.

Через кілька років рідні перестали нас засуджувати і змирилися з тим, що загальний урок про склеєні чашки нас не стосується. Іноді люди просто заслуговують на другий шанс.

На даний час у нас є онуки, в яких ми душі не чуємо і ми говоримо про наше розлучення майже з ностальгією та гумором.

Джерело