— Романе, у нас дівчинка 3500! — радісно оголосила Галя у слухавку.

Я стояв під вікнами лікарні і махав дружині, яка тримала на руках дитину.

— У нас донька. Я батько! Галь, яка дочка нам же хлопця обіцяли?

У слухавці повисла тиша, а потім дружина тихо промовила:

— Напевно помилилися.

Я розвернувся і пішов повз щасливих батьків, що малюють на асфальті освідчення в коханні і запускають у небо повітряні кулі, повз наряджені машини і родичів, що біля них.

Я завжди мріяв про сина, спадкоємця. Поки Галка ходила в положенні, малював картини нашого майбутнього: ось ми з ним ганяємо м’яч у дворі, а ось ми на риболовлі, ведемо чоловічі бесіди та привозимо мамі багатий улов, а потім увечері збираємося всі разом за столом розповідаємо, як минув день, і поряд він мій син, моя гордість.

Галя довго не могла мати дітей, ми їздили на обстеження навіть до одного популярного лікаря, і лише через п’ять років дружина повідомила мені радісну новину.

— Ромко, ти?
Почув я за спиною.., обернувся, Павло, мій товариш з університета.

— Скільки років ми не бачилися, як ти?

— Ось, до матері приїхав, захворіла, догляд потрібний, вона в мене зовсім одна тут, батька років п’ять як уже немає. Як ти?

— Із лікарні йду, дружина народила, дочку.

— Вітаю! А ти що не радий?
Усміхнувся він.

— Так.
Він озирнувся і побачивши кафе за кілька кроків від нас запросив зайти, поговорити.

— Значить, хлопця чекав? Всі ми чекаємо на хлопчаків, спадкоємців, це нормально. Колись я, як і ти, готувався стати батьком сина, а дружина повідомила про дочку.

— До речі, як твої? Із тобою приїхали?
Павло опустив очі і замовк, а потім глянув на мене поглядом у якому ніби застигла вся туга і розпач.

— Я один, немає більше в мене сім’ї. Романе, не доречна розмова, у тебе радість.

— Та що сталося?
— Аварія … не хочу згадувати. Я один уже рік, ось думаю до матері остаточно перебратися, роботу знайду, ремонт у квартирі зроблю.

Ми ще довго сиділи, згадували студентські роки, спільних знайомих, ділилися планами на майбутнє. Я залишив телефон Павлу і сказав, що він може дзвонити, коли забажає.

Наступного ранку з величезним букетом улюблених півонів Галини та зв’язкою повітряних куль поспішив до вікон лікарні.
— Галю..!

Вигукнув я, почувши улюблений голос у слухавці

— Вибач мені! Я дуже радий нашій довгоочікуваній донечці! На кого хоч схожа?

— На тебе, Романе!

— Правда? Я себе вчора вів як…

— Не треба, я все розумію.

Перебила мене дружина.

— Романе, дівчинка у нас здорова, спокійна їсть і спить, а уві сні посміхається. Нас скоро виписують, побачиш сам.

P.S. Дітей у нас більше так і не вийшло, поява на світ донечки була важкою, і наслідки так позначилися на її здоров’ї.

Минуло двадцять років, донька у нас виросла розумною красунею, ми її дуже любимо і пишаємося нею, Павло став хрещеним батьком.

Я досі вдячний йому за розмову, яка мені багато на що розплющила очі, а в першу чергу навчив цінувати і любити всіх тих, хто зараз зі мною поруч.

КІНЕЦЬ.