Ми з дружиною доглядали дідуся, поки він не відійшов у вічність. Навіть не через сорок днів до нас прийшла моя тітка і сказала, що хоче його гроші.

Після того, як не стало дідуся у мене виникла неприємна суперечка з тіткою. Вона звинуватила мене в присвоєнні всіх грошей її батька. А насправді все відбувалося не так. Я зі своєї зарплати виділяв певну суму для дідуся, бо пенсії йому не завжди вистачало.

Одного дня ми з дружиною переселили дідуся в наш будиночок за містом. Дідуся я дуже любив і поважав. З ним були пов’язані всі спогади мого дитинства.

Я був вдячний дружині за підтримку, бо дід був вже в такому віці, де вона була потрібна, як ніколи. Моя Ольга завжди була поруч, коли це потрібно.

Ми з Ольгою піклувалися про нього до останнього подиху. Всього дід прожив у нас п’ять років. І це був непростий час. Дідусю було 94 роки, коли він нас покинув.

Ольга багато мені допомагала з дідусем. Вона варила йому окремо їжу, бо дідусю не все можна вже було їсти. Вона прала, прибирала і допомагала переодягатися.

Я також допомагав йому з гігієною і гуляв з ним по подвір’ї. Всі родичі раділи і підтримали нас у нашому рішенні. Навіть моя тітка, молодша донька дідуся, яка часто була в нашому містечку, але на батька вона не знаходила часу навіть у вихідні чи свята. Вона приходила до нього максимум раз на місяць на годинку, не більше.

Моя мама, друга дідова донька, регулярно відвідувала тата. Вона часто приносила йому улюблене печиво і проводила з ним час. Ми з Ольгою це вітали, бо також хотіли мати трішки відпочинку і часу для себе.

Моя мама спілкувалася з ним або замінювала нашу роботу, коли ми їхали у відпустку. Але матері вже самій сімдесят років, тому вона не змогла ні відвести дідуся до лікаря, ні забезпечити йому достатню гігієну.

Одним словом, нам з дружиною довелося пристосовувати свій час до потреб дідуся. Я часто чув від нього: “Любий мій онучку, мені нічого тобі дати. Я вже все віддав дівчатам, коли не стало їх матері”.

Майже всю свою пенсію, хоча вона в нього була не маленька, дідусь залишав в аптеці. Але незважаючи ні на що, він завжди нам давав певну суму на день народження чи якісь свята.

Для наших з Ольгою дітей він нічого не шкодував. Щоб підняти дідусю настрій, достатньо було купити його кросворди і його улюблений чорний шоколад. Пам’ятаю, в ті моменти він говорив: “І Америки не треба!”

Коли дідуся не стало, першою своє невдоволення показала тітка. Вона звинуватила мене і дружину в то му, що ми так все обкрутили, щоб заволодіти його грошима.

– Тато мав велику пенсію. Я впевнена, що він за своє життя прискладав чималу суму. Тепер потрібно лише прояснити, в чиїх руках опинилася ця “купка”, – вигукувала вона.

Ми з Ольгою виправдовувалися, як могли. Ніяких грошей дідуся ми не брали, та й не було в нього такої суми, про яку тараторить тітка. Вся його пенсія йшла на його ж блага. З якого дива мала б наскладатися ця “купка”?

На Різдво дід найменшим за коляду давав по тисячі гривень, те саме і на день народження. Цілий рік він економив, щоб порадувати своєю увагою малюків, які так старанно вчили колядки і віншування.

Тітка не вірить нам з Ольгою і сказала, що обов’язково нас з дружиною виведе на чисту воду. Я виставив після цих слів тітку за поріг. Вона батька так за життя не провідувала, як тепер нас з Ольгою.

Мені так жаль, що рідні люди, в такому віці, до речі, готові за гроші, яких насправді немає, зруйнувати стосунки з ріднею.

Як тепер з цим жити?

Джерело