Це був момент, коли я вирішила, що з мене досить. Троє дітей, будинок у селі, велике господарство… і чоловік, який постійно потребує уваги. Але ж у мене були інші мрії. Я — талановита художниця, педагог, завжди мріяла відкрити власну студію для дітей. Проте після закінчення Академії мистецтв моє життя пішло в іншому напрямку…

Зі своїм чоловіком ми зустрілися випадково і через три місяці романтичних стосунків він освідчився мені. Я погодилася без вагань. Після цього почалися турботи про сім’ю: спершу син, потім дві чудові донечки. Кар’єра художниці відійшла на другий план і, здавалося, назавжди.

Та одного ранку я прокинулася з думкою: “А чому б не спробувати знову?” Мої малюнки ще лежали десь на горищі, а диплом про закінчення Академії мистецтв припадав пилом у шафі. Мені так нестерпно хотілося повернутися до улюбленої справи. Я зібрала свої роботи в папку і набрала номер своєї подруги Міли, яка працювала директором місцевої школи.

— Привіт, Міло, слухай, тобі вчитель малювання не потрібен? – запитала я, нервово стискаючи телефон у руках.

— О, привіт! Ти якраз вчасно. У нас не вистачає вчителів. Правда, лише для молодших класів, але для початку підійде. Завтра принось документи, у нас якраз є вакансія! Добре, що кінець серпня, серед навчального року було б важко тобі знайти роботу.

Я радісно погодилася. Але водночас у мені росло відчуття страху. Як розповісти Степану про своє рішення? Він точно буде проти. Ввечері, коли діти вже лягли спати, я все ж наважилася:

— Степане, я влаштувалася вчителем малювання у школу. Почну з наступного тижня.

— Що? – його обличчя сповнилося обурення. – Ти серйозно? Вчителем? У школі?

— Так, я хочу повернутися до того, що люблю. Мені це потрібно, я не можу весь час бути лише мамою та господинею.

– А діти? А господарство? Що ти думаєш, що я не зможу забезпечити нас? Ти думаєш, що я поганий чоловік?

– Ні, я не це маю на увазі, – я намагалася говорити спокійно, хоч серце билося як шалене.

– Я можу бути хорошою мамою й займатися тим, що люблю. Одне не заважає іншому.

Але Степан нічого не хотів чути. Він був невблаганний.

— Твої вибрики! Твоя “творчість”! Це нікому не потрібно. Або я, або ці нікому непотрібні уроки з малюванням! – кричав він, махаючи руками.

Я відчула, що це був момент, коли всі сумніви розвіялися. Я більше не могла мовчати й підлаштовуватися під його вимоги.

— Добре, – сказала я тихо. – Я подаю на розлучення. Діти будуть жити зі мною, про спільну опіку домовимося.

Чоловік був приголомшений моїм рішенням. Він не очікував такого повороту, думав, що все контролює. Він довго стояв та мовчав, а потім заговорив:

— Невже ти так швидко згодна перекреслити наше сімейне життя й залишитись сама з трьома дітьми? Як ти їх плануєш виховувати та забезпечувати? За одну зарплату вчителя?

Після цієї сварки ми вперше три дні не розмовляли. Чоловік все заглядав, як я готуюсь до уроків, що встигаю і за дітьми, і за господарством. Почуття ж нікуди не ділися, тільки потрібен був час, змиритися з моїм рішенням. Я чекала, проте чоловік не хотів поступатися.

— Подивимось, ще приповзеш до мене просити пробачення, – благословив мене чоловік на перше вересня.

Я прийшла додому без квітів, адже у мене не було власного класу і для багатьох було неочікуваним, що я буду вчителювати. Чоловік ще тоді підсипав перцю сказавши:

— Що, тебе не привітали з першим вересня? Отака подяка тебе чекає й наприкінці року. Вкладатимеш у чужих дітей, поки свої вдома будуть з бабусею сидіти. Яка ти егоїстка.

Чоловік ніяк не міг змиритися з моєю роботою, проте й не відпускав мене. Наше розлучення весь час відкладали, а потім й геть відмовили. Свекруха постаралась, побігала де потрібно, щоб нас не розвели через малих дітей. Їй теж було вигідно мати таку прислугу вдома, яка ще й на роботу ходить. Проте, можливо воно і краще.

Наші стосунки з чоловіком довго були напруженими й досі не відновилися. Він мене не розуміє, як мені важливо вдосконалюватися, передавати свої навички іншим та бути серед людей.

Джерело