— Хто-небудь, зачиніть двері, я спізнююся! – Ірина крикнула, на ходу закидаючи сумку на плече.

— Вічно ти кудись біжиш, – вийшов із кухні чоловік, – можна ж спокійно ходити. Ключі взяла?

— Так, ключі тут, – Ірина зазирнула в сумочку, – гаманець тут… Так, а де гаманець?

Вона перерила всю сумку, потім перевірила кишені плаща, потім витрусила весь вміст сумки на тумбочку в передпокої. Гаманця ніде не було. Ірина перевела погляд на чоловіка:

— Вітя, гаманець пропав!

— Ой, та що там у твоєму гаманці? – відмахнувся чоловік. – Дрібниця на проїзд.

— Вітя, там була вся моя зарплата! – Повільно промовляючи кожне слово, Ірина опустилася на стілець. – Я вчора отримала, не встигла на карту покласти. А тепер її немає! Ні гаманця, ні грошей, ні дрібниці на проїзд!

— Може, витягли в транспорті? – почухав підборіддя чоловік. – Може, впустила десь дорогою? – Версії сипалися одна за одною.

— Я вдома діставала його, точно пам’ятаю, – Ірина напружувала пам’ять, намагаючись пригадати вчорашній вечір: – я прийшла, дістала гаманець, відкрила його, закрила і переклала в іншу сумку, з якою сьогодні зібралася йти.

— Значить, у ній і дивись! – Віктор дістав іншу сумку дружини і простягнув їй.

— Немає тут нічого. Порожньо, – вона перевернула сумку догори дном.

— То куди ж він міг подітися? – знизав плечима Віктор. Ірині здалося, що він якось дивно відвів погляд.

— Гаразд, увечері повернуся, продовжимо розмову, – Ірина вискочила за двері. Вона й так уже спізнювалася.

Всю дорогу на роботу, весь робочий день їй не давало спокою зникнення гаманця з грошима. Було ясно, що його взяв хтось із домашніх, але хто? Гроші потрібні були всім.

«Може, Вітя?» – Ірині неприємно було думати, що чоловік дивився їй в очі й нахабно брехав, що не знає, де гроші. – «Та ще й шукати допомагав. Ну артист погорілого театру. І очі так винувато відводив… Адже він давно скиглив, що йому потрібні гроші на свій новий спінінг».

Потім Ірина переключилася на доньку: «А Аліска? Доросла вже дівчина, а гроші просить у батьків. Зрозуміло, що вчиться в інституті, але інші якось підробляють, щоб не випрошувати в мам-тат. І, до речі, вона зі своєю сукнею на вечірку вже всіх дістала! Кожен божий день – купи, та купи! А вчора навіть не заїкнулася. Дивно».

Іра не могла повірити, що дочка здатна на таке – вкрасти гроші у власної матері.

«А може це не Аліса? А раптом це няня, Валентина?! Ми ж їй зарплату винні за кілька днів. А вона казала, що гроші їй терміново потрібні – мікрохвильовка, здається, зламалася в неї вдома, нову хотіла купувати».

Валентина – няня, яка приходить на пару-трійку годин на день до молодшого сина Ірини та Віктора, дворічного Костика. Вона сиділа з Костиком, поки з інституту не поверталася Аліса. А вчора Аліса затрималася, і Валентині довелося чекати Ірину.

— Ми так не домовлялися! У мене справи були сьогодні, а я через вас родича не зустріну тепер! – Валентина похитала головою. – Це вже понаднормові виходять, а ви мені ще за минулі дні не виплатили зарплату.

Няня швидко зібралася і втекла, знову не отримавши грошей… Чи, може, це вона забрала гаманець?!

Ірина ламала голову над цією ситуацією, але так ні до чого й не дійшла. Залишалося тільки поговорити з усіма, хто міг бути причетним до крадіжки. Весь день вона була розсіяною, що навіть колеги на роботі помітили це. Але скільки б вони її не запитували, Ірина відмовчувалася. Їй було соромно сказати, що в будинку завівся злодій.

Підійшовши ввечері до дверей квартири, Іра на секунду забарилася, адже розмова мала бути важкою і неприємною.

У дверях вона зіткнулася з Валентиною. Значить, хтось із домашніх уже повернувся.

— Валентино, здрастуйте! – Ірина не знала, як почати розмову. – Ви вже йдете?

— Здрастуйте, Ірино. Так, Аліса вже повернулася, я побіжу – мікрохвильовку ось-ось привезуть, – няня поспішала.

— Вибачте, Валентино, але ми ж вам учора не заплатили? Та й сьогодні ви не заїкнулися про зарплату… – Іра з підозрою дивилася на жінку.

— Ой, ви знаєте, у мене брат приїхав із закордону, побачив, що в мене біда така трапилася, і не роздумуючи купив мені мікрохвильову піч у подарунок. Та мені й ніколи вас чекати було вчора і сьогодні ось уже ніколи. Ви ж нікуди не дінетесь, – засміялася радісна няня, – завтра і заплатите. А я побіжу, до побачення!

«Так, Валентина відпадає. І слава Богу! Не вистачало ще, щоб дитина моя зі злодійкою спілкувалася!» – заспокоїлася Іра.

— Мамо, дивись! – у коридор випурхнула Аліса. На ній була шикарна сукня, яка коштувала чималих грошей. – Ну? Як тобі?

Донька крутилася перед дзеркалом і перед матір’ю. Посмішка сповзла з обличчя Ірини.

«Невже Аліска? І ж не боїться хвалитися!»

— Я так давно шукала щось подібне, а тут подруга показала це диво. Каже, купила, а воно їй мало. Он, навіть ще з биркою, – Аліса намагалася дістати бирку з-під коміра ззаду, але в неї не виходило. – До речі, грошей мені вже від тебе не треба.

— Звичайно, не треба! – Ірина вже хотіла було влаштувати рознос доньці, але та не дала їй і рота розкрити.

— Я знайшла собі підробіток – писати реферати. Виявляється – прибуткова справа! І чого я раніше не знала?! Загалом, три реферати і сукня моя! Один уже здала, два інших у процесі. Ну нічого, подруга не квапить. Чудово, правда?

— Чудово! – здивовано пробурмотіла Ірина. Тут було чому дивуватися. По-перше, те, що донька знайшла підробіток і почала заробляти на власні забаганки – хіба це не дивно?! А по-друге, значить, це не Аліса взяла гроші. Слава Богу, не дочка! Тоді хто? Невже Віктор?

Усе заплуталося ще більше. Ні злодія, ні грошей! Ірина ходила по дому сама не своя. Усе в неї валилося з рук.

Залишилося дочекатися чоловіка.

Віктор прийшов додому з таким виглядом, немов виграв у лотерею. З обличчя його не сходила загадкова усмішка, і він щось ховав за спиною.

— Ти чого? – не витримала Ірина. – Не з’їхав, бува, з глузду? Вигляд у тебе дивний якийсь.

— Ірка-а-а-а, – протягнув ласкаво чоловік, – дивись, що в мене є!

Він зник із кухні, де зібралася решта сімейства, але за кілька секунд повернувся, несучи на витягнутих руках якусь палицю, немов чарівний жезл.

— Це що? – в Ірини закралося недобре передчуття.

— Це, дорогі мої, спінінг, про який я завжди мріяв! Боже, ви тільки помацайте! Це ж невагоме диво! Легке як пір’їнка! – Віктор поклав вудку на два пальці. – Та з ним можна на величезного сома йти!

— Вітя, він же дуже дорогий! Майже як крило літака коштує! – ахнула Ірина.

— Ну, скажеш теж! – гордо усміхнувся чоловік. – Літак і поруч не стояв. Це флагманська модель цього бренду.

Чоловік спробував вголос прочитати назву цього бренду, але потім плюнув:

— Язик зламати можна! Але річ унікальна! Сину, давай, підростай скоріше, підемо з тобою на риболовлю! – Віктор поцілував спінінг, немов найцінніше, і дбайливо забрав його в кімнату, де зачохлив і прибрав.

Повернувшись на кухню, він побачив, що дружина сидить зла, хіба що пар із ніздрів і вух не валив.

— Отже, не знаєш, куди гаманець мій із грошима подівся? – вона гнівно втупилася на чоловіка.

Той розгублено похитав головою:

— Не знаю, я ж казав.

Тут до нього дійшло.

— Ірко, ти що? Ти за кого мене приймаєш? Щоб я?! Вкрав?! Та ще у власної сім’ї?! – Віктор навіть заїкатися почав від несправедливої підозри. – Та я колеса продав, що в гаражі валялися й заважали тільки всім. На машину вони, все одно, не підходять. Ні, ну я від тебе не очікував такого!

Віктор піднявся з-за столу і вийшов із кухні з виглядом приниженого і ображеного.

— Мамо, що за гроші? – Аліса нічого не розуміла в тому, що відбувається, але бачила, що справа серйозна.

— У мене зник гаманець із грошима. Пропав із дому! – Ірина закрила обличчя руками, – і я не знаю, що й думати. Ніхто з вас не брав, Валентина теж. Але ж кудись він подівся! Там уся зарплата була.

— Слухай, поки ти вчора у ванній була, бабуся забігала. Щось про якісь ліхтарі твердила, про якийсь диван і магазин. Я сказала їй, що ти у ванній, вона попросила води і пішла. Просто бігом втекла. Я ще подумала – чого це вона? А потім Костик захникав, і я забула тобі сказати.

— А яка бабуся? – Ірина й сама, здається, почала здогадуватися.

— Бабуся Тоня. Мамо, я піду, мені ще зачіску зробити треба, – Аліса чмокнула матір у щоку і пішла займатися волоссям.

Бабуся Тоня, Антоніна Василівна – свекруха Ірини, любила перехопити в сина грошей на всілякі дурниці для своєї дачі. Хоча запевняла, що використовує їх суто на пігулки та ліки.

— Вітюшо, ти ж знаєш, яке в мене слабке здоров’я, – бідкалася вона синові, – а ліки такі дорогі, що ніякої зарплати не вистачає!

І Вітюша розщедрювався:

— Мамо, це – на ліки! Не на лійки, не на совочки, не на гній, Господи прости! Ти зрозуміла? – сердито вимовляв син Антоніні Василівні.

— Звичайно, синочку, звичайно, на ліки! – кивала мати. Та тільки в черговий приїзд на дачу Віктор знаходив останні придбання матері – то нову гіпсову статуетку, то міні-фонтан перед будинком, то різьблену пташину годівницю на дереві. На свою зарплату вона точно не змогла б цього купити. Віктор лаявся, погрожував більше не давати матері грошей, але вона клялася і божилася, що це востаннє. І все повторювалося.

— Вітя! – Ірина крикнула чоловіка. Він знехотя повернувся на кухню і був усе ще ображений і злий на дружину. – Вітя, учора заходила твоя мати, але не стала мене чекати, а попросила води в Аліси і пішла. Навіщо вона приходила?

— Звідки мені знати, за грошима, напевно, як завжди, – чоловік відповідав похмуро й неохоче, потім щось у його обличчі змінилося, від невдоволення не лишилося й сліду, а з’явилася заклопотаність і розгубленість, – і ти думаєш…

— Ну більше нікому, – знизала плечима Ірина.

— Я, мабуть, з’їжджу на дачу, – Віктор почав збиратися.

За дві години він повернувся разом з Антоніною Василівною. Та зайшла, опустивши голову, присоромлена.

— Ну, розповідай, – Віктор посадив матір на стілець.

— Ірочка, вибач! Біс поплутав! Я як побачила в інтернеті ці ліхтарі, спокій втратила. А до зарплати далеко, а на них знижка – два за ціною одного і пропозиція обмежена! А ще в подарунок давали термометр! Куди ж без термометра… Дуже потрібна річ! – свекруха схлипнула, але очі залишалися сухі. – Ну я й побігла скоріше до Вітюші, по гроші. Але Вітя сказав, що грошей у нього немає. Йому ж спінінг потрібен більше, ніж мати! А тут дивлюся – гаманець стирчить із сумки, поки Аліса по воду ходила, я його відкрила, та й затьмарився розум. А в голові тільки: «Швидше, поки ліхтарі не скінчилися!». Я б повернула із зарплатою. Чесно!

— Загалом, хвороба в неї, – Віктор простягнув поштові сповіщення Ірині, – підсіла на шопінг в інтернет-магазинах, скуповує всіляку нісенітницю! А твої гроші на якісь ліхтарі для саду спустила.

— Ірочка, Вітюша, вибачте, Бога ради! – Антоніна Василівна дістала хустинку з сумки і прикрила нею очі.

— А ви знаєте, що я всіх підозрювала?! Я у своїй родині сумніватися почала! – обурювалася Ірина. – З цього дня я вас більше на поріг не пущу! Так і знайте! Дітям бачитися з вами не забороняю, синові – теж, але до нас ви більше ні ногою! І це була вся зарплата за місяць! Тепер із вашої милості нам доведеться затягнути паски. Усе! Вітя, відвези свою маму назад, до її ліхтарів і фонтанів!

Іра розвернулася і пішла в кімнату, інакше вона ще багато чого наговорила б.

— Догралася, – зітхнув Віктор, допомагаючи матері встати, – поїхали до тебе спершу, видалю з твого телефону всі інтернет-магазини.

— Вітюшо, – спускаючись сходами, підлесливо гукнула сина Антоніна Василівна, – може, замовимо востаннє робот-пилосос? Там акція – два за ціною одного, один вам подарую.

— Мама-а-а-а! – син схопився за голову.

З того моменту всі свої нові придбання Антоніні Василівні доводилося оплачувати самій…

КІНЕЦЬ.