Дружина спочатку лаялася, а потім рукою махнула. Діти пішли одне за одним. Чоловічої сили Миколі вистачало і на дружину, і на подружок.

Жили вони разом із матір’ю Миколи, маленька, сухенька бабуся Маруся. Вона чудово керувала господарством, і невістку свою Ліду любила. Жаліла її, тяжко тій дітки давалися.

Так вони й жили, мирно, і все б добре, та ось тільки Микола ні, ні, та щось утне. То тут його помітять, то там. Хоча він і не приховував своїх захоплень, побігати побігає, та в ноги до Ліди впаде. Бабуся Маруся завжди була на боці невістки.

— Трибло ти! Ой, трибло! Очі б мої тебе не бачили, нечиста сила, вчора знову з ким у гаю обіймався, народ все бачить, ох трибло, ти, Микола. То одна в нього, то інша, зовсім не пам’ятаєш, що одружений. Ось безглуздий.

Баба Маруся шльопала свого недолугого сина по спині мокрим рушником, і голосила.
— Та не брешуть люди!

Микола невпевнено виправдовувався. Він соромився, коли мати лаяла, але своє робив.

— Стільки років живеш, а розуму не нажив! Невже Ліду не шкода? Знову дівчина чекає дитину!
— Ліду не чіпай! Кохаю її!
— Боже правий, так кохати.

Микола був високий, здоровенний мужик, руки як лопати, волосся чорне, очі карі, і борода, чорна, густа. Де маленька бабуся Маруся взяла такого сина, незрозуміло. Зараз вона вже сива, але волосся густе, міцне, великою косою лежить навколо голови. Дідусь Ваня був світлий, худенький, як маківка. Рано пішов, швидко згорів від хвороби.

Так і жили, як могли, у кожній хатинці свої брязкальця, не нами сказано. Зоя в їхнє село потрапила випадково. Приїхала погостювати на літо.

Як вони зійшлися з Миколою невідомо, але Зойка на селі так і залишилася. Їй лише 20, Миколі за 50 років. Що її, молоду дівчину, приваблювало в ньому, незрозуміло.

— Та чому ти одружений Коля, теж тобі дружиною гарною була б.
— Та я ж старий Зойко, куди я тобі молодого знайдеш.

— Навіщо мені молодий, я кохаю тебе.
Зоя притискалася до нього, торкалася його волосся своїми тонкими і гнучкими руками, цілувала в заросле обличчя. Микола, млів, танув і нічого не міг із собою вдіяти.

Вдома Ліда докірливо дивилася на нього і зітхала. Ліда була лагідна жінка, з тих, що вийшли заміж, і вважають, що саме їй цей чоловік подарований долею. Який уже дістався.

Ліда м’яка, справно народжувала Миколі дітей і господарювала разом із бабусею Марусею. Троє дітей Ліди та Миколи вже виросли, розлетілися з гнізда, коли Микола загуляв із Зоєю.

Будь-яке в його житті було, жінок цих багато різних, через його руки пройшли, і до жодної так не прив’язувався, завжди до Ліди біг. Зоя ж зачепила його міцно, тягла, манила, як жити без неї, він не знав.

Молода, вродлива, ніжна, але й Ліду, як залишити. Кохає і ту, і іншу, лише по-різному.

Бабуся Маруся лаяла його, соромила. Ліда щось втомлюватися почала останнім часом, погладшала, голова постійно паморочилася. Сіно прибирали, спека на вулиці, Ліда всі огірки солоні, які з бочки, один за одним їсти почала, та на квас налягає.

— Доню, та що з тобою, може ти дитину чекаєш?
— Та що ти, мамо Маруся, мені вже 50 років скоро, спекотно просто.

— До фельшара треба сходити.
— Та засміють, мені років скіки, які діти.

— От Микола трибло, зіпсував мені невістку.

Баба Маруся взяла граблі, пішла сіно ворушити. Ліда важко зітхнула, підвелася. Голова закружляла, на скронях піт виступив.

«Негаразд щось зі мною», подумала Ліда. Бабина доба коротка, вона й думати не думала, що понести може. Чоловік від себе не проганяв, а він хоч і не часто, все одно ліз із ласками.

«Невже я чекаю дитину я, ось сором-то,жіночці 50 років, а вона народжувати надумала».

— Трибло, знову Ліді зробив дитину! Спокою від тебе нема.
Баба Маруся знову виховувала недбайливого сина.

— Та мамо, та що, ми ж старі!
— Старий він, а Ліду нудить! Куди їй діти в таку пору. Усі виросли, а ти знову. Ну і виростила я собаку.

Бабуся Маруся на язика гостра була, та що тепер, справу зроблено, Ліда знову чекає дитину. Все село тріпалося, коли люди дізналися, що Ліда чекає дитину, в її віці, скоро онуки, а вона народжувати затіяла.

Попліткували, та відстали. Ліді ця дитина давалася тяжко. Її нудило, вона набрякала, словом якщо перші діти були легшими, то ця усі соки з неї випила.

А Микола горя не знав, із Зоєю милується, просто додому до неї ходить. Пика безсоромна, а не мужик.

— Колька, дитину я чекаю!
Зоя обняла Миколу за шию, і подивилася йому у вічі.

— Та, що це таке, ви жіночки змовилися чи що?!
— Уже четвертий місяць, що люди щось скажуть.

— Захвилювало її, що люди скажуть. Зойка та як ти могла-то!
— Що Зойко, то разом мабуть робили!

Зоя раптом стала колючою і злою. Відбігла від Миколи.
— Батько дитині потрібний!
— Та я ж хіба проти, залишай!

— Залишай! Женися на мені Колька!
— Та я ж одружений, чи забула!

— Дружину кинь, і зі мною одружись!
— Та як я Ліду кину, вона мені дружина!

— А я хто?
— А ти Зойка, кохана моя. Іди до мене, поцілую.

Зоя відскочила убік.
— Якщо не одружишся, і себе загублю, і дитину! Іди!
— Зой, у тебе чорт уселився?

— Іди я сказала, або в будинок мене, свій веди, або більше мене не побачиш! Вдавлюся!

Микола дивився на жінку. Він жити не міг без неї. Знаючи її характер, Микола розумів, що Зойка влаштує йому бойкот.
Чоловік пішов додому, вирішив, що може завтра, що зміниться. Вдома Ліда пекла млинці.

— Може, досить уже по молодих бігати, дитину чекаю я, мені від народу соромно.
— Що соромно те Лідушка, сина мені народиш.

— Мало тобі трьох синів!
— Лідо ну що ти.

Баба Маруся прийшла з вулиці. Вона завжди приносила якісь новини.

— Зойка щось їде, робити тут нічого каже.

Микола тривожно подивився на матір.
— З чого взяла?
— Баби даремно судити не будуть. Видно зрозуміла, що ти не варіант.

Бабуся Маруся ходила по кухні, гриміла посудом, а Ліда пішла до кімнати полежати. Микола схопив кепку і виметнувся надвір. Ноги самі його понесли до хати Зойки. Зоя пакувала валізи.

— Зою, ти куди.
— Поїду я, скоро пузо на лоба, а ти нічого не робиш. До міста поїду!

— Зою, не треба, схаменися!
— Я тобі сказала, або я з тобою чи без тебе!

— Зоя, та як дитя без батька буде, я допомагатиму тут, а там?
— Сама впораюся, на вас чоловіків немає надії!

— Так, Зоя, та як з тобою говорити, я приходитиму до вас!
— Дружиною хочу бути!
— Та одружений я, і Ліді скоро в лікарню!

— Як???
Зоя сіла на ліжку і заплакала гірко так.

— Паразит тиа мені казав, що тільки зі мною, що з дружиною, як сусіди, а сам!
— Ну було один раз після гулянки, ну вона ж моя дружина, жива.

— А я хто тепер?
Зоя забігала по кімнаті, збираючи валізу далі. Чоловік раптом зрозумів, що зараз вона поїде, відвезе дитину, і він її більше не побачить. Миколі стало страшно.

— Збирайся!
— Куди!

— Збирайся, до мене підемо?
— Куди до тебе?

— До хати до мене, як дружина. Швидше давай!

Зоя притихла, і почала збиратися далі. Вони так і йшли через усе село, Зоя попереду, а Микола крокував ззаду, несучи у своїх великих руках бебехи Зої.

— Заходь!
Микола відчинив двері до будинку. Ліда щось готувала на кухні. Бабуся Маруся, мабуть, пішла у двір до корови.

— Лідо, Зоя з нами житиме. ви, це, не сваріться, кімнату їй сина віддамо, він все одно в місті, — Ліда від несподіванки впустила скляну, яку мила. Від удару банки об підлогу, і від великої кількості осколків Зоя верескнула і присіла.

— Тихо!!! Щоб без скандалів! Обидві моїх дітей носите, ось і носите.

Баба Маруся прийшла з двору. Вона застала всю цю картину в самому розпалі.
— Зовсім одурів старе трибло, ще одну дружину в будинок привів!

Бабуся Маруся тягала за волосся дорослого сина. Микола пихкав, але мовчав, матері він не перечив, знав, що посвариться, потім відійде, така сама буде.

— Мамо, ну мамо, заспокойтесь!
— Я тобі заспокоюся, все село смітися буде, гарем мені тут улаштував.
— Ну, не шуміть, мамо.

— Тобі про що треба думати? А ти дівці дитину зробив! Їй років то скільки. Що вона з тобою, зі старим триблом робитиме!?
— Нехай народжує!

— Нехай звичайно! У нас тут не хата, а родильня на виїзді! Ще одну коханку приведи, все одно вже! Трибло ти, що жінки в тобі знайшли незрозуміло.

Баба Маруся пішла на кухню. Гарем, гаремом, а їсти всі хочуть. Від старості бабуся ще більше усохла, обличчя стало зовсім зморшкувате, але спритності колишньої не розгубила. Та й куди вже там, коли пан онуків посилає, одразу партіями.

З того часу їх у селі так і звали “Колькін гарем”, терміни у жінок були майже однакові, от і ходили вони як качки по будинку.
Микола хвіст закруглив, удома все більше знаходився. Чоловік він був хоч гуляючий, але працьовитий.

Напевно, багатьом буде цікаво, а як жили дружина Миколи та Зоя, на одній території. А нічого жили, терпимо. Баба Маруся хоч і лаяла сина, але другу невістки прийняла. Що тепер робити, коли вже пузо на лоб лізе, пізно крилами махати.

Жінки між собою спочатку взагалі не спілкувалися, а потім навіть стали розмовляти. Ліда на чоловіка звичайно велику образу тримала, бабі Маруся скаржилася.

— Мамо, за що він так зі мною. Все життя гуляв, а зараз ще й дитя чуже буде, чим я так завинила.
— Та нічим донька, недолугий у мене син, адже я його нагуляла, від цигана, табір біля річки стояв, от у мене, кохання і трапилося. Таке кохання, думала збожеволію.

— А дідусь?
— Іван то мене пузату взяв, сина на себе записав, любив мене дуже, жодного разу не дорікнув.

— А циган?
— А що циган, гуляй поле, але гарний був, а співав як. Тепер тільки згадувати, та на паразита дивитися, на Кольку.
— Ось він у кого такий гуляючий.

— Так, куди дінеш кров. Наплюй на нього, дітина вже скоро, не можна тобі переживати.

Після цієї розмови Ліда трохи заспокоїлася і навіть перестала на Зою вовком дивитися. Зоя не розуміла, рада вона чи ні, що Микола її в будинок привів. Але жила, нічого, потихеньку, бабі Марусі допомагала, та їсти іноді готувала.

У встановлений термін Лідія народила доньку. Зважаючи на те, що перші діти це три сини, всі були дуже раді маленькій Ганнусі. Особливо радий був Микола, у нього, це була єдина донька. Баба Маруся дуже була щаслива, що нарешті у їхній родині дівчинка.

Пройшло все у Лідії важко. Все-таки вік дав про себе знати. Але потім вона щасливо посміхалася, розглядаючи миле обличчя дочки. Пізня дитина, натомість донька. Мабуть, недаремно, вона трапилася в її житті.

Зої залишалося ходити ще тижнів зо три. Увечері, коли всі вгамувалися, з кімнати Зої пролунав жахливий крик. Що спровокувало такі стрімкі перейми у Зої, було незрозуміло. Але до лікарні її не встигли доставити. Баба Маруся разом із Миколою прийняли у Зої хлопчика.

Той одразу дзвінко закричав, голосно заявивши право на життя. А ось Зоя не впоралася, у жінки почалася кровотеча, і поки з села її доставляли в місто, час було втрачено. Зою врятувати не вдалося.

За ці дні, поки ховали Зою, Микола почорнів. Він скупо плакав біля своєї Зоюшки. Вдома на нього чекав син, який залишився без матері.

Вся турбота про малюка впала на руки Миколи та старої бабусі Маруся. Але малюк погано їв, постійно вередував. Лікар, що приїхав, сказав, що у малюка алергія на коров’яче молоко, і потрібне спеціальне харчування, яке схоже на материнське молоко за складом. Де його роздобути Микола не розумів, і тоді він упав у ноги Ліди.

Лідія була поглинута донькою, через те, що не стало Зої, вона сильно не переймалася. Про немовля вона й не думала, хоча назвали його також Коля. Так Зоя хотіла, коли ще була жива.

— Лідо, допоможи, погодуй хлопця, в тебе молока багато.
— Не буду, на що він мені.

— Ну, погодуй, ну Лідо.
— Не буду.

Ліда була як кам’яна.
— Згине хлопець то!
— Нехай, мені що!

— Ліда, шкода ж, он як заходиться!
— Не годуватиму я сина Зойки!

— То це ж і мій!
— Отож і не буду!

Ліда пішла в кімнату до дочки і зачинила двері. Микола ще кілька разів приходив до неї, приносив хлопчика, але Ліда була непохитна.

Маленький Коля весь день плакав. За ці дні дитина помітно схудла. Він з самого початку був невеликий, а тут просто виснажував.

Баба Маруся не втручалася. Вона чудово розуміла Ліду і сподівалася, що Микола зможе знайти підхід до дружини. Хлопця було дуже шкода.

Микола плакав, він, мабуть, усвідомлюючи, що безсилий у цій ситуації. Козяче молоко дитині теж не підійшло. Маля вже не кричало, а слабо пищало, коли в кімнату прийшла Ліда.

— Давай сюди!.
Микола, не вірячи цьому, підскочив і подав дружині малюка.

— Лідо!
— Худий який, заморили хлопця!

Вона приклала немовля до грудей. Той жалібно пискнув, а потім зацмокав.

“Боже правий”, у своїй кімнаті прошепотіла бабуся Маруся. Так і трапилося, що Ліда почала годувати двох діток. Хлопчик швидко зміцнів.Ось так у Ліди було вже дві дитини, хоча не думала навіть і про одну.

Баби в селі плвткували, мили кістки їхньому сімейству, шкодували Ліду, шкодували Зою. А дітки росли тим часом. Робота у дітей така, зростати попри все.

Баба Маруся ще порадувалася за дітей. Її не стало, коли дітям було по 6 років. Пішла тихо, уві сні, як і мріяла. Ганнуся була вся в Ліду, руда, а Коля весь у батька, темний, великий, яскравий. Ласкавий хлопець, Ліда мимоволі полюбила його, а він називав її мамою.

Жінка спочатку була проти цього, а потім рукою махнула, звичайно, мама, хто ще вона йому, якщо своїм молоком вигодувала. Старший Коля відчайдушно любив своїх дрібних діток, він старших так не плекав, як цю парочку.

Його не стало, коли дітям було 15 років. Здоровий, міцний чоловік жити б і жити ще, але мабуть тромб зробив свою справу.

Лідія живе на селі і зараз. Вона звичайно постаріла, але почувається добре. Аня поїхала до міста. А Микола лишився з нею. Він одружився, привів до будинку дружину, і місце бабусі Марусі тепер займає Лідія.

Микола працює, він дуже схожий на старшого Колю. Великий красивий чоловік, дружина у нього м’яка, маленька. Машею звати.

Вони практично поспіль народили трьох дітей, двох синів та доньку. Хотіли будувати будинок, але поки що це в планах. Микола, звичайно знає всю історію своєї появи, він поставив гарний пам’ятник мамі Зої, Миколі, і ніжно любить і допомагає мамі Ліді.

У їхній бік був і осуд, і навпаки, і чого тільки люди не сказали. Але все пройшло. Нині є чудова родина, де ростуть троє дітей. Життя продовжується, це напевно і є найголовніше!

КІНЕЦЬ.