В селі у Київській області жила жінка, Марією звали. Чоловіка ще до війни не стало. Під лід ранньою весною провалився, але вибрався. І захворів. Страшна гарячка була, не вижив.

В неї було троє синів. Старшому двадцять два, середньому дев’ятнадцять, ну, і менший ще на рік молодший. Старший уже одружитися надумав, молодші ще з дівчатами гуляли, про одруження не говорили. А тут війна… Ну і пішли всі. На фронт пішли.

Старший і середній майже одразу, а молодший лише у сорок другому.

Від середнього був один лист, мовляв, бережіть себе, мамо… Більше нічого писати не можна було. Ну, вона й цьому рада була. А ось від старшого — нічого. Пішов, як згинув… Чекала вона.

Молодший, щоправда, писав. Рідко, але писав. А потім на середнього, Олексія, папірець прийшов, сповіщення. Мовляв, пропав безвісти. І від старшого Олександра – нічого. Скам’яніла вона.

Сусідки говорили — у тебе ще Андрійка є, живий, дасть Бог, повернеться… А нам уже й сподіватися нема на що…

І ось, Андрій написав, що поранений, легко поранений у ногу, ви, мовляв, мамо, не хвилюйтесь. Незабаром вдома буду. Чекайте! Ось вона й чекала. А невдовзі й мир настав.

Вона до кожного ешелону на станцію бігала. А не близько… А Андрій все не їде та не їде. І ось якось ешелон прийшов, і бачить вона — йде по перону її син! На палицю спирається. Видно, що не дуже легке поранення. Кинулася до нього, обіймає, плаче… Андрійко, Андрійко, синочок рідний… А він раптом каже – мама, а чому ви мене Андрієм називаєте? Я – Олексій…

Їй погано стало… Олексій! Вона вже й чекати перестала, молилася за упокій. Гріх який на душу взяла… Стоять обоє, плачуть.

Каже, контузія була, а його, мабуть, за неживого порахували. Прокинувся, поповз. До околиці села якогось дістався. Добре, що його наша жінка помітила, сховала. Ризикувала, що в селі німці вже стояли. Потім до партизан переправити його вдалося. Пам’ять пропала…

Пам’ятає, що мати є, брати є, а імен згадати не може. І де жив не може пригадати. Тільки казав — помічником тракториста я був, поле пам’ятаю. У партизанів дурня не валяв. Перевіряли його, звичайно — ну-но ти, людина нічого не пам’ятає! А може, фріц переодягнений?

А потім і на операції ходив, і залізницю мінував — все було. Потім, коли територія нашою стала, він у частину попросився. Багато хто з загону тоді в регулярну Армію пішли. Ну, визначили його у танкову частину. Якраз трактор знає.

Спочатку механіком був, потім стрільцем-водієм. До Берліна дійшов. Знову поранений був, у ногу. А пам’ять легенько поверталася. Спершу імена братів згадав, потім мати. А вже потім і село своє. Тільки війна вже скінчилася. Лист написав, тільки де він, той лист? Загубився, мабуть, по дорозі.

Щоб дістатися до свого села, марія знайшла чоловіка, який погодився їх відвезти. Важко Олексію таку дорогу довгу здолати. Ну, той не до самого села їхав, йому повернути треба було в сусіднє село.

Тож частину шляху вони все одно пішки йшли. Потроху йшли, у Олексія нога ще боліла. Вже надвечір прийшли, темніло.

Придивилася вона – хтось ходить у дворі! Чужий… Цигарочку тримає, видно, як пахне. А собака не гавкає… Гарний у неї собака був, хоч і старуватий уже.

Злякалася Марія.

— Олексію, — каже, — стій, там чужий хтось…

А Олексій (ось що означає очі молоді!) придивився, і раптом швидко-швидко до хати пішов, потім палицю відкинув і, вже кульгаючи, майже побіг. А від дому до нього, цигарку відкинувши, біг той «чужак», хвіртку мало не звернув…

Обійнялися вони міцно, тоді і вона впізнала: «Андрійко!», а йти вже не змогла, ноги боліли. Так і спустилася, де стояла.

Андрій приїхав, але не ешелоном. Хтось порадив йому вийти на одній зі станцій, мовляв, швидше буде. Він приїхав, а мати пішла, на станцію пішла. Розминулись.

А від старшого нічого не було. Вже роки минуло…. Сини одружилися давно, Олексій окремо жив, Андрій до батьківського будинку добудував ще один будинок. Онуки по двору бігали, підростали…

Дев’ятого травня, всі за столом збиралися. Хоча свято в календарі ще святом не було, а все одно святкували всі. Як же! Такий день! Одне місце не займали — там чарка з оковитою стояла, хлібом прикрита, мати огірочка поруч клала на тарілочці.

Звісно, ​​всі ці роки шукали – нічого. Наче й змирилися всі. Окрім матері. Та щовечора біля ікон свічку запалювала, щось шепотіла, просила Бога…

Дівчина Олександра, з якою він одружуватися збирався до війни, заміж так і не вийшла. Чекала на нього, вірила. Дев’ятого травня теж приходила до них. За упокій не випивали, за надію пили. А надія танула з кожним днем, з кожним роком.

Якось Олексія на сусідню ферму попросили корми завезти. Він же був трактористом. Ну, завіз, розвантажили. Розвантажувати один чоловік допомагав, зарослий такий, слова не скаже.

Щось здалося Олексію… Що — й сам не знав. Ну, розпитав декого, що за чоловік то? Не бачив раніше… Сказали, нещодавно на фермі працює. А живе в сусідньому селі, у бабусі якоїсь живе в окремій кімнаті, по господарству їй допомагає.

Про себе не розповідає, говорить мало. Як звуть, ніхто до ладу не знає. Не питали, а сам не говорив. Просто кажуть — у скотаря спитай, «діда» скажи… Бороди в селі не носили.

Мати турбувати Олексій не став. А Андрію розповів. Вирішили разом на чоловіка цього подивитися. Одного разу на ферму обидва і заявилися, начебто по ділу. Спочатку Олексій здалеку показав чоловіка цього. Він саме гній прибирав, не озирався.

Не витримав Андрій, підійшов. Той навіть не озирнувся… Постояв Андрій у нього за спиною і раптом каже:

— Санька… Брате…

Тільки трохи смикнувся чоловік, але не повернувся. Голову нахилив, через плече промовив:

— Помилився ти… Іди.

Але не пішов Андрій. Каже:

— Що ж ти робиш… Адже мати чекає. Всі очі виплакала, Бога просить. Щоб живий ти був…

Зігнувся чоловік ще більше. Раптом вила встромив різко, всім корпусом обернувся:

— Чекає? … Зека чекає? …

Тут і Олексій вступив:
— Сашко! Я ж тебе відразу впізнав, ще тоді, коли корми розвантажували… Будь-якого вона чекає! Без рук, без ніг, будь-кого! А ти з руками-ногами, що ж ти ховаєшся? Ти ж нас навчав, брате — не бійтеся нічого і нікого! Може, тому ми й вижили, що твох слова пам’ятали!

І Тетяна чекає, на тебе чекає! А сваталися вже інші до неї! Опустив голову Олександр, а по обличчю сльози.  Обнялися брати, всі втрьох обнялися.

Розповів Сашко, що у бою поранили його, у полон потрапив. У Польщі у концтаборі був. Номер на руці так і залишився… Все пережив — голод, холод, знущання, роботу непосильну… Тікати намагалися, собаки їх рвали, ноги у шрамах.

А як звільнили їх наші, до другого табору потрапив — до нашого. Перевіряли. Але ж відпустили. І нічого в нього немає — ні паспорта, жодного іншого документа, окрім довідки про звільнення. Додому тягнуло так, що сили не було! Здалеку, тишком-нишком бачив усіх — братів, матір, Тетяну. Вночі подушку гриз.

А зізнатися духу не вистачало. Соромно… Інші героями повернулися, а він… Якби не підійшли, не впізнали — поїхав би кудись подалі, щоб душу собі не рвати…

Мати вирішили потихеньку готувати. Спочатку сказали, що начебто відомості є, але неточно поки що. Мати зраділа, все питала, ну, коли точно відомо буде? Дружин підготували, щоб ті Тетяні сказали і готові були. А дев’яте травня наближалося.

Мати стіл накрила, як завжди, чарку поставила. Сумна була. От і знову свято, а сина так і немає. Зібралися всі, Андрій лише затримувався. Чекали на нього. І тут Олексій і каже:

— Мамо, а ви чарку хлібом не накривайте. І на тарілку не тільки огірок покладіть, а й капустки, картоплі. Гостя чекаємо. Тільки хотіла спитати — що за гість? Свято сімейне начебто.

І цієї хвилини входить Андрій, а за ним — “гість”. Поголений, у чистому одязі. Марія тільки Андрію сказати хотіла за запізнення, але вдивилась у “гостя”. І ноги у неї підкосилися.

— Са-ашко! Синку!

Серце зайшлося, погано їй стало. Тільки невістки вже знали, що так може бути – і нашатир приготували, і серцеві краплі. Тетяну теж треба було в свідомість приводити.

Не знаю, правда чи вигадка. Але я розповіла так, як почула цю історію від немолодої вже людини, сина Олександра та Тетяни. Який вважає, що його батько — теж герой, хоч і без нагород. І мені дуже хочеться вірити, що все це правда.

КІНЕЦЬ.