— Хотіла я звичайно як краще, а вийшло… що вийшло, – зітхає Марина, – старалася для сім’ї. Хотіла чоловіка підтримати, допомогти йому тягнути наш сімейний віз. А стало все ще сумніше, ніж було.

Марину я знаю кілька років, їй зараз 38, заміж вийшла 11 років тому, за свого ж колишнього однокурсника. Щоправда, і в інституті, і кілька років після нього, Ігор на Марину уваги не звертав. Він вважався зіркою їхнього випуску, а Маринка, так – мишка сіра.

Але дівчина не сумувала, надій не втрачала, на всі вечірки, які влаштовували її колишні однокурсники, ходила. І одного разу, як вона довгі роки вважала, сталося диво: Ігор помітив Марину, подивитися на дівчину іншими очима.

Почалося кохання, потім Ігор Марину заміж покликав.
— Мені тоді всі подруги заздрили, – згадує Марина, – чоловік – красень, із квартирою, з хорошою роботою. Його ж одразу після навчання запросили на хороше місце.

Загалом, перспективи прекрасні. Та що там, я й сама за себе тоді раділа: нарешті всі мрії збуватися почали.

За 2 роки після весілля у Марини та Ігоря зʼявився син, ще за рік – донька. Чоловік проявив себе в затяжному декреті відмінно: ночами вставав, по дому допомагав, дружину шкодував, з дітьми возився із задоволенням.

Навіть із батьками у молодих склалися чудові стосунки. Свекри Марину нахвалювали, теща з тестем про зятя відгукувалися в чудових тонах. Ідеальна картинка. Тільки ось ідеалу не буває.

— За час декрету, – згадує Марина, – моя фірма, де я працювала, збанкрутувала. Виходити нікуди. Нам, звичайно, грошей вистачало, можна було не поспішати, але кілька місяців останніх я витратила на те, щоб вдумливо і неквапливо шукати собі нову роботу.

Марині та її чоловікові майбутнє місце бачилося так: недалеко від дому, щоб спокійно було, щоб можна було відпроситися, щоб дружина могла без проблем сидіти на лікарняних із дітьми і водити їх у садок, а потім і в школу. І біс би з ним, із розміром зарплати.

Не голодують же вони, та й квартира є, і чоловік отримує пристойно. Загалом, коли Марина прийшла в запорошену й сонну конторку, то виявилося, що й робити на роботі особливо нічого й не потрібно, що всі звикли так: день пройшов і добре.

— Чай ганяли, плітки обговорювали, в інтернеті сиділи, нудьга смертна, – каже Марина.

Марина, щоб не нудьгувати, просто на роботі знайшла купу курсів підвищення кваліфікації, пройшла навчання. Частково, звісно, доводилося й удома сидіти та навчатися, але жінку це не напружувало, врешті-решт, після декрету в неї була справжня справа.

А потім один із партнерів керівника кантори помітив Марину, яка підготувала для нього аналітичну довідку, літній чоловік запропонував їй перейти на роботу до нього. З підвищенням посади й окладу.

— Я відмовилася, – каже Марина, – діти маленькі, мені важливіше було бути поруч із домом, ніж якісь кар’єрні перспективи.
У цей же самий час сім’я вирішила взяти в іпотеку трикімнатну квартиру – діти ж різностатеві, ростуть. А незабаром у чоловіка на роботі почалися неузгодженості та складнощі. Ігор приходив додому смиканий, виснажений.

— Та я просто переживаю, – сказав чоловік, – що одного разу я не потягну. Ось іпотеку взяли, дітей треба виховувати, а раптом я не зможу забезпечити сім’ю? Позбудуся роботи і все. Тисне відповідальність, не можу не думати про це.

— І я зважилася, – каже Марина, – знайшла телефон того самого роботодавця. Без особливої надії зателефонувала, думала, що він навіть не згадає, а він згадав.

Жінка обговорила свій перехід на нове місце з чоловіком, з мамою, яка обіцяла страхувати з дітьми. Хоча в садочок і син, і донька ходили без проблем. Коли Ігор зрозумів, що Марина хоче його ж підстрахувати, то він дуже зрадів. Був вдячний дружині за те, що вона хоча б частково зніме з його плечей вічний тягар напруги.

Через рік на новому місці Марині довірили крісло заступника, доходи зросли. Вона і зараз працює на цій посаді. Може собі дозволити покупки гарного одягу, вивчилася на права і відкладає гроші на машину.

— У мене зарплата півтора року тому зрівнялася із зарплатою Ігоря, а нещодавно я за доходом чоловіка обігнала, – зітхає Марина, – і саме з цього моменту якось усе пішло не так.

Чоловік став дратівливим, міг нагрубити Марині. Коли вона почала з’ясовувати причини, то Ігор чесно зізнався, що він не почувається главою сім’ї через те, що заробляє менше за дружину.

— Я напевно буду іншу роботу шукати, – сказав чоловік, – щоб отримувати більше за тебе.
Такої роботи Ігор не знайшов, а з колишнього місця звільнився. Довго сидів удома, намагався підбирати варіанти, за кілька місяців знітився, посірів, розгубив впевненість. Марина чоловіка з пошуками роботи не квапила, матеріально вони справлялися, але от морально…

— Постійно лаявся, міг накричати на мене, почав свербіти про пізні приходи, про дорогі сукні, про яскраву косметику, – каже Марина.

Ігор не працював 7 місяців, потім знайшов місце, але зарплата там була в півтора раза меншою, ніж отримує Марина. І мир із рівновагою в сім’ю не повернулися.

А нещодавно чоловік заявив:
— Або ти звільняєшся, або ми розлучаємося.
— Чому? Що це за примха?

— Тому що. Якщо ти мене любиш, ти повинна подумати про мою гордість, про мою самооцінку. Ну не повинна дружина отримувати більше за чоловіка. Я не відчуваю себе мужиком із тобою, на біса мені вдома дружина-начальниця.

При цьому, Марина сама веде домашнє господарство, Ігор не сидів на сухом’ятці і занурювався в побутові справи навіть коли не працював кілька місяців. Тож звинуватити Марину в тому, що вона через роботу закинула дім і сім’ю, не можна.
Просто така умова: якщо ти мене любиш, ти звільнишся, ти будеш отримувати менше, тільки тоді я зможу знову почуватися мужиком.

— А я не готова погіршити своє матеріальне становище, – каже Марина, – тим паче, що Ігор один не зможе забезпечити нам той рівень життя, до якого ми, загалом-то, вже звикли за останні роки. І немає об’єктивних причин звільнятися. Чоловік умову поставив? А сам він мене любить, якщо ставить такі умови? Це ж маніпуляції чистої води.

— Доню, – каже мама, – адже буде розлучення, якщо ти не поступишся. Хороший же чоловік. Треба боротися за сім’ю.

Марині важко, зважитися на розлучення? Чи прийняти умови чоловіка? Нехай почувається главою сім’ї? А раптом таким, як раніше Ігор уже не стане? Тоді як? Втратить дохід, хорошу роботу, а заради чого? Заради примарної надії вдруге увійти в ту саму річку щастя?

КІНЕЦЬ.