2005 рік. Село завмерло. Спекотний літній полудень розігнав усіх жителів по домівках. У прохолоді густої крони старої берези стоїть альтанка. На невеликому диванчику сплять трирічні двійнята Миколка та Катруся. Вони посміхаються уві сні. Поруч із ними чоловік задумливо димить. На його пам’яті сплив той далекий 1982 рік.

Матвій закінчив інститут і повернувся додому. Колгосп дочекався свого агронома, а батьки улюбленого сина. Вони мріяли одружити 25-річного сина і няньчити онуків. Матвій зазвичай віджартовувався, але одного разу повернувся додому схвильований. Очі горять, на щоках рум’янець і усмішка на все обличчя.

— Ну, батьки, одружуся! – випалив він батькам, які здивовано дивилися на нього.
— От і добре, – затараторила мати, – От і добре. Коріння пустиш, діточки підуть. Добре…
— Так, почекай ти, мати! – обірвав її батько, і запитує сина, – А кого вибрав, синку? Дивлюся, забрала вона тебе, прямо усього…

— Ох, батьку, – видихнув син, злегка червоніючи, – Забрала. Як глянув у її очі… Вони мені в серці дірку пропалили. Вона така… Я хоч зараз готовий її в дружини брати. Покликати дядька? Адже він фахівець зі сватання…
— Та ти охолонь, синку, – вмовляє батько, – Подумай ще, дівчат на селі хоч греблю гати… Он які всі: пишні, як наливні яблука…

— Ні, батьку! – сперечається син і наполягає, – Іди до голови, а я до дядька Михайла побіжу. Нехай завтра зранку сватають мені Аню.
— Та що за поспіх такий, синку? – умовляє батько, – Нікуди вона не дінеться.
— Батьку, я прошу тебе, – благає Матвій, – Іди до Павла. Він голова, йому батьки Ані не відмовлять. А я до дядька побіжу…
Син поспішно вийшов із хати.

За годину в хаті Крамарів за накритим столом сиділи свати: голова Павло і Михайло Потапович – дядько нареченого. Батько Матвія – Федір, розчервонівшись від випито, поглядав на збентеженого сина і пригощав дорогих гостей. Мати щаслива, підперши рукою щоку, сиділа осторонь.
Домовилися про те, що завтра ж посватають Матвію красуню. Пізно ввечері батько і син розвели по домівках абсолютно захмелілих сватів.

Тільки сталося невелике непорозуміння. Свати, через своє сильне сп’яніння, не почули, яку саме Анну потрібно посватати. Любов Матвія – дівчина зовсім юна, у список наречених ніяк не потрапляє. На неї ніхто навіть і не подумав, «пацанка». Тож уранці, прокинувшись, вони попрямували до будинку Рибалок.

— Правильно Матвій наречену вибрав, – міркує вголос Михайло, ідучи поруч із головою, який не протверезів, – Анька – дівка хоч куди! Сам би одружився. Ех!

Наступного дня Матвій метушиться по хаті, чекаючи звісток про сватання.

— Чого ти метушишся, – каже батько, – Вони свою справу знають. Весілля буде неодмінно!
Надвечір прийшов чи то не протверезілий, чи то вже напідпитку дядько Михайло.
— Усе племінник! – підняв він руки вгору і різко опустив, – Одружуємо тебе! Зісватали твою Ганну. А що ти хотів? Вона в дівках засиділася. Давно за двадцять буде… Батьки її від щастя просто на руках нас до столу понесли. Як пригощали…

— Як засиділася? – не зрозумів Матвій, – Їй же сімнадцять… Я боявся, що нас не розпишуть у сільраді… Ганна моя…. А ви кого мені посватали?

Батьки й син уважно дивляться на Михайла. Той блимає очима, задкує і сідає за стіл.
— Як кого… – мнеться він, – Анну Рибалко. Красуня дівка! Ти ж сам сказав Ганна… Ось ми її і посватали. А ти кого хотів?

— Ганну Білоіваненко, – видихнув Матвій і опустив голову, – Що ви наробили? Мені крім Ганнусі ніхто не потрібен! Тепер самі одружуйтеся з цією старою коровою!

Лайка і скандал тривав ще години дві. Батько і мати намагалися заспокоїти сина. Вмовляли Михайла сходити в будинок Рибалок і вибачитися за помилку, але він навідріз відмовився. Коли про конфуз дізнався голова, то розсудив так:

— Матвію, ти хлопець хороший, – почав він, – Але так не можна. Дівка засватана. Угода, є угода. Була б справді страшна або потвора, але ж красуня, очей не відірвати. І тебе, схоже, любить. Як дізналася, що ти сватаєш, уся зачервоніла, а очі загорілися, як зірки на небі.

Може, одумаєшся і одружишся з нею? Я поганого не побажаю… А може вона і є твоя доля? Новий будинок, що колгосп побудував, вам віддам. Ти молодий спеціаліст, тобі належить. Ех, заживете! Ти, як хочеш, а я ганьбити дівку не піду. Її ж тепер на все село ославлять. Мовляв, засватали, а потім відмовилися. І куди їй потім діватися після цього?

Мати, затиснувши руками рот, тихенько плаче. Батько зітхає, поглядаючи на сина. Не дочекавшись відповіді, голова пішов.
Минув тиждень. Матвій, відвернувшись до стіни, лежить на ліжку. Скрипнула хвіртка. Мати визирнула у вікно і скрикнула.
— Що ще! – прикрикнув Федір, – Хто там?
— Батьки Анни Рибалко, – хитає головою мати, – Тієї, що посватали… Що робити, Федю?

Не встигли вони отямитися, як на порозі опинилися гості. Вони, посміхаючись і трохи потупцювавши на порозі, переглянулися і пройшли.

— Здорово живете, рідня! – привітався Григорій – батько нареченої, – Тиждень минув зі сватання, а ви очей не кажете. Треба обговорити, як весілля справляти будемо, яке придане… А де наречений?
— Проходьте, – запрошує господиня і винувато посміхається, – Пригостіться, чим бог послав. Я зараз…

Пізно ввечері, хмільне і задоволене переговорами подружжя Рибалок вирушило додому. Через два місяці зіграли весілля.
Матвій був, як у тумані. Він немов не жив, а спав.

Йшли роки, зʼявилися два сини. Він змирився зі своєю долею, але його не залишали біль і туга за коханою. Через якийсь час дізнався, що його Анюту посватали в сусіднє село. Матвій повністю занурився в роботу, і цілодобово пропадав у полі. Коли повертався додому, його зустрічала щаслива Анна. Вона метушилася навколо нього, ласкаво щебетала. Дім і діти на ній, і вона все встигала: і вдома, і на городі, і з двома бешкетниками хлопчаками.

Так пролетіли трохи більше двадцяти років. Діти виросли й розлетілися. Матвій не помітив, що дружина прихворіла. Та приховувала свої болячки, не бажаючи завантажувати чоловіка своїми турботами. Коли звернулися до лікарів, виявилося пізно. Через місяць Анни не стало.

У 47 років Матвій овдовів і залишився зовсім один. Його батьки давно переїхали до старшої сестри в місто. Він дедалі частіше згадував молоді роки, і своє перше і єдине кохання. Він змирився зі своєю долею. Вирішив, що раз чекати від життя нічого, то залишається тільки чекати кінця. Все частіше пив, намагаючись забутися.

2002 рік. Тепле бабине літо в селі. На старому цвинтарі бродять самотні фігури. Матвій повертається з могили дружини. Під ногами шаруділо опале листя. У жіночій постаті, що сидить на лавочці попереду, він помітив щось невловимо знайоме.

Порівнявшись із нею, привітався. Жінка підняла на нього очі. Її погляд обпік його, немов вогонь запалив давно згаслу лампу. Це його улюблена Аня. Роки не зачепили її. У свої роки, вона розцвіла і ще більше покращала, немов розпустився бутон троянди.

— Здрастуй, Матвію, – відповіла вона, – Ти за дружиною сумуєш? Зовсім змарнів. Неголений. Я свого вже три роки, як поховала – потонув на риболовлі. По-п’яні випав із човна. Як живеш?

Вони розговорилися, виходячи з місця спочинку їхніх других половинок. І Матвія понесло. Він сповідався їй у всіх своїх помилках, розповів, що збирався сватати її, а вийшла фатальна помилка.

— Це правильно, Матвію, – каже вона, уважно дивлячись йому в очі, – Що ти тоді одружився з Анною. Усе життя міг їй скалічити. А так двоє синів у тебе, я чула. У мене теж двоє: син і дочка. У місті живуть, мене до себе кликали…

— Виходь за мене, Ань! – випалив він, впавши на коліна біля її хвіртки, – Правда, ну, скільки ще чекати будемо? Виходь, га? Я ж тебе одну все життя люблю!

Через місяць розписалися. Бенкетів не влаштовували, тільки повідомили дітям. А через рік Анна подарувала коханому двійню. Матвій ожив, розцвів, як рясно политий кущ після посухи. Дитячий сміх і улюблений голос дружини наповнили його дім щастям і життям.

– Матвію, кваску холодного будеш? – пошепки запитує дружина, простягаючи кухоль, – Як сьогодні спекотно… Сплять…

Він жадібно п’є. Простягає Ганні порожній кухоль. Усміхаючись, дивиться на малюків. Сидять обійнявшись. Він щасливий.

КІНЕЦЬ.