— Ваші традиції доволі дивні, як і ви самі, Лідія Павлівна! – обурилася Віка. – Я втомилася підігравати вашим… тарганам…
— Ось подивишся, будуть сварки в домі, і через те, що ти просто не захотіла викинути цей кущ! – свекруха блиснула очима в бік квітки.

Предмет суперечки – ліана з рідкісними пожовклими листочками – стояла на підвіконні. Лідія Павлівна без попередження навідалася до сина з невісткою. Свекруха розлютилася, коли вийшла на балкон і побачила горщик із квіткою.

— Скрізь говориться, що в’юнкі рослини шкідливо вдома тримати! – не вгамовувалася свекруха. – Вони погано впливають на стосунки. Через них любов у домі пропадає. Ось побачиш, кине тебе Микита!

— Кохання зникає з інших причин, – усміхнулася невістка.

— Викинь цей плющик! – наполягала свекруха.

— Куди я його подіну? – хмикнула Віка.

— Знайомим віддай. Або на сходовий майданчик винеси.

-—Ні, – насупилася невістка. – Він у мене вже два тижні росте. Купила його за безцінь. Весь бідний засохлий, листочки жовті… Буду за ним доглядати, він гарним стане. Тим паче в нього вже ім’я є – Генка.

— Ось дивись, сама своїми руками щастя руйнуєш! – пригрозила свекруха. – І чому ти така шкідлива стала? Раніше слухняна була…

Лідія Павлівна впевнено зробила крок до квітки, явно з недружніми намірами. Віка схопила «Генку» на руки й обійняла.

— Досить! Ви мене лякаєте!

Віка від самого початку їхніх із Микитою стосунків помітила, що чоловік залежав від матері. Не відокремився від неї психологічно. Віці це не особливо подобалося, але вона змирилася, у її попередніх кавалерів були серйозніші недоліки.

Ще до того, як Микита зробив коханій пропозицію, Лідія Павлівна купила йому квартиру. Але коли молоді одружилися, Віка зрозуміла – повноцінною господинею в ній вона стане нескоро.

— Плов потрібно тільки в казані готувати, – повчала свекруха. – Так м’ясо соковитіше буде, а овочі – ароматніші.

Віка тільки погоджувалася, хоча сама подумки відмахувалася від будь-яких настанов свекрухи. Вона взагалі не збиралася готувати плов. І взагалі, в той момент вона закінчувала університет і була поглинена іншими турботами.

Потім дивацтва свекрухи стали проявлятися виразніше.

Вона без запрошення приходила до них у квартиру, щоб перевірити, чи все, на її думку, добре. Незабаром виправдання свекрухи «це ж я купила квартиру» набридло, а її втручання в життя молодих стало дуже нав’язливим.

— Кухня має бути обов’язково оздоблена в зелених тонах, – наполягала Лідія Павлівна. – Немарко і красиво.

— Але цю кухню Микита сам вибрав, – виправдовувалася Віка.

Спочатку вона прислухалася до слів свекрухи, намагаючись знайти в них раціональне зерно.

— Значить, нехай перефарбовує, – сказала свекруха і махнула рукою в бік бежевих тумб.

Микита скуксився, як дитина, але зрештою погодився.

Потім, ніби ненароком, свекруха заглядала в холодильник до подружжя і перевіряла все, що там було.

— Молоко цієї марки несмачне, – говорила Лідія Павлівна. – Віка, щоб більше його не купували!

— Мені подобається… – дивувалася дівчина.
— А що з ковбасою?! – продовжила жінка, ніби зовсім не слухаючи невістку. – Мало того що термін придатності через місяць закінчиться, так ще й із перцем! Зіпсуєте собі шлунок… Що ж ви як діти малі! Око та око за вами треба!

Це був перший раз, коли свекруха провела ревізію їхнього холодильника.

— Тобі не здається це дивним?! – обурилася Віка, варто було свекрусі вийти за поріг. – Школярам і то так нотації не читають!

— Мама просто про нас піклується, – запевняв Микита. – Щоправда, збоку це іноді виглядає нав’язливим.

Коли Віка закінчила університет, свекруха дзвонила їй ледь не щодня й запитувала, коли вона, нарешті, знайде «нормальну роботу».

— Скільки вже будеш малюнки свої малювати?! – хмикнула жінка. – Того й гляди, час пробіжить, а в тебе стажу немає.

— Я спеціально перенавчалася, щоб більше творчістю займатися, – заперечила невістка.

— Знайди нормальну роботу. Дівчина має бути в усьому найкращою. Добре заробляти, займатися домом і чоловіком.

-—Поки що в мене невелика зарплата, – Віка надула губи, – але зате я займаюся тим, що мені подобається.

— Дівчата, не сперечайтеся! – втрутився Микита. – Мамо, мене все влаштовує. Нехай Вікуля малює. У неї це чудово виходить.

Більше про те, що невістці потрібно змінити роботу, Лідія Павлівна не говорила, принаймні безпосередньо. Але свекруха не втрачала можливості «вкусити» невістку. Натяки були майже прозорі, але дівчина вчилася їх ігнорувати, щоб не засмучуватися.

Хоча список із кинутих фраз «така машина вам не по кишені, навіть не гортай оголошень», «а ось у Олени донька стала начальником відділу» і «скоро дармоїдів змусять платити, замислись» можна було продовжувати до нескінченності.

Що найбільше дивувало, злило і засмучувало водночас, то це те, що при сторонніх свекруха поводилася як втілення люб’язності. На спільних святах вона захоплювалася невісткою перед родичами.

— Це наша Віка, вона в нас художниця, – казала Лідія Павлівна, коли вперше представила невістку далеким родичам по лінії батька Микити. – Другий диплом з відзнакою отримала.

Своїм подругам і просто знайомим свекруха теж Віку нахвалювала, щоб заздрили:

— Як же мені з невісткою пощастило! У хаті – чистота, аж сяє все! І готує смачно. Ще й при цьому працює цілодобово, як бджілка. Скоро взагалі відомою стане.

Віку таке лицемірство дратувало, але вона не збиралася щось казати свекрусі. Насправді, все це було напівправдою. Готувала Віка хоч і часто, але зазвичай. Найвишуканішим вишукуванням вона могла назвати запіканку.

На роботі теж усе йшло стабільно, але не ідеально, найближчим часом популярність їй не світила. А ось чистоту невістка підтримувала постійно – звичка з дитинства. Тільки й у цьому вона не була для свекрухи хорошою, бо не дотримувалася «традицій» і не слухала «порад».

— Мене матінка вчила, щоб міль не заводилася, шубу потрібно мильним розчином обробляти. Мило господарське дрібно на тертці натерти…

— Від мила ж сліди залишаться! – Віка здивовано підняла брови.

— А ти слухай! Слухай, що старші кажуть, – сказала свекруха. – Може, тоді й заробила б на шубу… Не дарма ж мудрість із покоління в покоління передається…

Про яку саме мудрість твердила жінка, Віка не розуміла. Більшість її «традицій» здавалися жартами, почутими з телевізора. Невістка почала втомлюватися від нескінченних порад.

— Гаманець має бути червоного кольору, інакше грошей не буде.

— Купуй м’ясо у вівторок.

— Що стоїш, язик проковтнула?! – прикрикнула свекруха.

Віку настільки затягнули спогади, що вона справді застигла, міцно обіймаючи горщик із ліаною. Жовті листочки тремтіли, ніби хотіли щось сказати.

— На що квартиру перетворили… – продовжила Лідія Павлівна.

Віка зітхнула. Вони з Микитою відсвяткували весілля всього рік тому, а сил вислуховувати закиди свекрухи вже не залишилося.

— Піду перевірю другий балкон.

Віка напружилася. Вона інстинктивно закрила дверний отвір, але Лідія Павлівна встигла вислизнути. За півхвилини вона вже опинилася на другому балконі. Почулися голосіння і важкі зітхання.

— Що ж це в тебе таке коїться, дитя моє? – жінка картинно заламувала руки, ніби побачила щось неймовірно сумне.

Віка передбачила реакцію свекрухи. На балконі панував творчий безлад. Старі полотна лежали в кутку. Підлога була застелена газетами, прикрашеними плямами фарби. Посеред балкона красувалася велика банка, в якій відмокали пензлики.

— Як тобі не соромно?! – свекруха почервоніла від обурення.

— Давно не малювала фарбами. Зараз же все цифрове. Захотілося пензлики дістати… Тут чудове місце. Балкон засклений. А якщо провітрити після розчинника потрібно, я відчиняю вікно… – Віка різко замовкла.

Її збентежило, що вона за звичкою почала виправдовуватися, хоча перебувала у себе вдома і не зробила нічого, що могло б розлютити нормальну людину.

— Щоб негайно все прибрала! – заволала свекруха.

— Ні, – відрізала Віка.

— Ах ти! Та як ти! – Лідія Павлівна хапала повітря від обурення. – Подивишся ще в мене!

Свекруха пішла, не розпрощавшись, а Віка того ж вечора наскаржилася чоловікові.

— Я не витримаю знову цієї лукавості на святі, – охнула Віка.

Через тиждень Микиті виповнювалося двадцять вісім.

— Тоді ніякого святкування! – сказав чоловік. – Самі тихенько відсвяткуємо, і все. Не будемо запрошувати весь натовп родичів.

Коли Лідія Павлівна дізналася про це, вона зателефонувала синові та влаштувала грандіозний скандал.

— Мені дядько Петро дзвонив. Каже, ти поки мовчиш з приводу іменин.

— Я не збираюся відзначати, – сухо сказав Микита. – Мені не десять, щоб влаштовувати солодкі столи з натовпом родичів… Набридло вже! Із Вікою вдома посидимо. А потім, може, з тобою сходимо за тортиком. Хоча навряд чи наступного тижня…

— Невдячний! Як ти уявляєш день народження не відзначити? А як же традиції?! Як я потім родині в очі дивитися буду?

Микита щось промичав замість відповіді. Такої витівки Лідія Павлівна не пробачила. Наступного дня після дня свята сина вона опинилася на порозі їхньої квартири. Жінка важко дихала, поруч стояли дві великі валізи.

— Мамо, що сталося? – насторожився Микита.

Він не очікував побачити матір так рано суботнього ранку.

— До вас переїжджаю на деякий час! – крикнула свекруха.

Від почутого Микита поїжився.

— Нехай хоч хтось вас розуму навчить.

Свекруха безпардонно завалилася в коридор і оглянула сина, він виглядав не тільки здивованим, а й втомленим, навіть пом’ятим.

— Святкував, чи що? – Лідія Павлівна загрозливо понизила голос.

Вона зіткнулася в коридорі із сонною Вікою і стала кидатися квартирою. Побачене її обурило. У раковині залишився немитий посуд, на столі стояли порожні келихи. У холодильнику шаром покоти, на полиці красувалася тільки велика цибулина.

— Безсоромники! Уже років скільки, а влаштували вдома свинарник, як підлітки! – свекруха так волала, що Віці заклало вуха.

Невістка жодним чином не реагувала на слова жінки і лише втомлено усміхалася, чим ще більше злила свекруху.

— І тут те ж саме! Нічого не прибрано! – лаялася Лідія Павлівна, коли побачила купу полотен і пензликів на балконі.

Останньою краплею для свекрухи став горщик – жінка відчинила ванну і побачила великий порожній горщик, що плавав у раковині. Віка замочила його на ніч, щоб було легше помити, вона планувала пересадити свого зеленого вихованця.

— Скільки землі! Раковина ж заб’ється! – сплеснула руками Лідія Павлівна. – Відразу видно, які ви дивні стали. Це через той плющ! Усе через нього!

Голосуючи собі під ніс, свекруха зі спритністю, не дуже властивою жінкам її віку, побігла на балкон. Віка відчула недобре. Якщо до цього вона спостерігала за всім із байдужістю, то зараз вона майже заричала від роздратування.

Втому як рукою зняло, Віка погналася за свекрухою. Як виявилося, дуже вчасно. Лідія Павлівна вже відчинила вікно і взяла в руки горщик, маючи намір скинути його з балкона.

— Що ж ви робите?! – рявкнула Віка. – Восьмий поверх!

Вона підстрибнула до свекрухи і вирвала з її рук горщик. Жінка так просто не здавалася, тому дряпалася і хапала невістку за плече. Горщик вислизнув із рук, Віка ахнула під пронизливий дзвін тріснутої кераміки.

— Ви адекватна взагалі?! – невістка схлипнула від емоцій, що переповнювали її. – Чому ж вам спокійно не живеться?!

Віка присіла, щоб підняти ліану. Квітка лежала і, здавалося, засуджувала господиню. Грудка землі захистила коріння, але пара тонких стеблинок зламалася через падіння.

— Та ви …! – охнула Віка.

Вона акуратно підняла рослину. Подумки вона повторювала «тримайся, Генка», поки на балконі не опинився Микита. Він зблід від того, що відбувається, коли подивився на матір.

Та зробила вигляд, ніби нічого не сталося.

— Мамо, ти якась дивна…

— Це ви на себе подивіться! – свекруха махнула рукою. – Щоб швидко прибрали у квартирі та приготували поїсти. А ти, Віко, швидко сховай усі пензлики, інакше я їх викину! А плющ я все одно приберу. Від нього всі проблеми…

— Та у вас у голові плющ! – закричала невістка. – Ідіть із нашого дому! Зараз же!

— Ах так?! – Лідія Павлівна підняла підборіддя. – Тоді вимітайтеся з квартири! Це я її купила. Як же добре, що не переписала на тебе, Микита. Ви з дружиною швидко спустите все під нуль…

— І куди нам іти? – розгублено запитав Микита.

— Знімайте кімнату, живіть на теплотрасі – мене не хвилює! – відповіла Лідія Павлівна.

— Ну якщо хочете, виженіть нас! – майже проричала Віка. – А далі що? Кому все це дістанеться, якщо не єдиному синові? Із собою на той світ ви свої квартири все одно не заберете!

— На жалість тиснеш? Тоді швидко приберіть сміття! – не вгамовувалася свекруха.

— Так? – фиркнула Віка. – Добре!

Вона швидко пішла в коридор і виволокла з квартири валізи свекрухи.

— Ось і все. Прибрала! Забирайте!

— Це мої речі – сміття?! Навіщо ти викинула мої речі? – голосила свекруха.

Дивно, як сусіди ще не зателефонували до відповідних органів.

— Це наше життя, і нам вирішувати, що робити! – сказала невістка.

-—Тоді й живіть де завгодно, але не тут! Заробіть на свою квартиру. А тут з’являтися не смійте, поки не почнете поважати правила сім’ї!

— У нас свої правила, – рішуче сказав Микита.

Він карбував кожне слово.

— Віка – моя сім’я. Мамо, ти маєш це розуміти. Якщо тобі правда квартира і вигадані «традиції» важливіші, ніж ми, то мені шкода.

Віка почувалася героїнею фільму, коли вони брели з чоловіком порожньою вулицею. Пара сумок, пом’яте пальто на плечах, квітка під пахвою…

У новій квартирі, хоч і орендованій, Генка швидко обріс соковитим зеленим листям. Микита працював, щоб накопичити на початковий внесок. Віка почала вести курси з малювання для всіх охочих, великих грошей це не приносило, але зарплата все одно стала вищою.

У їхньому новому домі жодних «традицій» не дотримувалися. Зі свекрухою всі члени їхньої невеликої сім’ї, особливо Генка, не спілкувалися.

КІНЕЦЬ.