Будинок був схожий на хатинку на курячих ніжках із казки, але Аня йому раділа так, немов їй дісталися добротні хороми.

Три роки, відколи пішла від другого чоловіка, вона жила в крихітній однокімнатній квартирі з мамою, і та кожного божого дня нагадувала Ані, що вона її попереджала, що Аня зі своїм горластим Іванком і мовчазною Василиною все життя їй зіпсувала, що треба було вчитися, а не заміж виходити. Аня і сама все це знала, не така вже вона була й дурна, але мамі приносило особливе задоволення розписувати, яка Аня невдаха.

— Треба було мені іншу доньку вибрати! – завершувала вона кожен свій виступ.

Це вона завжди так говорила, від самого дитинства: коли Аня запитувала, чому в неї немає тата, мама казала, що купила її в магазині, а для цього батько не потрібен.

У підлітковому віці Аня мріяла, що вона всиновлена, і тому мати її так не любить, але дзеркало доводило протилежне: в Ані було мамине обличчя, мамині руки, навіть голос і той як у мами. Тож у спорідненості сумніватися не доводилося, але мама свій жарт про те, що потрібно було вибрати іншу доньку, ніяк не полишала.

Власне, тому Аня і вискочила заміж у сімнадцять років, будучи в цікавому стані Василиною. Чоловіком став викладач із турклубу, якого, звісно, вигнали звідти з ганьбою, після того як в Ані почав рости живіт.

Звали його Артемом, і був він непоганою людиною. Але ось чоловік із нього вийшов так собі: на виписку не з’явився, нову роботу так і не знайшов, а вже скільки разів йому ночами дівчата дзвонили… Може, Аня і застрягла б у цьому шлюбі, не до мами ж повертатися, але тут вона зустріла Єгора, який здавався ідеальним чоловіком, який обіцяв її врятувати.

Єгор був ідеальним. У нього була хороша робота, Аню він перевіз у свою трикімнатну квартиру, засипав її подарунками, слова їй поганого не сказав. Ані здавалося, що вона потрапила в казку.

Казка закінчилася, коли у Ані зʼявився син Іван. Єгор і до цього не особливо шанував Василину, це було, мабуть, єдиною проблемою в їхніх стосунках, а після появи ще й сина і поготів: він шпиняв дівчинку, називав її тупою, проганяв із кімнати, щоб не принесла заразу немовляті. Далі – більше.

За три роки Аня багато разів збирала речі, багато разів благала його не чіпати дівчинку, але коли він ударив Василину за те, що вона пролила сік на новий диван, вибивши їй зуб, серце її не витримало. Довелося їхати до мами, чому та була зовсім не рада.

Будинок залишила мамина бабуся. Аня її погано пам’ятала, після п’яти років мама її туди не возила: посварилася через щось із бабусею і більше з нею не спілкувалася. Листи й листівки викидала, не прочитуючи, а коли Аня спробувала написати листа бабі Вірі, мати так відшмагала її, що більше спроб Аня не робила.

— Значить, кинеш рідну матір? – запричитала та, щойно дізналася, що Аня вирішила переїхати в село. – Як я тобі була потрібна, так, будь ласка, а тепер одну мене тут залишиш? Совісті в тебе, Анно, немає!

Жодних причин на скарги в матері не було: так, в неї був підвищений цукор в організмі, але ж це не так уже й страшно. І мати сама скаржилася, що Іванко їй заважає, хіба не цього вона хотіла, щоб Аня з’їхала?

Сперечатися з мамою було марно, і Анна просто зціпила зуби і взялася за переїзд.

На ділі все, звісно, виявилося не так райдужно, як вона собі уявляла. Будиночок був старий, першої ж ночі, коли пішов дощ, зі стелі закапала вода, а пічка, яку Аня спробувала розвести, тільки диміла.

Вранці вона про все це написала в соцмережах. Подружки писали їй, що Аня відчайдушна, хтось відповів, що це кльово, справжній челендж. Допомоги запропонувала тільки одна людина: її перший чоловік.

З Артемом вона майже не спілкувалася. Аліменти він не платив, із донькою не бачився, тільки питав, як у неї справи. Аня спостерігала за його життям через соціальні мережі, відзначаючи часту зміну симпатичних дівчат, які із задоволенням позували з ним на фотографіях.

У відповідь на її сторіз він написав: «Хочеш, приїду? Полагоджу тобі все».

Аня спочатку хотіла відмовитися. А потім подумала: а чому ні? Він усе ж таки батько Василини, нехай хоч що-небудь для дитини зробить.

Вона й забула, який він гарний і яка в нього мила усмішка. Ображатися на Артема було складно, коли він заглядав в очі, роблячи брівки будиночком і винувато посміхаючись. До того ж він і справді взявся все лагодити: залатав дах, поправив паркан, знайшов мужика, який переклав йому піч.

Аня тим часом розбирала бабусині речі. Що з ними робити, було незрозуміло: зберігати начебто нема за чим, а викидати шкода – стільки листів, стільки фотографій.

Розбираючи фотографії, Аня знайшла одну дивну. На ній мама стояла в лисячій шапці з рожевим конвертом у руках, явно з Анею. Цієї фотографії Аня ніколи не бачила, тому не могла пояснити, чому поруч із мамою стояв незнайомий чоловік і тримав на руках ще один рожевий конверт…

Свою знахідку вона показала Артемові. Він довго дивився на фотографію, потім сказав:

— Напевно, у тебе є сестра.

Це відкриття вразило Аню. Виходить, не просто так мама говорила, що краще б вона іншу доньку вибрала? Руки в Ані тремтіли, коли вона набирала мамин номер.

— У тебе що, була двійня? – запитала вона, навіть не привітавшись. – І не відпирайся, я фотографію знайшла.

Мама мовчала.

— Відповідай!

— Так, – видихнула мама. – У мене була двійня. І що? Радій, що я тебе до себе взяла, а не ту, тупувату. Вона як Василина твоя була, відстала.

— І де вона зараз?

— Звідки я знаю? З батьком твоїм, якщо він її в інтернат не здав.

В Ані почали стукати зуби. Вона не могла повірити, що це правда. Напевно, це просто сон, їй наснилося, бо вони з мамою сильно посварилися.

Це був не сон. Мама й справді залишила одну доньку з її батьком. Мама й справді приховувала від неї правду всі ці роки.

Аня плакала так, що не могла заспокоїтися. Артем обіймав її, гладив по волоссю, цілував у мокрі очі. Так що все вийшло випадково. Вона не думала ні про що таке, давно вже розлюбила його, розуміла, що ні до чого доброго це не призведе, бачила, скільки в нього дівчат і що він зовсім не змінився. Тому потім вона зробила вигляд, ніби нічого не було. Артем натякав, було, що може повторимо, та й узагалі, рідні люди все ж таки, але Аня сказала, що краще не починати.

З мамою вона більше не розмовляла. Внесла її номер до чорного списку, кілька днів перетравлювала новину, згадувала всілякі мамині відмовки, зрозуміла, що сестру звати Яна: мама називала іноді її так маленькою. Батька, судячи з усього, звали Сергій, але як знайти людей просто за ім’ям і прізвищем?

— Та легко! – надихнувся Артем. – У вас же одна дата появи на світ! І ви напевно схожі! Може, навіть близнюки? Ось зараз із грубкою закінчимо, і займуся пошуками.

Відповідних дівчат знайшлося три. Жодна з них не була дуже схожою на Аню, але щось спільне все ж було. Що їм писати, Аня не знала, і Артем узяв це на себе. А через три дні їй написала одна з них: здається, ми з тобою сестри.

Жила Яна на іншому кінці країни. Те, що вони сестри, стало зрозуміло після того, як Аня надіслала їй знайдену фотографію.

«Так, це тато, – підтвердила Яна».

Тата не стало два роки тому, не встигла Аня з ним познайомитися. І з Яною познайомитися було не так просто: через хворобу вона була прикута до візка, тож якщо їхати, то їхати потрібно було Ані.

— У мене ні грошей немає, та й дітей дівати нікуди.

— А я на що? – запитав Артем. – Я посиджу. І грошей я тобі знайду, почекай пару днів.

Це було останньою краплею, яка переважила чашу терезів на його користь. Аня подумала: може, й не варто чинити опір? Він батько Василини, і намагається допомагає їй, та й геть з Іванком грається як із рідним, не те що Єгор, який Василину на дух не переносив. Мабуть, потрібно було обом їм подорослішати, побути з іншими, щоб зрозуміти, що їм краще разом.

А через два дні, немов на підтвердження цих думок, після ранкової яєчні її вирвало. Аня згадувала, що вчора їла і чим могла отруїтися, а потім намагалася згадати, коли востаннє були критичні дні. У місті ще були, тож тест можна було не робити.

Артем зрадів. Підхопив її на руки, як роблять у всіх цих красивих відео, і навіть заплакав.

— От бачиш, ми створені одне для одного. Я так радий, що в нас буде дитина! Однаково, хлопчик чи дівчинка. Дім відбудую, на роботу влаштуюся, все добре буде.

Яна трохи засмутилася, що зустріч переноситься, але зате запропонувала, щоб вони всі разом приїхали: і Артем, і діти, та щоб погостювали довше.

«Мені одній тут зовсім самотньо, – зізналася вона. – Тільки через інтернет і спілкуюся, скоро розмовляти розучуся».

Артем обіцяв на всіх знайти грошей. Пройшовся селом, розпитав, кому працівник потрібен, домовився, де дров нарубати, де вугілля розкидати. Гроші відкладав у бляшану коробку з-під чаю.

Аня почувалася щасливою, незважаючи на токсикоз, що мучив її. Навіть хотілося мамі зателефонувати і сказати: ось як ти була не права, дивись, який Артем хороший. Але Аня знала, що мама все одно знайде, яку гидоту сказати.

Так минуло три місяці, вже животик став видно. Грошей набралося чимало, але на квитки поки що не вистачало, жити ж потрібно було на щось. До того ж, Аня посадила картоплю та інші овочі, які росли з перемінним успіхом, і спочатку потрібно було спробувати зібрати свій нехитрий урожай.

Того дня Василина зранку гойдалася на гойдалці, вона взагалі любила це робити, годинами могла з неї не злазити. Що вже там трапилося, Аня не знала – чи то впала, чи то вдарилася, але в дім Василина зайшла вся подерта і з ранами. Аня злякалася, обмацала доньку – все ціле, тільки сильно губа розсічена.

Побігла за Артемом, він у сусідній хаті дрова колов, там удова з двома дівчатами жила. З цією вдовою вона його і застала всередині сараю, вискочила, як ошпарена. Звичайно, він побіг за нею, почав виправдовуватися, але Аня не могла його ні бачити, ні чути. Її кілька разів вирвало, потім вона взяла дітей і попросила сусіда відвезти їх до райцентру. Там Василині зашили губу, після чого Аня раптово вирішила поїхати до матері.

Та була вдома. Мовчки поглянула на живіт Ані.

— Чий? – нарешті, запитала вона.

— Колишнього, – не стала уточнювати Аня.

— А з цією що?

— З гойдалок упала.

— Ясно.

Аня дістала телефон, знайшла фото сестри, показала матері.

— Це Яна.

Може, Ані здалося, а, може, й справді, обличчя в матері сіпнулося, спотворилося на мить. Потім знову застигло в нерухому маску.

— Я поїхати до неї хочу. У мене грошей не вистачає. Додаси?

Гроші з чайної коробки вона забрала собі.

— А батько що?

— Його вже немає давно.

Мати задоволено кивнула.

— Ні однієї спідниці не пропустив. Поки я з вами лежала, він із подругою моєю замутив. Я їм Янку спеціально залишила, а то де справедливість: він вільний холостяк, а я жінка з подвійним причепом.

Вона покосилася на живіт доньки. Аня чекала, що мати скаже, що вона тепер із потрійним, але мати промовчала.

— Гаразд, – сказала вона. – Проходь, дітей нагодувати треба. А квитки я нам куплю, сховай свої гроші.

— Що значить нам? – не зрозуміла Аня.

— Та хіба відпустиш тебе одну, дурепу таку! Ти так і четвертого нагуляєш. Поїду з вами. Моя дочка, все ж таки. Треба прощення хоч на старість попросити.

Чомусь Ані хотілося плакати. Але вона стрималася. Обійняла матір, пройшла на кухню, посадила дітей за стіл. І поки мати метушилася з каструльками, раптом подумала: а, може, й справді буде непогано? Іноді можна дати другий шанс. Навіть якщо це буде помилкою.

КІНЕЦЬ.