У Іллі, оглядаючи з порога свою кімнату в гуртожитку, йшов пар з вух від злості. У приміщенні панував повний бардак. Килим був збитий і задертий, стілець валявся на боці, поруч із ним – черепки квіткового горщика, диванна подушка і постільна білизна з шафи, витончено вимазані в чорній, жирній землі.

У повітрі витали стійкі запахи помийного відра. У кишені біля кухонних дверей були розкидані недопалки, брудні пакети, вимазані в попелі та кетчупі ковбасні обгортки упереміш із риб’ячими скелетами. Саме відро з відірваною пластмасовою ручкою проглядалося глибоко під обіднім столом.

Переляканий мініатюрний рожевий кролик, щільно притиснувши вуха, затремтів у своїй клітці. Завмер, дивлячись крізь скло акваріума, пухнастий хом’як, що вічно жує. Сховала зморшкуватий перископ у свій круглий панцир велика черепаха. У хаті запахло грозою.

— Ну, чортенята, тримайтеся! Прийшов ваш останній час! Запорю! – зробивши страшне обличчя, він знайшов на полиці мухобійку і повільно рушив усередину розгромленого житла. Під диваном придушено пискнуло.
— Виходь, підла гадина! Бити буду! Рахую до трьох! Раз! Два…

На рахунок три з-під дивана з гуркотом вискочив біло-чорний французький бульдог і, істерично почав дерти кігтями по фарбованій підлозі, рвонув у кухню. Досвідчений Ілля встиг витягнути ногу – собаці, що летів ракетою, спіткнувся і, проїхавшись гладкою поверхнею своїм тупим носом, замість кухні, вистрілив себе прямо в передпокій. Розбивши, як більярдну кулю, взуттєвий стрій, собака гарячково заметушився у вузькому просторі.

Бульда, хоч і була всього лише дев’ятимісячним цуценям, легко здогадалася, що зараз їй доведеться оплачувати сьогоднішній розгардіяш. Вона сіла біля дверей просто на дупу, витягнувши всі свої лапи вперед, нахилила голову набік і жалібно завила.

Дивлячись на цю покірну, придуркуватий позу, на великі круглі як вишні – очі, які сльозяться. І на тремтячі кінчики вух, розлючений був Ілля, раптом пом’якшав, кілька разів врізав хлопавкою по одвірку, плюнув і, обізвавши собаку дурепою, пішов шукати головну винуватицю сьогоднішнього “свята неслухняності” – велику триколірну кішку.

Коли Ілля повернувся, квартирна принцеса вже вийшла зі своєї розкішної коробки на шафі, зістрибнула донизу, і шляхетно, з бридливістю, піднімаючи білі лапки, ступала по забрудненому килиму, просуваючись просто на кухню, щоб перевірити свою миску. Вона була спокійна, величава і беззастережно впевнена у своїй безкарності.

— Ксюша! Ну чому ти така зараза, га? Навіщо ти цю дурненьку знову підставила? – він схопив кішку під теплий живіт і підняв над собою. Нахабні котячі очі невдоволено дивилися на людину, і нібито говорили.

“Чого тобі, двоногий виродку? Чому миски порожні? Ти риби приніс? – кішка докірливо нявкнула, – Так їй і треба, цій твоїй собачині. Дурепа вона! Буду я ще через неї засмучуватися. На біса було приводити в дім усяку погань. Собака – ворог людини!

Кролик – дурень! Миша – взагалі мовчу! А ця кістяна шайба? Тьху, соромно сказати! Чого тобі зі мною погано було? Жили ж як люди – мир та злагода. Тепер розсьорбуй”.

— Точно, сам винен, – Ілля дивився в глузливі котячі очі й думав, як так вийшло, що він обріс усіма цими тваринами? І що більше їх ставало, то легше з’являлися нові. Їх хтось приносив (хом’як), просив прихистити на якийсь час і забував (кролик), дарував (черепаха), привозила сестра (кішка), привозили для сестри (собака).

Чорт знає що! Учора ввечері у двері подзвонили. Він відчинив – дівчинка, в руках триколірний щур, каже: вам не треба? Це був уже перебір і він, вибачившись, рішуче зачинив двері. При цьому з-під ніг визирали цікаві котяче-собачі очі… Волелюбне цуценя було явно не проти, а кішка, презирливо посміхаючись, нібито говорила:. Ну-ну, дурко, ну-ну… Щура нам тут точно не вистачає…

Ксюша була не дурна. Вона була вже старожилкою в цій золотій команді – три роки і мала над мешканцями абсолютну владу. Беззаперечне підпорядкування підтримувалося силою – кігті й зуби стрімко йшли в хід за найменшого бунту. Особливо діставалося бульдожці-французику на прізвисько Буся. Щенячі прочуханки не припинялися ні вдень, ні після відбою, ні під час ігор, ні під час роздачі кормів.

Буся в ієрархії квартири була самим, що ні на є, на нижній ланці . У котячий хребет давно вже варто було вчепитися знаменитою бульдожою хваткою (Буськині зуби цілком дозріли для цього), але французик був найдобрішою істотою, наділеною легким, поступливим характером, і зла абсолютно не пам’ятав. Він сприймав котячі підлості відважно, стійко, приймаючи їх як неминучість щенячої долі. Собака ніколи не підвищував голосу на Ксюшу, тільки пищав і скиглив, тікаючи від нахабної і злої морди і довгих кігтів домашнього Фредді Крюгера.

Сьогодні, кішка з собакою знову грали в… Потяг. Я б так це назвав. Ксюша, крокуючи підвіконням, впустила горщик із квіткою, і він красиво розколювався об підлогу – бух! Потяг поїхав. Зверху лапою вона відкривала двері шафи і викидала, як провідниця, з полиці постільну білизну. Несподівано падала на собаку зверху, немов фурія, від чого та торпедою, з вереском, влітала в купу квіткової землі, розносячи її по всій підлозі. Швидкий поїзд летів стрілою, несучи пасажирку в рідні краї!

Котячою лапою видряпується з-під дивана старенька черепашка, перевертається на спину і хвацько ганяється носами по підлозі. Ганяється доти, доки не забивається переможний гол – бідолаху вбивають у кут, за пилосос.

Далі, зазвичай здійснювалася операція прориву на кухню. Усе відбувалося якось так.

Ілля завжди йдучи закривав кухонні двері на папірець, щільно, щоб звірі не лазили там без діла. Але хитра Ксюша вилазила на балкон, перестрибувала на кухонний карниз і залазила через кватирку на кухню. Звідти кішка просовувала лапу в щілину під дверима, заводячи і провокуючи собаку.

Енергійна, довірлива Буся не могла довго стримуватися – тиснула на двері, настрибувала на них щодуху і гарячково здирала фарбу кігтями. Двері, зрештою, з гуркотом відчинялися, і натхненні бійці починали ганятися один за одним по тісноті чотирьох з половиною квадратних метрів, кидаючи табуретки, каструлі й плутаючи дроти. Рано чи пізно дверцята мийки відчинялися і тварини нарешті діставалися жаданого помийного відра, радісно розганяючи по підлозі його вміст. Це був апофеоз свята!

Слідом за цим, звірі заслужено відпочивали на купі білизни. Не виключено, що в цей час Буська вилизувала кішці шкуру – собака була страшенною лизункою. Друга її кличка була “Слиновбивця” – вона захоплювалася і могла зализати кого завгодно від незрозумілого щенячого щастя, що накочувалося на неї невблаганно, як цунамі, варто було тільки піднести до неї обличчя.

Рожевий кролик Чапа і волохатий хом’як Іванович спостерігали за тим що відбувалося із захопленням, нарікаючи, що не в силах вирватися зі своїх камер і теж дати жару. Особливо всіх тішив хокей з черепахою. Її – холоднокровну рептилію народ недолюблював. Стара карга, так тобі й треба! У неї навіть імені свого не було. Ілля якось спочатку пробував називати її банально – Тортіллою, але ім’я не прижилося.

Коли в замку лунав звук ключа, Ксюша жваво злітала у свою коробку, залишаючи собаку на поталу людині. Дурна Буся першою потрапляла під важку долоню, і їй, першій же, природно, і діставалося в гніві. Кішка ж спокійно спостерігала за екзекуцією зі свого горища, знаючи м’який і відхідливий хазяйський характер. Зазвичай до її прочуханки справа так ніколи і не доходила. От же, психолог гарний!
Ілля прибрав будинок, виніс відро і помив підлогу.

Знову, ну, чорт забирай! Уже втретє за тиждень. Возячи ганчіркою по підлозі, він філософськи продовжував розмірковувати про те, навіщо йому це все треба, і не знайшов, що собі на це відповісти.
— Я просто дурень, – сумно подумав він, дістаючи з пакета рибу, яловичу печінку, кульок із зерном і розкладаючи їжу по мисках.

За годину він лежав на дивані біля телевізора з Івановичем, що копошився у волоссі, і обліплений з усіх боків теплими, м’якими тілами його друзів, гладив ребристий панцир потерпілої – черепахи. Звіринець мирно гніздився навколо свого благодійника і світ перебував у довгоочікуваній рівновазі. Кожному дісталося по ділянці тіла свого господаря.

— Навіщо – навіщо…? Потім! – несподівано вголос сказав він сам собі і чмокнув Бусю в мокрий чорний ніс, – Потім, ось і все…

Натхненний собака почав гарячково лизати Іллю в обличчя.
— О, Господи! Ну, який же я, все таки, дурень!

КІНЕЦЬ.