Сестри перестали спілкуватися незабаром після того, як молодша – Олена, знайшла собі чоловіка, молодшого на десять років. Звісно, сьогодні різницею у віці нікого не здивуєш, але обранець Олени був до того ж знатним пиякою і дармоїдом.

Побачивши його вперше, Марія одразу зметикувала, що він із себе представляє: в особі її сестри він знайшов собі «матусю», яка і одягне, і нагодує, і всілякі виділення, якщо що, за ним витре.

Перший час Марія трималася, і незважаючи на незгоду з вибором сестри, все-таки намагалася з нею спілкуватися. Але коли Олена почала пити нарівні зі співмешканцем, її вигнали з роботи за пияцтво.

Тоді Марія все висловила сестрі, не соромлячись у виразах. І Олена її послала за відомим напрямком, заявивши, що це її життя, і ніякої проблеми з випивкою у неї немає. Проблеми, мовляв, є у самої Марії, якій, на думку сестри, не вистачало мужика.

Потім Олена перебралася до свого Олексійка, щоб здавати свою квартиру. Зароблені гроші парочка благополучно пропивала. Нової адреси Марія не знала, та й не було в неї бажання дивитися, як деградує сестра.

Все ж іноді вона намагалася дзвонити, але Олена не брала слухавку. Зазвичай, вона передзвонювала сама наступного дня, іноді через тиждень, але дзвонила в такому стані, коли ледве ворочала язиком. Марії це набридло, і вона перестала відповідати на її дзвінки. Але одного разу телефон дзвонив особливо наполегливо, а потім прийшло повідомлення: «Марія, зніми трубку! Олена в лікарні»!

Звісно, вона одразу передзвонила і потрапила на Олексія, який благав її поїхати з ним у лікарню, до Олени. Оскільки юридично він не був її чоловіком, його до неї не пускали, і інформацію про стан не видавали.

Марія не роздумуючи, погодилася. Вони зустрілися з Олексієм наступного ранку біля входу в адміністративний корпус лікарні. Змеривши презирливим поглядом цивільного чоловіка сестри, Марія запитала:

— Як це сталося?

— Ну, вона раптом упала, – нервово затягуючись густим димом, повідомив Олексій, – ну, я це… одразу викликав швидку… її забрали, без свідомості. А тепер мене не пускають, і що з нею – не кажуть!

— Господи, адже твердила вам, не один раз, зав’язуйте пити! – швидше собі, ніж йому, сказала Марія.

— Та ми не… ми зовсім небагато, – виправдовувався Олексій, – з нагоди свята!

— Гаразд! Ходімо! – Марія рішуче попрямувала до дверей.

Здалеку вони виглядали, як мама з сином: Марія була в дорогому пальто і в капелюсі, а Олексій у драних джинсах і шкіряній куртці. Але якщо придивитися, у «синка» було обличчя старого, ніщо так не старить, як постійні запої та паління.

До лікаря Олени вони пройшли разом, і той описав стан жінки. Цілих букет хронічних болячок, які розпустилися відразу. Олена і в дитинстві не могла похвалитися відмінним здоров’ям, а тепер до її проблем додалися проблеми з печінкою і «психічні відхилення», як обережно висловився лікар.

— Ми можемо її побачити? – запитала Марія, втираючи сльозу.

— Так, сьогодні ми перевели у стаціонарне відділення. Але розмовляти вона з вами не зможе.

— Це чому? – подав голос Олексій, який до цього мовчав.

— Самі побачите, – сказав лікар.

Він провів їх до палати, де під крапельницею і з трубками лежала змарніла і пожовкла Олена. Вона спала. Олексій підійшов до неї, сів на ліжко і, взявши за руку, почав казати їй усілякі ніжності: як він любить її, щоб не покидала його і скоріше повернулася додому.

Вії Олени здригнулися, вона розплющила очі й подивилася каламутним поглядом на Олексія, а потім на Марію, що стояла поруч.

— Одужуй, Оленко, – посміхнулася Марія сестрі, – відпочивай! Тобі потрібен спокій і сон!

Вона вийшла з палати, і вже йшла до метро, коли її наздогнав Олексій.

— Ти чула, він сказав, що у Оленки відмовляє печінка! – плаксиво почав він, – це ж…!

Марія зупинилася і подивилася в його очі. Їй так сильно захотілося його вдарити, що вона ледве стрималася.

— А, невже! А ти що думав, що постійні гулянки оздоровлюють організм? – зло запитала вона, – хто її довів до такого стану? Навіщо ти її споював?

— Я? Я не споював… ми у свята тільки!

— Ой, гаразд брехати! – поморщилася Марія і пішла вперед, до метро.

— Маріє! Марійко! – окликнув її Олексій, – не кидай мене зараз! Мені так погано, що я за себе не ручаюся!

Марія обернулася і подивилася на нього. Він був жалюгідний. Вона підійшла до нього і запитала:

— Чого ти хочеш? Грошей?

— Можна, я поїду з тобою? – запобігливо посміхаючись, запитав він.

— От іще! Як я тебе чоловікові пред’явлю? – обурилася Марія.

— Оленка казала, що немає в тебе ніякого чоловіка! Тому ти й не спілкувалася з нею, заздрила!

— Ти при своєму розумі? Що ти таке несеш! – здивовано подивилася на нього Марія, – Я? Заздрю?! Чому?

— Я просто хочу, щоб мене вислухали. Мені погано. Дуже! Я жити не хочу! – зізнався він, повісивши голову.

— Тоді тобі до психіатра, – відмахнулася від нього Марія і пішла далі. Олексій дивився їй услід, але вона так і не обернулася. На якусь мить їй стало його шкода, але вона придушила це почуття, згадавши сестру, обмотану трубками.

Марія змогла відвідати її тільки на вихідні: як на зло, тиждень видався ще той. Олена лежала вже без трубок і крапельниць, але вигляд у неї був нездоровий.

— Ну, здрастуй, сестричко! Як ти тут? – бадьоро запитала Марія, викладаючи на тумбочку яблука і ківі, – набираєшся сил потихеньку? Я ось, детективчик тобі привезла, щоб ти не нудьгувала!

— Привіт, а що Олексійко? Не прийшов із тобою? – запитала Олена слабким, якимось не своїм голосом.

— Ні, а мав би? Ми, як у перший раз розлучилися біля метро, більше я його не бачила! – відповіла Марія, але подивившись на сестру, злякалася: – ти чого, Оленко? Що з тобою? Покликати медсестру?

Обличчя Олени скривила гримаса болю, але вона схопила сестру за спідницю і прошепотіла:

— Ні, не клич… я… я хочу сказати тобі… сядь, Марійко.

Сестра, яка нічого не розуміє, присіла на краєчок ліжка. Олена зробивши глибокий вдих, повільно видихнула.

— Марійко, ти повинна дещо зробити для мене! Подзвони йому… він узяв мій телефон і забув повернути… тож, подзвони ти! – наполягала Олена, стискаючи руку сестри.

— Добре, – відповіла жінка, – не проблема. На твій номер дзвонити?

— Дзвони на мій! – заплющила очі Олена.

Марія набрала номер, але він виявився вимкненим.

— Твій телефон розрядився напевно, – знизала плечима Марія.

— Значить, це правда… Маріє, до мене тієї ночі, коли ви вперше прийшли, Олексій під ранок з’явився. Попрощатися… я б подумала, що білка… але зараз розумію, що ні… немає більше його, він не живий! Він замерзлий весь був, синій!

— Що ти кажеш, Олено! Якби це було так, його мати, найімовірніше, вже сповістила б тебе!

—- Вона мене ненавидить… тепер, напевно, ще більше! – з очей сестри бігли сльози, – прошу тебе, з’їзди до нас, перевір!

Олена назвала Марії адресу, і та, хоч дуже не хотілося, поїхала в містечко, де останнім часом жила парочка. Квартира належала Олексію, і судячи з написів на стінах, тут був прохідний двір. Іноді напившись, Олексій не пускав Олену додому, і вона могла кілька годин сидіти під дверима, поки він не протверезіє. Усе це Марії розповіла сама сестра, плачучи в слухавку телефону, коли Марія ще могла вислуховувати її виливи. Тож у неземне кохання з боку Олексія Марія не вірила.

Підійшовши до дверей, вона почула звуки гулянки. Голосно грала музика, істерично сміялася якась жінка напідпитку. Марія опустила руку, передумавши дзвонити. Їй не хотілося бачити все це неподобство. У момент, коли її сестра ледь жива на лікарняному ліжку, ця гадина гуляє! Марія задумалася і вирішила, що краще для її сестри буде, якщо вона повірить, що Олексія більше немає на цім світі. Але, для цього потрібно, щоб він сам зник з її життя! І вона вирішила домовитися.

Рука знову потягнулася до дзвінка. Поки напідпитку народ зрозумів, що дзвонять у двері, минуло кілька хвилин. Нарешті, двері відчинилися, і на Марію витріщився якийсь неохайний тип у майці.

— Заходь! – наказово кивнув він Марії, – тільки тебе й чекаємо!

— Олексія поклич, – сказала вона, – жвавіше.

— Бачиш, які ми… суворі, – усміхнувся мужик, – навіщо тобі Олексій? Придивися, краще, до мене! Я хлопець, хоч куди! – він хотів згребти Марію величезною ручищею, але вона гидливо відскочила.

— Поклич, я сказала! Це терміново! – знову зажадала вона.

— Нахабна! Я таких люблю! Пішли, у мене чоловіче хазяйство хоч куди! – не вгамовувався мужик у майці, і Марія, зрозумівши, що Олексія їй так і не покличуть, побігла вниз сходами.

Вона кілька разів намагалася дзвонити на телефон сестри, але він залишався вимкненим. Наступного разу, прийшовши в лікарню, Марія побачила на ліжку, де лежала сестра, іншу жінку.

— Тут моя сестра лежала, – звернулася вона до жінок у палаті, – ви не знаєте, куди її перевели?

Усі мовчали, знизували плечима. Тоді Марія вирушила на пошуки лікаря, і в коридорі зіткнулася з літньою жінкою в халаті і з паличкою.

— Ви сестра Олени? – зраділа жінка, – я вас упізнала!

— Так, сестра! А ви не знаєте, де Олена? Куди її перевели?

— А лікар не дзвонив вам? Значить, дзвонитиме після обходу! Оленці стало гірше… – співчутливо похитала головою дама.

— А що сталося? – запитала Марія.

— Вона… – жінка озирнулася навколо, і прошепотіла: – вона випила якісь таблетки… багато. Поцупила, або хто приніс…

— А в неї що, були відвідувачі? – жваво зацікавилася Марія.

— Ні, крім вас ніхто не приходив! – відповіла дама, – зачекайте, я зараз. Оленка просила передати, якщо раптом сама не зможе!

Жінка зайшла в палату і винесла звідти книгу.

— Спасибі, – подякувала Марія і, взявши книжку, знову вирушила на пошуки лікаря. Не знайшовши його, вона встала біля його кабінету і відкрила книгу.

Гортаючи її, вона побачила нерівні письмена між рядків. Сестра писала, що не хоче бути інвалідом, що краще вирушить до Олексія, який кличе її в кращий світ.

— Нісенітниця яка! – зачинила книжку Марія, – от, дурепа!

Вона уявляла собі, як буде виходжувати Олену. Більше ніякого пійла, життя і без нього прекрасне! Олексій, той, найімовірніше, пішов у тривалий запій, і до того моменту, як він прийде до тями, Марія встигне заховати сестру в хорошу, приватну клініку, де лікують залежність. Оленка знову стане людиною! В юності вона захоплювалася біологією, мріяла стати вченим-біологом… вчитися ніколи не пізно! Зараз усе так доступно!

— Маріє Євгенівно? – повернув її на землю голос, і вона побачила перед собою лікаря-куратора сестри, – Маріє Євгенівно, ходімо в мій кабінет.

Вона сіла на запропонований стілець і чекала, що скаже лікар. Але він мовчав. Потім сів і, знявши шапочку, поклав її на стіл.

— Ми зробили все, що могли. Але, на жаль, ваша сестра… незважаючи на вжиті дії, пішла з життя сьогодні вранці, – повідомив лікар.

— Але, я чула, що вона прийняла таблетки, – пропустивши повз вуха його слова, сказала Марія.

— Що за нісенітниця! – смикнув щокою лікар, – у нас видача препаратів суворо за призначенням! Якщо тільки вона не отримала їх ззовні… розтин покаже.

Слово «розтин» різонуло мозок, як лезо.

— Моя сестра пішла…? – нарешті, дійшла до Марії страшна звістка.

— Її серце зупинилося о п’ятій тридцять ранку, – опустив очі лікар, – пізніше ви зможете забрати тіло. Звичайно, якщо ви підозрюєте самогубство, тоді все може затягнутися!

— Не треба розтину, – попросила Марія.

— Ви впевнені? – їй здалося, що він зітхнув із полегшенням.

— Адже це не воскресить її, чи не так? – знесиленим голосом промовила Марія.

Вона поховала сестру поруч із батьками. На прощанніі, крім Марії, нікого не було. Її опустили в яму, і Марія кинула жменю землі, як раптом, знепритомнівши, ледь не зісковзнула слідом за труною. Її вчасно підхопили, привели до тями.

Через кілька років Марія побачила Олексія в метро. Він сидів навпроти з якоюсь жінкою і маленькою дівчинкою. Він не дивився по сторонах і не помітив Марію, зате вона розгледіла його добре. Звернула увагу і на каблучки на безіменних пальцях у нього та його супутниці. Марії стало прикро від того, що людина, через яку, як вона вважала, пішла з життя Оленка, жива… мало того, що жива, вона ще й виглядає цілком задоволеною!

— Оленко, вставай, виходимо! – сказав чоловік дівчинці, і всі троє пішли на вихід.

Марія в останню мить вискочила з вагона і крикнула йому вслід:

— Олексій!!!

Але, чи то він не розчув її крик у гуркоті потяга, що від’їжджав, а може бути, це була інша, просто дуже схожа на Олексія людина. А справжній Олексій був там, де йому і належало бути, – разом з її Оленкою.

КІНЕЦЬ.