— Все, я вільний! Я йду сьогодні ж. Будинок, автомобіль, все майно, звісно, твоє. Твій батько про це подбав, а як же! А от тільки його вже нема і тепер ніхто не змусить мене продовжувати цю комедію, якою був наш шлюб.

Моє серце билося так сильно, що здавалося, воно от-от вистрибне. Я стояла на порозі батьківського кабінету і не могла повірити своїм очам. Максим, мій чоловік, стояв біля письмового столу мого батька й рився у його документах. Його руки швидко перебирали папери, ніби він щось шукав. Я не могла цього зрозуміти — тільки вчора був похорон і зараз я побачила те, чого ніколи не очікувала.

— Максиме, що ти робиш? — мій голос звучав так тихо, що я сама ледь його почула.

Він різко обернувся і на мить наші погляди зустрілися. Його очі були холодні, ніби за ці роки у них згасло щось важливе, щось, що я завжди вважала непорушним — кохання.

— Слухай, не поспішай, — я намагалася залишатися спокійною, хоча в голові панував хаос, – Хоча б 40 днів пройде, потім займеш кабінет батька, це твоє право.

Максим на мить зупинився, поклавши папери на стіл. Він повернувся до мене і його відповідь стала, як грім серед ясного неба:

— Я йду, Ірино. Зовсім.

Я завмерла.

— Що? — ледве прошепотіла я, хоча всередині мене вирувала буря. — Що ти маєш на увазі?

Максим зітхнув, як ніби йому набридло щось пояснювати, але він продовжив, його слова рубали повітря, залишаючи мене безпомічною.

— Твій батько змусив мене одружитися з тобою. Ти ж знаєш це. І всі ці роки я виконував свою роль. Піклувався про тебе, як домовлялися. Ти хотіла двох дітей — вони у тебе є. Хотіла собаку? Будь ласка, хоч я їх і терпіти не можу. Я завжди виконую свої зобов’язання перед діловими партнерами, — його слова звучали холодно, майже механічно, ніби він говорив про бізнес угоду, а не про наше життя. — Але тепер все. Я більше не можу цього продовжувати.

Я стояла, мов вкопана, відчуваючи, як світ навколо мене руйнується. Я дійсно це чую? Мій чоловік, з яким я прожила стільки років, каже, що весь наш шлюб був лише угодою?

— Максиме… ти про що говориш? — з образою промовила я, намагаючись зрозуміти, звідки взялися ці слова. — Наш шлюб… наше життя… наше кохання.. Це все було фальшивкою?

Чоловік не витримав мого погляду. Він просто опустив очі й крок за кроком наближався до виходу з кімнати, забираючи частину мене з собою. Кожне його слово звучало, як вирок:

— Ми домовимося про опіку над дітьми. Вони ні в чому не винні. А я… я більше не можу цього продовжувати. Вибач.

Після довгої паузи та метушні, яку влаштував чоловік у кабінеті, він продовжив:

— Не сподівайся та не чекай мене. У мене є інша жінка, тож я йду до неї. Якщо хочеш знати, ми з нею вже як рік знайомі. До серйозних стосунків не дійшло, адже я обіцяв твоєму батьку, але вона обіцяла чекати мене, скільки потрібно. Тож, тепер не лізь у моє життя.

Чоловік пішов. Двері за ним зачинилися, залишивши мене у глибокій тиші. Мій світ, який ще кілька хвилин тому здавався стійким та надійним, розсипався вщент.

Я сіла на татів старий стілець і, намагаючись осмислити все почуте, притисла руки до обличчя. Як так сталося? Всі ці роки… Кохання, родина, затишок… Чи було це справжнім? Чи це була лише ілюзія, створена мною, щоб не бачити правди?

Я згадала наші перші зустрічі, як він був уважним й ніжним, як ми разом будували життя та мріяли про дітей. Я вірила, що він любить мене, що ми щасливі разом. Але тепер все це виявилось лише грою.

— Як же я помилилась, як не побачила? — прошепотіла я, притиснувши руки до серця, яке стислось так, ніби його зламали навпіл.

Максим чудово грав свою роль. Так, що я повірила. Чи, може, просто хотіла в це вірити?

Джерело