Щасливі ті мужики, яким тещі стають матір’ю. Мені ж не пощастило – з Галиною Леонідівною посварилися через тиждень після весілля з дружиною. Навіть не пам’ятаю, через що.

Здається, я якось невдало пожартував, вона різко відповіла, та й помчало. Зібрала бабуся чемодан і поїхала на малу батьківщину, додому. Більше не бачились.

З того часу минуло 20 з лишком років. Ольга, моя дружина, до недавніх подій з матір’ю спілкувалася. Здзвонювалася з нею щодня, кілька разів навіть у гості їздила. А ось у мене стосунки з тещею так і не вирівнялися, хоч я намагався робити кроки до примирення.

Одного разу сам їй зателефонував і привітав з днем ​​народження. Та мовчки вислухала теплі слова, потім сухо подякувала і попросила її більше не турбувати. Мовляв, усе, що можна, вона від мене вже почула тоді багато років тому, а тепер я їй зі своїми люб’язностями не вперся. Знаєте, прикро.

І ось тепер уявіть, що на цьому фоні мені знадобилося переночувати в будинку тещі. Вимушено, звісно.

Я далекобійник за фахом, частенько їжджу по цілій країні. Під час чергового рейсу вийшла оказія – застряг у тому селищі, де живе Галина Леонідівна.

Зламалася машина, а на вулиці мороз під двадцять. Готелю поблизу немає, знайти десь дах над головою неможливо. Подзвонив дружині, пояснив ситуацію.

Та набрала свою маму, попросила пустити мене на нічліг. Якраз до ранку місцеві майстри мали мені машину полагодити, так що сильно б я стареньку не потривожив. Побурчала, але погодилася.

Прийшов я до Леонідівної. Та, на диво, бурчати не стала, навіть привіталася порівняно чемно.

– Ти ось що… Лягай сюди, на диван. У холодильнику бери, що захочеш, там ванна. Туалет тут. Запитання є?

– Та ніби ні. Ну чого ви хоч знову така похмура? – вирішив я за якимось чортом знову помиритися з тещею. – Скільки років минуло, а…

– Ой, годі. Я тебе пустила не з великої любові, а заради Олі. Вона за тебе знаєш, як просила? Цінив би краще, – Леонідівна задумливо глянула на вікно, вкрите морозними візерунками. – Все, добраніч.

На холод не вигнала – на тому спасибі. Повечеряв, ліг, заснув майже миттєво. Вранці встаю – теща щось готує на кухні. Дивно, але сама покликала мене снідати.

«Йди, поїсти перед доріжкою, бо їхати тобі, напевно, далеко», сказала Леонідівна і вказала рукою на один із стільців. До речі, смачно приготувала. Млинці з варенням.

Після сніданку відразу дзвоню автомеханікам і, дізнавшись, що мою машину вони таки відремонтували, починаю одягатися. Біля дверей мене перехоплює теща з обуреним обличчям. Я подумав, що вона засмучується… Мовляв, погостю мало, так і не помирилися. А вона виставила мені рахунок.

– А ти куди це зібрався, не заплативши?

– Не заплативши за що…? Ви зі мною взагалі говорите?!

– З тобою, з ким ще, – теща подивилася на мене, як на спійманого за руку злодюжку. – Їв, спав, милом моїм користувався. Потрібно розрахуватися. Три тисячі із тебе.

– Що-що…?! Ви, Галино Леонідівно, можете на мене ображатись, скільки вам заманеться, ваше право. Але доводити до абсурду не варто. Вам не здається, що це марення?

– Не здається, – відповіла теща своїм фірмовим крижаним тоном. – Ти мені чужа людина, а я на тебе сильно витратилася. І встала зарано, щоб нагодувати. Можна було б і більше взяти.

Не знаю, чи правильно я вчинив, але сперечатися зі старенькою не став. Просто мовчки розвернувся та пішов. Звісно, ​​ні копійки не заплатив. Ще не вистачало! Окей, у сварці, нехай. Але нахабно навіщо?

Але це ще не кінець – теща розповіла про подію Ользі. Прямо після мого відходу подзвонила їй і розписала у фарбах, як я відмовився платити за притулок. Мовляв, у збитки увігнав.

Дружина, дякувати Богу, у мене адекватна. Висловила своїй наполегливій матусі пару лагідних. А та, здається, навіть не зрозуміла, у чому суть проблеми. Вона ж, бачите, витратилася надто…

Тепер дружина з Леонідівною теж у сварці. У гості не їздить, дзвонить раз на тиждень, говорить з нею холодно. Як сказала сама Ольга, якби вона не була їй матір’ю, то взагалі б відправила на повний ігнор. Як на мене, справедливо. Конфлікт чи ні, але межі дозволеного відчувати треба.

КІНЕЦЬ.