Ось не знаю, де ми з чоловіком помилилися у вихованні нашої доньки Алли. Чоловік мій, Олег, працював не покладаючи рук, щоб забезпечити її.

Одяг найкращий купували, на моря возили. Все зробили, щоб вона себе любила, цінувала і чоловіка відповідного знайшла. А вона зв’язалася з жебраком Ванечкою! Їздить старою іноземною розвалюхою і працює звичайним пожежником.

Я ж для доньки найкращого бажаю. Нам із чоловіком всього вистачає, ми не розглядаємо Аллочку як засіб збагачення чи попадання в якісь там кола. Ні. Просто ми хочемо, щоб наречений нашої доньки міг підтримувати той рівень життя, до якого вона звикла.

Я Аллі намагаюся пояснити, що зараз тато працює, тому вона може жити так само, як жила раніше. Але якщо з батьком щось трапиться і грошовий потік припиниться, вона залишиться біля розбитого корита з мінімалкою в кишені. Ну чи скільки там пожежники одержують. А вона тільки відмахується, та каже, що кохає.

Сама донька працювати не дуже рветься. Два роки тому вона закінчила університет на журналіста і з того часу ходить вічно на якісь курси. Наскільки я знаю, вона десь підробляє за копійки, щоби не нудьгувати.

Загалом, я вважаю, що майбутнього вони не мають: надто різні вони і за соціальним статусом, і за способом життя. Ваня звик працювати, щоб отримувати копійки, Алла ж звикла багато отримувати тільки за фактом народження.

Разом вони майже чотири роки. У них якраз річниця намічається. Після кожної такої річниці донька притягує додому купу мотлоху. То банку з записками, то коробку з листами, то пекельний пилозбірник у вигляді м’якої іграшки.

Я такої нісенітниці не розумію. Алла чи то сліпа від кохання, чи то не хоче показувати розчарування в таких подарунках. Краще б троянду в колбі подарував, їй-богу. Я вже не говорю про гарний букет квітів.

— Ну, що нам цього разу чекати? – не втрималася я від шпильки. — Може, квіти з орігамі? Який-небудь букет.

Алла подивилася на мене, скривила гримасу і пішла до себе в кімнату. Дочка знала, як я ставлюся до Вані, і намагалася зайвого разу при мені про нього не говорити, щоб не почути мою думку. Я теж намагалася стримуватись, але іноді все-таки не могла.

Донька пішла на святкування річниці, а я почала готувати вечерю.

За кілька годин мені на пошту надійшов лист. То був касовий чек від квіткового. На мою картку кимось було куплено квіткову композицію на 3600 гривень.

“Дивно, чоловік не брав начебто”, – думала я.

Олег іноді брав у мене карту, щоби купити квіти своїм співробітницям. А потім я згадала, що нещодавно Аллочка брала у мене її, щоб купити подружці квіти на день народження.

Я подумати не встигла, навіщо вони доньці, а в коридорі вже чути стук її підборів.

— Мам, дивись, який мені Ваня букет подарував, — радісно оголосила Аллочка з порога.

Я подивилась на букет. Ціна в 3600 була для нього підходящою.

– Ех, дурненька ти, – не стрималася я. — Мені на цей букет чек прийшов із квіткового.

Посмішка доньки померкла. Вона жбурнула букет на стіл.

– Та мені й не важливі букети, – підвищила голос Алла. — Мені важливе ставлення. А поряд з Ванею я почуваюся принцесою.

— Ну якщо тільки принцесою-жебрачкою, — вирвалося в мене. — А якщо серйозно, ти справді хочеш собі таке життя? Квіти собі купувати на татові гроші, вдаючи, що тобі їх твій принц подарував? Ти хоч розумієш, що ціна цих квітів — третина Ваніної зарплати?

Обличчя Алли скривилося, чи то від сліз, чи то від злості.

— Знаєш, мамо? Я втомилася від твоїх страшенно злих слів. Все вистачить. Я переїжджаю жити до Вані.

Мені хотілося розреготатися, чесно. Це був би найшвидший шлях із цих відносин. Тепер вона поживе в його квартирі з тарганами кілька днів і повернеться до нас. Не відразу, звичайно, а коли бажання опинитися в комфортних умовах поборе її гордість.

Я покивала, кілька разів сумно зітхнула, ставлячи букет у вазу, і сказала:

— Ну якщо ти так хочеш, я не перешкоджатиму.

Ось уже кілька днів від Алли ні дзвіночка. Я її не чіпаю, чекаю, коли вона сама все розуміє і повернеться додому. І дуже сподіваюся, що повернеться вона одна, без подарунка.

КІНЕЦЬ.