Василь пішов у крамницю за свіжою рибою — чоловікові дуже захотілося рибної юшки. Поправивши на голові капелюха, він вкотре подумав про Надію.

До чого ж безмозка жінка та авантюристка на додачу! Впустити в будинок незнайомого чоловіка, та ще й прикидатися недоумковатою, це ж треба таке видумати!! Чесно кажучи, могла б і не вдавати. Тому що нормальною її можна назвати лише умовно.

Вона ж у житті, звісно, зовсім не розумна! Але добра. І ця її якість трохи приваблювала Василя з існуванням своєї недоумкуватої сусідки. Недалеко від ганку магазину в який йшов чоловік, у тіні старої тополі лежало маленьке чорне цуценя з білим вухом і важко дихало.

Хтось поставив поруч із ним пластикову підкладку з водою, у якій уже плавало кілька чорних мух. Боки цуценя часто здригалися, маленькі очі були закриті і обліплені сухими кон’юнктивітними скоринками, рожевий язичок випав назовні і майже торкався землі.

Цуценя ні на що не реагувало і Василю було не зрозуміло — песику стало погано або він просто розімлів на спеці. Увійшовши до прохолодного приміщення магазину, чоловік одразу ж попрямував у бік рибного відділу.

Після нього він зайшов за молоком, потім за хлібом, ще прихопив пакетик із чорним перцем, без якого юшка — не юшка.
Розрахувавшись на касі, Василь залишив прохолодне та гостинне АТБ.

Маленьке чорне цуценя з білим вухом, як і раніше, лежало на землі і не реагувало на навколишній світ. Чоловік знову зайшов у магазин, щоб купити пляшку питної води.

Повернувшись до цуценя, він спочатку вилив трохи води йому прямо на голову, трохи заливши очі і чорний сухий ніс, а потім обережно спробував влити кілька крапель цуциняті в пащу. Не підводячи голови, воно мляво проковтнуло воду.

Василь розгублено стояв на місці. Він не знав, як йому правильно вчинити. Взяти цуценя до себе додому він не міг через вік, а залишати його вмирати під палючим сонцем не дозволяла совість.

Вилив теплу воду з мухами, Василь налив у підкладку залишки свіжої води зі своєї пляшки. Покрутившись ще трохи поруч із чорним кудлатим цуценям, старий гірко зітхнув і похмуро опустивши голову, попрямував у бік свого будинку. На кухні він розібрав пакунки, почистив картоплю та цибулю, і почав чаклувати над майбутньою юшкою.

А Надія тим часом йшла з манікюру. Все ж таки, доглянуті руки — це велика річ! Щоправда, з віком вона почала більше звертати увагу на доглянутість чужих ніг.

Чомусь у людини, яка довго пожила своє життя, нижні кінцівки завжди виглядали значно гіршими за верхні. Сонце світило надзвичайно яскраво і здавалося, що з міста викачали все повітря.

Надія міркувала, куди їй краще податися, до улюбленого кафе — по морозиво і чай або відразу додому — по компот і зефір. Вирішивши, що морозиво краще, зайшла в кафе і попрямувала до свого столика.

Приємна молода офіціантка прийняла у неї замовлення, після чого попрямувала до іншого столика.

…. Через двадцять хвилин задоволена і посвіжіла Надія бадьоро йшла у бік свого будинку. Прийнявши душ і переодягнувшись, вона вийшла палити на балкон, а заразом полити горщики зі своїми улюбленими петуніями, які щедро висаджувала щоліта.

Надія звично подивилась у бік лівого балкона сусіда, а за мить на нього вийшов Василь.
— Доброго дня!

Чоловік похмуро глянув на Надію і мовчки кивнув у відповідь. Надія зручно сперлася на перила свого балкона.

— А що ви мені так киваєте, начебто ми не знайомі? Чи ви мене, не дай Боже, вже забули?

Василь глибоко затягнувся і відповів:
— Що я вас так забув, як я вас пам’ятаю!

Надія уважно подивилася на чоловіка, сусід був чимось засмучений.
— Пане Василю, ви добре почуваєтеся?

— Чудово, дякую.
— А що тоді з вашим обличчям?

— А що з ним не так?
— Ви виглядаєте так, ніби у вас зуб болить.

Василь похитав головою:
— Розумію, що вам дуже хотілося б, але ні!

Надія вирішила зайти з іншого боку:
— А серце не пустує?
— Не пустує.

Василь загасив цигарку і мовчки покинув балкон. Його серце не боліло у класичному розумінні цього слова. Але з обіду в лівому боці старого болісно щеміло через спогади про вмираюче кудлате цуценя зі смішним білим вухом. Ближче до вечора Надія задумала винести сміття.

На подвір’ї вона помітила Василя, який неквапливо йшов з чорним пакетом у руках.
— Шо, сусіде, теж не любите, коли сміття ночує вдома?

— Не люблю. Взимку ще добре, а влітку ніколи!
По дорозі назад Василь вийняв з кишені пачку і, махнувши рукою у бік своєї лавки, промовив:

— Перекур?

Надія кинула погляд на маленьке сріблясте впакування, відповідно кивнула і присіла на лавочку. За дивним збігом обставин, вже багато років вони палили одну й ту саму марку. Жіночка розглядала Василя.

Щось у його образі говорило їй, що з чоловіком трапилося лихо. Не витримавши, м’яко запитала:

— Сусіде, скажіть міні вже за те, що вас так засмучує.
— Все нормально. Вам здалося.

— Це вам, здалося, що я дурна! Ви ж знаєте, що я не відчеплюся!

Чоловік подивився на Василя і зітхнув:
— Ви так.. Ви не відстанете.

Усміхаючись, жінка хитнула головою.
— Починайте.
— Я сьогодні бачив щеня.

— І він вас покусав?
— Ні. Він помирав, а я його покинув.
Голос Василя здригнувся.

— Надія… Ну, скажіть мені за те, куди я його візьму? Мину скоро дев’яносто років. Скільки днів у мене лишилося? Я його зараз візьму, а потім мене не стане, і його знову викинуть на вулицю!

Надія цокнула язиком:
— Чому ви вважаєте, що ви його покинули, хоч він не ваш?
— Я його знайшов.

— Де ви його знайшли?
Василь махнув рукою у бік магазину:

— Та там… біля АТБ. Я в магазин пішов, а він під деревом лежить з язиком на землі. Маленький такий.
Чоловік склав поруч дві свої долоні:

— Ось такий… Кудлатий, а одне вушко біле… Купив йому води, хотів напоїти. Так, куди там… Не було сил в нього.
Василь похитав головою.

Надія повела бровою:
— То це ви через нього так засмутилися?
— Я знову зробив не правильно, ви розумієте?

— Не розумію.
— Знаєте, Надія, колись у мене вже був собака.

Василь у три затяжки допалив і тут же взяв нову:
— Під час війни мамця та бабуся повмирали і залишився я в хаті один. Малий зовсім. Сусіди мене підгодовували, звичайно, як могли. Але та перша зима сама була найстрашнішою. І найголоднішою. І ось, одного разу з’явився біля моїх воріт песик. Дрібне, худе, всяев ковтунах… Я за водою в колодязь піду — і вона поряд. Я за дровами — і вона одразу ж, у ногах треться. У нас під воротами сантиметрів двадцять просвіт був, ось вона в нього і пролазила на подвір’я.

Надія затихла. Василь розмовляв із довгими паузами, в які жадібно затягувався.

— Загалом, якось встигла вона за мною у двері прошмигнути, коли я в хату заходив. А того вечора ще така хуртовина розігралася, врятую ні.. Ну, і залишив я її в себе, щоб не здохла. Та й удвох, все-таки, не так самотньо. І саме цього вечора сусідка занесла мені гостинець — варене яєчко.

— Я пам’ятаю, як зрадів! Очистив його і їм крихітними шматочками, щоб надовго вистачило. А собака поруч в’ється, скигле, просить собі теж.. Ну, я подалі від неї на ліжко-то заліз.

Василь поперхнувся димом.
— Вона слідом.. Морда худа в неї, руда, одні очі залишилися, та ніс чорний… Дивиться на мене, скиглить.. А в очах сльози. Яйце в рот і почав швидко, швидко жувати. А вона скиглить і обличчя мені облизує, просить яєчко.

Трохи тремтячими руками Василь струсив попіл.

— Як вона плакала, Надія.. Ви б чули, як вона плакала і їсти просила.

Старий шумно видихнув повітря і продовжив:
— І я плакав разом з нею… Бо мамці моєї більше немає і я нікому не потрібний.

Надія обеpежно погладила Василя по плечу, але він здається навіть не помітив дотику її руки.
— А потім вона раптом перестала скиглити. Поставила мені лапи на плечі і давай сльози з лиця злизувати. Вона шкодувала мене, Надія. Уявляєте? Я, таки, злякався, злякався, що мене не стане і пожадував їй крихти вареного яєчка.. А вона мене шкодувала…

Здавалося, що чоловік знову переживав події того страшного року — холодної та голодної, повної самотності, туги та страху. І в цю мить він уже не був старим, що сидить поруч із Надією на лаві.

Він був маленькою голодною дитиною, що замерзала в порожній хаті і плакала на ліжку разом із худою рудою собакою.
Надія тихо запитала:

— Вона … померла?

По обличчю Василя пробігла посмішка.
— Ну чого ж це? Вижила. І мені вижити допомогла, гріла холодними ночами своїм теплим тілом. Я після того її завжди годував. Бувало, відварю картоплю, відкушу від неї шматочок і з руки згодовую. Щоправда, годував завжди із заплющеними очима. Знаєте, боявся.. шо побачу, як вона мою картоплю їсть і стисну кулачок-то.. Аж надто голодно мені тоді було. Так ми з нею сестру з фронту дочекалися.

— А як ви її назвали?
— Катеринкою назвав.. Катькою, по-домашньому.

Василь зніяковіло посміхнувся:

Надія взяла Василя за руку:

— Я не зрозуміла, чому ви кажете, що знову зрадили собаку? Катеринка ж ваша з вами ж залишилася, врятувалася.
Василь провів долонею по лисій голові:

— Розумієте, я ж тоді не дав Катеринці яєчко, боячись своєї смерті. І сьогодні цуценяті не допоміг, знову злякавшись, що мене не стане.. Ну, заберу я його до себе. Ну поживе він у мене рік, другий — у щастя, а потім — шо? Мене на цвинтар, а собаку надвір?

Надія задумливо подивилася в західне небо. Зітхнула.

— Щастя може продовжити мить. А може, день. Десять років. Неважливо. Ціна в нього все одно буде одна — хоч за годину, хоч за пів життя. Бо воно безцінно.
— Це ви до чого хилите, сусідко?

— До того, що не нам з вами вирішувати — коли і кому давати щастя. І в якій кількості. Треба просто давати і все. Скільки зможуть, стільки й понесуть. З цими словами вона піднялася з лавки і, не прощаючись, пішла до свого під’їзду.

…Василь повернувся до себе в квартиру і заклав під язик пігулку. За вікном у все небо горів захід сонця — багряний і тягучий, як мед. На столі перед телевізором задзвонив телефон. На іншому кінці дроту Надія поцікавилася:

— Скажіть мені сусід, ваша морква ще їздить?
Чоловік очманів від запитання.
— Яка морквина?

— Ваш “Москвич”, звичайно ж! А не те, за що ви собі подумали.
— Їздить. Вам навіщо?

— Беріть ключі, я чекаю на вас унизу!
— Надія, навіщо вам моя машина?

— Треба!
Василь похитав головою.
— А мені не треба… Я давно в піжамі. І таки однією ногою вже майже в ліжку!

— Василю, якщо ви зараз до мене не вийдете, то я вам обіцяю, що однією ногою ви будете майже в могилі! Чекаю на вас через десять хвилин!

…Василь вийшов із під’їзду і побачив Надію, що нервово ходить поруч блія його помаранчевої машини.

Сусідка скомандувала:
— Їдемо!
— Куди?

— До АТБ, куди ж ще!?
Обличчя Василя осяяла посмішка. Він заметушився, відчиняючи ключем замок на дверях свого старого автомобіля.
Трохи пізніше вони під’їхали до високої тополі, що росте біля магазину.

Цуценя лежало там, де його ближче до обіду залишив Василь. Маленький рожевий живіт більше не піднімався в шаленому ритмі дихання, крихітний язичок безвольно висів з пащі. Василь завмер. Він зрозумів, що цуценя так і не дочекалося допомоги.

Надія рішуче вийшла з машини і рушила у бік кудлатого собаки. Вона обережно торкнулася пальцями нерухомого тіла і вже наступної хвилини акуратно загортала песика в захоплену з дому наволочку.

Обережно сідаючи в машину, промовила:
— Швидко до ветеринарки!

Не вірячи своїм вухам, Василь тихо спитав:
— Живий, чи що?
— Живий …

У ветеринарній клініці люди похилого віку нервово ходили по холу лікарні в очікуванні вердикту лікаря. Нарешті, лікар вийшов із закритого кабінету, в який до цього забрав їх знайденого.

— Зневоднення, перегрів, низька маса тіла, проблеми з роботою серця, кон’юнктивіт, блохи та напевно глисти. Це те, що очевидно на перший погляд. Кров на аналіз ми взяли. Зробили рентген — усі кістки, на щастя, цілі. Загалом картина може й не дуже, але організм молодий — має впоратися!

Василь уперше за вечір усміхнувся.
— Що ми можемо зробити для нього?

Лікар із сумнівом подивився на літню пару:
— Добре було б залишити його в нас на ніч під крапельницею. А ще краще, якби він побув у клініці кілька днів. Ми б його прокопали, помили, обробили б від паразитів. Завтра вранці буде фахівець-зробили б УЗД. І взагалі, підлікували б малюка, потримали на спеціальному харчуванні. Але це коштує грошей.

Надія та Василь відповіли разом:
— Ми згодні!

Василь сором’язливо запитав лікаря:
— Скажіть.. Наше щеня — воно хлопчик чи дівчинка?
— Дівчинка.

Чоловік посміхнувся:
— Ага… Катеринкою буде.

…На зворотному шляху, повертаючись на машині додому, сусіди дійшли згоди, що житиме Катеринка з Василем і гуляти з нею теж буде він.

Але якщо раптом захворіє, тоді на допомогу відразу прийде Надія.
— Надія, дайте мені слово, що якщо мене не стане першим, а мене все ж таки не стане першим, бо я старший.. Ви заберете Катеринку до себе…

— Тільки посмійте втекти раніше за мене!
— А то що?

— А ні шо! Пошкодуєте про свій вчинок, ще не діставшись до труни.
— Тільки не надумайте мене випередити, жіночко! А то я вас таких знаю. А у нас з вами дитя…

КІНЕЦЬ.