Мені 28, моїй дружині 24. Познайомилися, коли їй було 15, я в неї перший і, ймовірно, єдиний. За кілька років після стосунків з’їхалися, вже років 5 живемо разом, поки що на орендованих квартирах.

На початку зраджував їй через те, що вона була занадто пасивна і в близькості, і в поведінці, а я молодий-гарячий, не вистачало пристрасті. Але вона завжди у мене була «основною». Про деяких коханок вона згодом дізналася, дуже страждала, але пробачила. З цього в мене почав зароджуватися комплекс вічно винуватого, вона мені це іноді пригадує.

Перші роки спільного життя пройшли гідно. Та й узагалі особливо не сварилися. Виявилося, що спільних інтересів у нас взагалі ні в чому немає (дружина в принципі нічим не цікавиться, крім посиденьок в інтернеті, на жаль). Її начебто все влаштовувало, а я цю кризу перетерпів.

І оскільки почувався завжди винним, то намагався бути уважним, завжди питав її думку, дбав, хоч далеко не завжди в мене це виходило. Раніше її теж усе влаштовувало, я бачив її любов, бачив, що вона потребує мене. Можливо той факт, що я постійно запитую її думку, вона розцінювала не як уважність, а як мою нерішучість, мовляв, я не мужик і в мене своєї думки немає.

Потім ми переїхали з глухого селища до столиці, я кинув усі сили на те, щоб забезпечити нас двох, поки дружина вчиться на працівника метро. Півроку тягнув усе на собі, особливої подяки, щоправда, не побачив. Потім із головою занурився в роботу, попався хороший замовник, доходи ще збільшилися.

Внаслідок цього, працювати я почав практично без вихідних і дико втомлюватися, але вирішив пожертвувати своєю молодістю і заробити грошей по максимуму, щоб якомога більше накопичити на купівлю квартири.

Природно, став менше часу приділяти дружині, але, з іншого боку, в ці години став ще уважнішим і ніжнішим. Усе йшло своєю чергою.

Ще живучи в селищі, на 2-3 рік наших стосунків, я помітив, що у дружини вельми своєрідний характер і поведінка. Вона весь час дорікає мені по дрібницях, і в останні роки масштаби цього досягли катастрофічних розмірів. То я в магазині не туди повернув, то склянку не туди поставив, то сказав не так, то зробив не так.

Я пов’язував це з тим, що вона жила в сім’ї, де стосунки у батьків вкрай напружені. Теща-тиран розлучалася з чоловіком, кинула його, пішла до іншого мужика, той не став довго терпіти її закидони, вигнав, і вона повернулася до старого чоловіка і вони живуть досі. Він – золотий мужик із золотими руками, не п’є, не гуляє, вірний, хазяйновитий, усе вміє.

Але вона його пиляє з ранку до ночі, в усьому він у неї поганий, а він як ганчірка, боїться сказати слово у відповідь. Тому я подумав, що моя дружина просто надивилася на подібні стосунки і мимоволі трохи копіює, хоча вона ненавидить свою матір і повністю підтримує батька. Але я боявся, що ось такі претензії з часом почнуть прогресувати.

Також збентежило її ставлення до шлюбу. Для мене шлюб – це щось святе. Але в неї є подруги-розлученки, які, так скажемо, самі «загуляли». І в обговоренні цих тем моя дружина не засуджує своїх знайомих. Змушує замислитися. Але, повторю, вона мені була вірна.

В останні місяці її невдоволення різко посилилося. Я став ще уважнішим. Намагався неодноразово обговорити з нею те, що відбувається, нічого виразного не почув. Тільки те, що я про неї не дбаю, не підтримую, але без конкретних прикладів. Я намагався спокійно пояснити, що це не так і наводити свої приклади турботи. Але це не допомагало.

Постійно кажу їй теплі слова, після роботи за можливості зустрічаю, завжди ходимо разом у магазин, купую практично все, що вона хоче, одяг-брови-солодощі – без проблем. Допомагаю з готуванням і прибиранням, завжди цікавлюся її роботою, даю поради.

Тобто я працюю годин по 50 на тиждень, а у вільний час не чешу пузо перед телевізором і не ходжу по друзях випивати, людина домашня. Але все одно поганий, хоча раніше все влаштовувало і дружина була в захваті від моїх компліментів. А в дружини, навпаки, ніжність кудись пішла. Проте, стверджує, що роги вона мені не наставила.

Під час чергового спокійного з’ясування стосунків я її прямо попросив – якщо вона мене розлюбила або зустріла когось, то нехай не приховує і розійдемося, як дорослі люди. Не зізнається.

Сьогодні пересварилися ще сильніше. Останній тиждень стала зовсім холодна. А я вже як ганчірка сюсюкаюся. Не витримав, почав прямо питати, що не так. Разу з десятого здалася і заявила, що після нашої останньої розмови кілька тижнів тому, не бачить жодних поліпшень із мого боку. Прошу навести приклади моєї «поганої поведінки» – за останній тиждень навела один приклад, що я полінувався вийти забрати пакет у кур’єра і попросив це зробити її. Тяжкий гріх.

Уперше поскаржилася мені, що їй бракує надійного плеча, яке вирішувало б її проблеми, їй усе доводиться вирішувати самій і без підтримки. Запитав – які проблеми я не вирішую?

Виразної відповіді не почув, як приклад знову привели кур’єра. Повторюся, я гарую на роботі, щоб забезпечити її і щоб вона ні в чому собі не відмовляла, купую їй усе, що вона захоче, завжди запитую її думки і, звісно, якщо виникають побутові проблеми, намагаюся їх розв’язати, нехай іноді й не оперативно.

Почув скарги на те, що це я її не люблю, вона хоче, щоб їй тішилися, щоб її любили і чекали вдома, «а не просто так». Не вистачає романтики? Але я всіма силами намагаюся бути ласкавим із нею. Чи романтика просто йде від уже нецікавої людини?

Скінчилися розбірки тим, що я їй запропонував розлучення і їхати, раз я в усьому такий поганий. Вона сказала, що їхати їй нікуди. Трохи ще поговорили про стосунки й одна з останніх фраз: «у 16 років у мене були інші пріоритети, відтоді я змінилася».

Тут я, щоб не наробити дурниць, просто припинив розмову, і дружина в сльозах пішла у ванну. Після цього ні слова, мовчки пішла на роботу. Зазначу, у примиреннях останніми роками завжди я йду перший назустріч, інакше не дочекаєшся. Тут я вже не хочу робити перший крок, і так досить довго принижувався і терпів.

Як бути і що робити далі? Мою турботу і старання не бачать. Дрібниці роздуваються до скандалів. Звісно, я не ідеальний, але й вона теж. Як я й казав, у нас із нею несхожі інтереси, за зовнішністю вона не красуня, за характером теж можна багато в чому дорікнути. Жити все життя ганчіркою і вислуховувати який я поганий, якщо хвороба прогресуватиме, я не хочу. Але і втрачати її і втрачати стільки років молодості даремно я теж не хочу, дуже багато сил покладено на ці стосунки.

Цілком можливо, якщо ми розлучимося, то я різко зрозумію, що не можу без неї, все-таки стільки років провели разом, уже звикли одне до одного, складно буде починати нові стосунки. І все-таки, коли не сперечаємося, дружина мила, гарна й добра. Була. Я завжди з колишніми дівчатами розривав стосунки впевнено, а тут не можу зважитися, раптом я роблю помилку і сам винен.

Другий страх для мене – очевидно, що я повернуся у свою провінцію, адже шукати столичних для серйозних стосунків сенсу немає, не маючи за душею нічого і працюючи незрозуміло де (я жодного дня у своєму житті не працював офіційно, але зарплата у мене гідна навіть для Києва), я явно непривабливий для переважної більшості. До того ж, у свої 28 я виглядаю на 18, ровесниць і молодших жінок не цікавлю в принципі.

Тому дуже боюся, що я повернуся у свою глухомань і залишуся один на все життя. Усі адекватні люди виїжджають із цієї глушини після школи, підходящу жінку знайти буде нереально, мене там ніхто не чекає.

Спеціально пробив у соцмережах у пошуку, звісно, всі адекватні жінки вже давно одружені і з дітьми, ніхто сидіти і чекати принца до 25 років не буде. А я буду сидіти один, ні друзів, ні родичів у мене там толком немає. Тому іноді ловлю себе на думці, що краще вже такі хворобливі стосунки з дружиною, ніж повна самотність, від якої звихнутися можна.

Ну і суто моя думка на корінь проблем. Я занадто розбалував жінку, поступаючись їй ініціативою в усьому. Замість того, щоб жорстко, але спокійно, припиняти її закидони. Тому моє слово в деяких випадках стало для неї як порожнє місце.

А тепер на це все нашарувалася криза в шлюбі, коли партнери вже дізналися один одного досконально, не отримують нових емоцій, стало нудно. А тут ще й столиця, стільки красивих мужиків навколо на роботі, з якими цікаво і немає битовухи.
За ідеєю у мене зараз останній шанс «увімкнути мужика» і повести стосунки сильною рукою в майбутнє. Але виходу не бачу, це глухий кут, перевиховувати напевно вже пізно.

Багато про що забув розповісти, всі думки вилетіли з голови, але й так уже цілу стіну тексту написав. Дуже сподіваюся на вашу пораду, запитати більше нікого.

КІНЕЦЬ.