— Жити без нього не можу-у-у-у, – схлипувала Катерина на плечі в бабусі. Та мовчки гладила дівчину по голові, примовляючи «поплач, поплач, мила».

Коли сльози скінчилися, запитала:

— Це за Славком ти так побиваєшся, так? А він без тебе як? Може?

Катька завила так, немов їй залили зеленкою свіже садно.

— Ага, кавалер живий здоровий, значить, і погано йому без тебе не буде. Що ж, як перестанеш гикати, приходь на кухню – чай заварю смачний, розповім тобі історію одного великого кохання.

Бабусі Катя вірила, бо виросла в неї – мати працювала з нічними змінами, у садочок цілодобовий віддати дитину пошкодувала. З двох років і до п’ятого класу дівчинку виховувала баба Ніна.

Потім Катруся проводила в неї літні канікули: озеро, ліс, друзі дитинства, божественні тонкі млинці вранці, аромат грушевого варення. І довгі-довгі розмови. У бабусі завжди був час із нею поговорити. На відміну від мами, вона завжди уважно слухала онуку і нікуди не поспішала.

Перше кохання, звісно, накрило Катю тут, у бабусі в селі. Слава теж приїжджав сюди на канікули, вони дружили стільки скільки себе пам’ятали. В один прекрасний день дружба переросла у велике світле почуття. А потім ідеальний хлопчик закохався в іншу. У селищі з’явилася нова сім’я, до них приїхала онука – красива, очей не відвести.

Нічого нового, загалом. Звичайна історія. Хто в юності такого не бачив? Ось тільки розвиваються такі сюжети щоразу по-різному. Була своя історія і в баби Ніни.

Ось і настав момент усе згадати.

Чай бабуся заварила в скляному чайнику, який підігрівався знизу свічкою. Дістала свої улюблені кухлі, нарізала яблучний пиріг – його вона любила більше, ніж морквяний. І сіла чекати заплакану Катрусю.

Та прийшла за півгодини, і вся звернулася до уваги. Бабуся вміла розповідати історії.

… З Танькою ми жили на одній вулиці, ходили разом у дитячий садок. Подружки не розлий вода. Як підросли, усюди разом. Разом і вчитися поїхали в обласний центр на ветеринара вступати. Був такий заклад раніше в передмісті. Можна було на фельдшера вивчитися, а потім уже за бажання на лікаря в самому інституті.

Обидві ми вступили, гуртожиток отримали. Не життя, а свято.

Серед ровесниць, скажу чесно, ми з Танькою виділялися незмінно: стрункі-стрункі, веселі. Знаєш, начебто і трохи красивіші, і трохи тонші, але це «трохи» магнітом притягувало до нас хлопців.

Ось і того разу – біля кінотеатру… Ми приїхали групкою однокурсниць у кіно, стояли всі разом біля входу. Але хлопці, які проходили повз, вирішили познайомитися тільки з нами.

Відкликали вбік. Представилися. Один Коля, другий Михайло. Запросили погуляти нас після фільму. У мене з Колею все закінчилося в один вечір. Чого не скажеш про Тетяну з Михайлом.

У них закрутилося таке страшенне кохання, що я, Катруся, і зараз згадую про нього із заздрістю. До мене така сильна пристрасть за все життя не прийшла, хоча діда твого я всім серцем любила, але, щоб мене на частини розривало – ну такого точно не було. Або ось це – «мені без нього не жити» – теж не про мене.

Таня поруч із Михасем втрачала голову. Зараз я б сказала по-іншому: вона себе втрачала. Та Таня, яку я знала і любила, буквально зникала, коли поруч із нею був Михайло. Здавалося, вона дихати без нього не може.

За півроку стало зрозуміло: ці двоє створені одне для одного. З таким фонтаном почуттів змирилися навіть Таньчині батьки. Так, раннє кохання, але що ж робити? Чим забороняти, краще подумати про те, як назбирати грошей на майбутнє весілля.

Але на Михайла ще чекала армія. Він із мамою і татом весілля не обговорював.

За тиждень до відбуття на службу він запросив Таню до себе. Зайшовши в сад, вона охнула: «Тюльпани – мої улюблені квіти!» Весна того року була як ніколи рання. Михась нарізав їй величезний букет, вони пішли шукати вазу.

Таня пливла хвилями блаженства – весна, ніжні квіти, закоханий хлопець. Звісно, вона одягла свою найкрасивішу сукню, і з букетом мала настільки чудовий вигляд, що Михайло не зміг стриматися.

Підійшов, почав обіймати і цілувати… Батьків удома не було.

Потім були проводи в армію, на яких Тетяна розмазувала туш по щоках і не просто ревіла. Вона волала поганим голосом, вила як за небіжчиком.

Дивитися на це було неприємно, соромно навіть. Михайло навіть соромився, мені здалося, йому хотілося зробити вигляд, ніби ця дівчина не з ним.

Я заспокоювала подружку як могла:

— Ну що ти, дурненька! Він писатиме щодня. Це ж усього на два роки…

— Не можу без нього жити, – схлипувала Таня.

Сльози лилися річкою, точнісінько як в тебе сьогодні, аж до гикавки. Не знала вона, що на неї чекають набагато тяжчі випробування. Ніхто не знав.

Через півтора місяця Тані довелося піти до лікаря. Виявилося, вона чекає дитину. А їй і вісімнадцяти не було.

Насамперед вона написала Михайлу. Той відповів листом, сповненим любові й ніжності. З приводу карколомної новини зауважив лише, що припускав такий розвиток подій.

Таня надихнулася надзвичайно. Вона сприйняла його слова за схвалення і зважилася залишити дитину. Її відмовляли і ми, і батьки. Дівчисько ж зовсім, навчання не закінчила, ну куди дитина? Тільки вона не боялася нічого. Усе говорила, що Михась її любить, а в любові страху немає.

Михайло перестав відповідати на листи після того, як Таня захотіла порадитися з ним щодо імені.

Відповідь прийшла, коли вона вже була в лікарні.

Точніше, це була посилка…

Тетяна розкрила її тільки після виписки. Там лежали штучні тюльпани і лист.

«Мила, – писав Михась твій. – Шлю твої улюблені квіти – я зробив їх своїми руками. Щоправда, вони несправжні, вибач. А ось щодо моєї любові можеш не сумніватися – вона справжня. Я люблю тільки тебе, Таня. І ніколи не забуду. Вибач, але в рідне місто не повернуся. Тому що, мила Таня, я не хочу бути батьком. Рано мені ще…»

Вона ридала кілька днів так, що в неї пропало молоко. А потім зникла й сама. Знайшли її через тиждень у річці.

На прощанні всі тільки й говорили про те, який Михайло негідник.

Я теж тоді так думала.

— У сенсі – тоді? – вперше перебила внучка. – Звичайно, негідник! Якби не він, нічого б і не було!

— Так воно так, Катюшо. Є його вина, ми всі його проклинали. Тільки з роками, з досвідом моє ставлення змінилося. Знаєш, що я зрозуміла? Не варто соплі розпускати з приводу кохання, не можна розчинятися в іншій людині без залишку – це страшна річ. Таня так його любила, що була готова на все. А той, хто готовий на все, адже він і натомість вимагає не менше.

— Та годі, бабусю. Просто не любив її цей Михась. Обдурив, використав і викинув.

— Але ж він їй нічого і не обіцяв, ось у чому річ. А Таня вся провалилася в любовний міраж і поплатилася за це життям. Ніколи, Катрусю, чуєш мене? Ніколи не говори, навіть не думай таких слів: «жити без нього не можу!» Ще чого! Усе в цьому житті можна пережити, а вже побиватися за хлопцем, якому ти не потрібна, – це себе не поважати. Найдорожча твоя людина – це ти сама. Будуть ще тебе домагатися і Павли, і Віктори, і Василі. А ти ще подумаєш кому з них посміхнутися. Ти у себе одна. Ясно?

— Ясно, – кивнула онука. І тихенько запитала: – А що стало з дитиною?

— Батьки Тетяни виростили онука. Та ти його знаєш – це дядько Петро, він у лікарні працює. А батько його ніколи сюди не приїжджав, ніхто його більше не бачив.

КІНЕЦЬ.