Ми з чоловіком давно живемо у Києві. Спочатку до столиці перебрався Олег. Він улаштувався в невелику фірму монтажником, через рік перетяг і мене. Я працювала продавцем.

Які ми мали перспективи? Ні в чоловіка, ні в мене немає вищої освіти. Перші роки у столиці пройшли у жахливій бідності, пошуках свого покликання та курсах підвищення кваліфікації.

У результаті я змогла влаштуватися у велику фірму і виявити себе, отримала підвищення. Олег теж зумів просунутися кар’єрними сходами. З’явилися гроші, ми почали замислюватися про іпотеку.

Потім з’явилася перша дитина, за нею друга. Моя мама приїхала до нас і взяла на себе догляд за дітьми, тож я навіть не йшла в декрет. Олег з тещею завжди мав прекрасні стосунки.

Інша справа батьки чоловіка – Галина Степанівна та Георгій Валентинович. Ми з Олегом навчалися в одній школі, тож про дитинство чоловіка я знаю майже все.

Батьки його не любили. Зате вони дуже любили себе і вважали, що син їм повинен. Батьки Олега були проти нашого шлюбу і навіть не з’явилися на весілля.

Зате, коли ми переїхали до Києва, вони відразу згадали про сина. Галина Степанівна у наказному тоні зажадала, щоб син віддавав їм частину зароблених грошей.

– Ми тебе виростили, тому ти нам винен, – безапеляційно заявила свекруха

Олег не зміг заперечити матері, але тут у справу втрутилася я.

– Жодних грошей він вам відправляти не буде! – схопивши трубку прокричала я. – Олега ви, можливо, й залякали в дитинстві, але я вас не боюся. Ви обидвоє працюєте, тож зможете прожити і без наших грошей.

– Ми його сім’я, він винен нам, – відповіла свекруха.

– Тепер я – його сім’я і нічого вона вам не винен, – парирувала я.

Після того, як у нас з’явилися діти, я вирішила помиритися з батьками чоловіка. Ми приїхали до рідного міста, але Галина Степанівна не пустила нас у квартиру.

– Ти, Олеже, можеш увійти, – сухо сказала вона тоном вчителя, – а Іра, зі своїми дітьми може йти за відомою адресою!

– Так-так, нехай вибачиться за свої слова! – підтакнув з-за спини дружини Георгій Валентинович.

Олег розвернувся і з молодшою ​​дочкою на руках пішов геть від квартири.

Ми поїхали до моїх батьків, де на нас чекав накритий стіл. Після цього випадку батьки чоловіка перестали нам дзвонити та навіть вітати зі святами.

І ось учора пролунав дзвінок.

– Ти чому не дзвониш матері? – пролунав у слухавці верескливий голос Георгія Валентиновича. – У неї інсульт був! За нею тепер догляд потрібний! А хто доглядатиме? Я чи що? Ти її син, ти їй повинен, от і приїжджай!

Я дивилася на чоловіка, який завмер. Яка б вона не була – це все ж таки його мати. Я боялася, що Олег вирушить до батьків чи того гірше, привезе свою матір до нашої квартири.

– Ти чому мовчиш? – Георгій Валентинович почав ображати сина.

Олег несподівано засміявся.

– Тепер згадали про мене? – злісно крикнув він у слухавку. – Старість прийшла? Потрібно склянку води піднести? Так хай вам ваші друзі піднесуть, до яких ви вічно їздили, залишаючи мене вдома, або син тітки Соні, Аркадій, якому ви мою приставку подарували, – ось він нехай доглядає за нею! Ви завжди хотіли бути добрими для інших, а для мене були поганими і не приховували цього!

Олег кинув слухавку.

– Вважаєш мене чудовиськом? – глянув він на мене.

Я мовчки обійняла чоловіка.

На дзвінки родичів, які вимагали, щоб він приїхав і доглядав матір, Олег відповідав грубо та жорстко. Нікуди він їхати не збирався. Від знайомих ми дізналися, що Георгій Валентинович найняв для дружини доглядальницю, правда для цього йому довелося продати дачу. Я бачу, що чоловік болісно переживає цю ситуацію і намагаюся допомогти йому як можу.

КІНЕЦЬ.