Кілька років тому в інтернеті познайомився з однією жінкою (вчитель в школі української мови) яку за її словами я звів з розуму своїми віршами, що для мене було великою новиною, бо нікого зводити з розуму я не збирався.

Я дуже довго вагався, їхати до неї чи ні (вона мене наполегливо звала), і я вирішив з’їздити познайомитися ближче. У неї 5 дітей, а у мене 4 дітей від різних шлюбів, так вийшло.

Мені вистачило двох днів, щоб зрозуміти, – які ми різні і по різному дивимося на світ. Але за її словами вона цього не зрозуміла, від ейфорії паморочилося в голові напевно. На той момент я був один кілька років ну вирішив спробувати, що з цього вийде. Відносини бурхливо розвивалися і розвивалися до того, що ми розписалися і повінчалися, хоча я переконаний атеїст, хоч і хрещений (один раз, проходячи повз храм, я побачив, на яких машинах їздять священники, вартістю квартири, я раз і назавжди зняв із себе хрестик).

Ми у вересні 2018 року узаконили наші стосунки. Тут треба сказати ось що. Вона мене дуже сильно любить, мене ніхто так не любив ніколи, як вона, саме тому я і пішов до РАЦСу. Я теж почав палахкотіти до неї почуттями, так і зʼявилася наша нова сім’я.

Але не знаю містика чи ні, але саме з цієї дати стали відбуватися з нами дивні речі. Ми стали сильно хворіти. Вона, звичайно лукавила, коли говорила дітям, що все нормально, щоб їх не засмучувати, ні, вже тоді це було ненормально. Ми почали жити разом, і дуже швидко виявилося, що ми дуже різні й по різному дивимося на цей світ. На лікування витратили дуже багато грошей, але все марно і продовжуємо хворіти до сих пір з невеликими перервами. нещодавно вона зізналася, що у неї поганий характер, але що їй заважало сказати це раніше?

Навіть один лікар сказав мені, що медицина в цьому разі безсила, швидше за все, – шукайте хорошу бабусю, яка лікує. Але вона не хоче. Раз на місяць стабільно вона зривається і на порожньому місці влаштовує щось на кшталт істерики, але коли випустить пару, потім місяць живемо нормально.

Я це списую на втому, але щось мені підказує, що це не так. Через те, що ми різні й по різному дивимося на всі речі, не розмовляємо тижнями. Яку б тему не піднімали ми все зводиться до цієї фрази – ми різні. Тільки нещодавно вона мені зізналася, що цього не побачила раніше і тепер шкодує. Каже всі болячки її йдуть зсередини і це не лікується. Ми повірено вбиваємо один одного.

Так навіщо спокушати долю і доводити справу до цього, я думаю треба розлучатися. Мабуть буває так знайдеш людину, а виявляється це не та людина, яка потрібна. Та й до дітей моїх від останніх шлюбів стала ставитися прохолодно, якщо з сином (25 років) ще якось спілкується, то з донькою (17 років) стала ставитися інакше… Все їй здається, що вона приїжджає, щоб зруйнувати нашу сім’ю…

Важко слухати цю маячню кожен день. І я забув сказати, що майже з перших днів наших стосунків став відчувати колосальну недовіру до неї, хоча приводів для цього не давав. Мені дуже важко зараз і важко догодити їй, тому що ми ж різні. Від розлучення її, здається, зупиняє те, що ми вінчалися, як вона сказала, але я атеїст, а вона іноді ходить до церкви на служби.

Тому і кажуть що не доля. І нічого не зміниш у всякому разі ми намагаємося щось змінити вже 4 роки але не виходить і я думаю що не вийде. Мені 67 років і хочеться ще пожити. Наш шлюб не приніс нічого хорошого крім нажитих хвороб ось головний висновок нашої історії.

Можна розлучитися тихо з обопільної згоди і при цьому залишитися хорошими друзями. Я думаю можна. Ми і зараз хворіємо і кінця здається не видно. Навіщо мучити один одного коли треба просто завершити це. Я ж про її здоров’я переживаю в першу чергу. Мені вже 67 років і я іншим вже не буду. Я просто не зможу стати іншим. Так чи варто продовжувати такі стосунки? Щось мені підказує, що якщо ми розійдемось – все у нас налагодиться.

Що тільки ми не робили, читали молитви, спалили багато свічок, викликали священника в квартиру і все інше. Але все марно. У мене одне питання, я правий? І як мені бути?

Найголовніше я відчуваю що ми все одно розлучимося, так тривати нескінченно просто не може, але чи це зробити зараз?

Однак природа бере своє – три місяці живемо без близькості вона під будь-яким приводом уникає близькості і почуття стали мої притуплятися і дуже близький той день, коли їх не буде зовсім, тоді це вже не сім’я. Я не знаю, що мені робити, просто в мене таке відчуття, що ми рано чи пізно розлучимося, тож чи варто чекати на це, адже життя не стоїть на місці. Дякую вам за поради.

КІНЕЦЬ.