— У нас не буде дітей, – сказала я чоловіку перед весіллям, а потім обережно запитала, — як ти до цього ставишся?

— Я тебе повністю підтримую, – погодився він.

Не вдаючись у подробиці ми зіграли весілля. Родина чоловіка теж була завжди в курсі цього, але життя має дивну здатність тільки через деякий час показувати справжні обличчя близьких людей.

Мої стосунки зі свекрухою здавалися на диво гармонійними. Вона була доброю і мудрою жінкою, яка підтримувала мене, коли це було потрібно. Свекруха жила в іншому місті і я завжди була рада цьому факту — не через те, що не хотіла бачити її, а тому, що вважала це найкращою умовою для наших з чоловіком стосунків. Вважаю, що молодята повинні жити окремо від батьків.

Але вчора, сидячи вдома, я випадково почула розмову чоловіка зі свекрухою телефоном. Він включив гучний зв’язок і я мимоволі стала свідком їхнього діалогу. Вона говорила тихо, але кожне слово пронизувало мене.

— Андрію, синку, ти ж розумієш, що без дітей у вас не буде повноцінної сім’ї? От подивись на свого двоюрідного брата Сергія — троє дітей, бізнес пішов угору і дружина на всі руки майстриня. А ти що? Працювати нема заради кого, тому й досягнув так мало. Якби у вас була нормальна сім’я, як у людей…

Я опустилася на стілець, намагаючись зрозуміти, що сталося. Мене ніколи не хвилювала думка інших про наші стосунки. Я завжди була чесною й відкритою, нічого не приховувала і, здавалося, свекруха розуміла мене. Але тепер стало зрозуміло, що всі ці 11 років вона тільки удавала, що приймає мене, а насправді завжди вважала мене чужою.

— Андрію, — промовила я, ледве стримуючи сльози, коли він увійшов до кухні. — Це я перетворила твоє життя на щось неповноцінне?

— Це не так, кохана, — він виглядав розгубленим. — Мама просто…

— Просто що? — перебила я його. — Вона просто завжди бачила в мені чужу? Ти ж знав з самого початку, що дітей не буде і все одно обрав мене. А тепер що? Вона переконує тебе, що ти зробив неправильний вибір?

Андрій мовчав і це мовчання означало, що він погоджується зі своєю матір’ю. Я підвелася й пройшлася по кухні, намагаючись стримати розпач.

— Я не розумію, як ти можеш це терпіти, — продовжила я, стискаючи кулаки. — Вона маніпулює тобою, намагається зробити з тебе другого свекра. Ти ж бачиш, як вона на нього тиснула та змусила відмовитися від усього, що він любив?

— Я знаю, що вона складна людина, — зітхнув чоловік. — Але вона моя мама. Вона просто хвилюється за нас.

— За нас? — гірко засміялася я. — Це не за нас. Вона хвилюється за свій образ у суспільстві, за те, що люди скажуть. Ти справді не бачиш цього? Вона завжди була тільки за себе.

Мені так було образливо. Сльози лилися рікою і я не могла їх зупинити. Мені 37 і я відчуваю себе абсолютно самотньою. Я намагалася зрозуміти, як можна було так довго ховати своє справжнє обличчя за маскою доброзичливості.

Вона ж прекрасно знала, що я не можу мати дітей, а чоловік не хоче нікого усиновлювати. Ось, живемо ми з двома котами, щоб не самотньо було.

Я стала помічати, як мене виводить її манера розмовляти з сином. Ця її постійна інфантильність і небажання обговорювати серйозні питання змушує мене просто кипіти від люті.

Вона завжди грала роль жертви, скаржачись на тяжке життя й водночас не робила нічого, щоб змінити ситуацію. Свекор завжди був на моєму боці і я бачила, як вона заїздила його, зламала його характер. Тепер же, мабуть, вирішила, що черга заїздити сина.

Я пам’ятаю, як раділа, коли виходила заміж, що свекруха живе далеко. Це було наче благословення, яке мало захистити мене від її постійної присутності. Але навіть на відстані вона змогла забити клин між нами, змусивши чоловіка сумніватися у нашому спільному житті.

Що робити далі? Як абстрагуватися від цієї «родини», яка лише тягне нас вниз? Чоловік постійно слухає їхні скарги, мовби вони є найбільшими страждальцями на землі. Мені шкода свекра, він завжди ставився до мене з повагою і ніколи не висловлював ніякої претензії. Але як жити з цим знанням, що моя свекруха завжди вважала мене чужою та не здатною продовжити їх рід?

Джерело