Наталі виповнилося шістнадцять, коли вона познайомилася з дядьком Колею. Чоловікові на той момент було тридцять два. Він працював із батьком дівчинки і часто бував у товариша по службі в гостях.

Юна красуня справила на Миколу незабутнє враження.

«Буде моєю дружиною, – вирішив він, – сам же і виховаю».

З того дня чоловік почав залицятися до дівчини. Залицятися – сильно сказано. Він просто зробив усе, щоб стати для Наталі найближчим другом. Оскільки дівчина була зовсім юною, стосунки між нею і Миколою не виходили за рамки пристойності.

Наталя дивилася на Миколу закоханими очима, ловила кожне слово, шукала зустрічей. Він – прекрасно все бачив і розумів. Уміло впливав на її почуття, які посилювалися з кожним днем.

Коли Наталі виповнилося вісімнадцять, Микола зробив пропозицію. Батьки дівчини, та й самого Миколи, захоплення з цього приводу не відчували. Розуміли: така різниця у віці ні до чого доброго не призведе.

Однак, весілля відбулося. У перші роки Микола був просто ідеальним чоловіком: любив, дбав, носив юну дружину на руках. Наталя почувалася найщасливішою! Спочатку трошки боялася перед чоловіком: все-таки він був набагато старший, але з роками це відчуття минуло.

Тим паче, що Микола не хизувався своїм віком, досвідом, не намагався якось впливати на вчинки і рішення дружини. Лише іноді добродушно говорив:

 — Дорога, я давно забув те, про що ти тільки починаєш думати…

Словом, незважаючи на побоювання батьків, Наталя та її чоловік жили в мирі, любові та злагоді. Проблеми, звісно, траплялися, але подружжя з ними справлялося.

Допоки Миколі не стукнуло п’ятдесят шість.

Наталії на той час виповнилося сорок. У родині підростали дві доньки: одна – п’ятнадцяти, інша – восьми років.

На початку року старенька мама Миколи серйозно захворіла. Залишати її саму навіть на годину було ніяк не можна: прогресувала хвороба. Тож Наталя через день їздила до брата чоловіка (старенька жила з ним), щоб підмінити, наготувати, прибрати, випрати.

Вона металася між лежачою свекрухою, власними дітьми, чоловіком, роботою, сімейними турботами.

А Микола в цей час… благополучно зустрічався з іншою жінкою.

Наталя спочатку ні про що не здогадувалася. Їй і на думку не могло спасти, що чоловік, який значно старший за неї і вже наближається до пенсійного віку, на таке здатен.

Одного разу затрималася в домі свекрухи, додому приїхала пізно і виявила, що доньки вдома самі:

 — А де тато? – запитала Наталя.

— Не знаємо, – дружно відповіли дівчата, – він часто приходить, коли ми вже спимо.

Наталя здивувалася. Не встигла навіть проаналізувати почуте, як з’явився Микола.

Від нього пахло оковитою, жіночими парфумами, очі сяяли, хоча він старанно вдавав втомленого вигляду, на шиї красувався новий шарф, явно зав’язаний умілою рукою.

Наталя запитально дивилася на чоловіка.

— Ну чого ти вилупилася? – несподівано вибухнув чоловік, – так, я був з іншою жінкою. Я що, не маю права спілкуватися з ким хочу?

— Маєш, звісно, – Наталя не знайшлася, що відповісти.

— І нічого мені тут істерики влаштовувати! – істерично вигукнув Микола, не розуміючи реакції дружини. – Ти сама в усьому винна!

— Так-так, звичайно, – пробурмотіла Наталя…

Розмовляти не хотілося.

Наталя на автопілоті погодувала дітей, поцілувала на ніч. Прийшла на кухню, взялася готувати, хоча завтра в неї був вихідний і їхати до свекрухи не було потреби.

Микола терпляче чекав її в спальні: потрібно було закінчити розпочату розмову. Але Наталя не поспішала. Тоді він встав і попрямував на кухню:

— Ти час бачила? Скільки можна чекати?

— А ти мене чекаєш? Навіщо? Хіба ти не втомився? Додаткове навантаження у твоєму віці…, – усміхнулася дружина.

Ніби нічого не сказала, але Микола натяк зрозумів:

— Хіба це навантаження? – зло парирував він.

— Звісно! Тобі й основне вже не під силу, а тут таке…

— Що ти собі дозволяєш?! Зовсім сором втратила?!

— Я? Ти нічого не переплутав, чи в тебе теж старчі процеси почалися? До речі, маму провідати не пробував? Їй взагалі все мало залишилося…

— Це не твоя справа!

— Правильно. Не моя. І я туди більше не піду. Жодного разу.

— Тебе ніхто не змушував, – Микола зменшив оберти, зрозумівши, що перегнув палицю.

— Коля, я розумію: ти хочеш поговорити, насолодитися моїми стражданнями з приводу твоєї зради. Цього не буде.

— Невже? Тобі все одно?

— Уяви собі. Я навіть рада. Швидше зносишся: сердечко-то давно з перебоями працює. Відправишся в інший світ. Я багатою вдовою залишуся. Ось тоді й заживемо з дівчатами! На всю котушку!

— Ах ти …!

— І тим пишаюся. Учитель хороший у мене – у твоїй особі. І двадцять років практики…

Микола дивився на Наталю і не впізнавав її. Коли він пропустив у ній таку глобальну зміну? Адже вона любила його. Щиро. Він у цьому не сумнівався. Що ж із нею стало? Як вона може бути такою безжалісною і грубою?

І за що?

Подумаєш, з іншою жінкою погуляв – що тут такого?

Раптом Микола згадав, як після появи старшої доньки, він зрадив дружину вперше. Як же вона страждала! Принижувалася, вмовляла залишитися, обіцяла бути слухняною. Але ж він тоді не збирався нікуди йти. Так, розважився з нагоди. Не очікував, що Наталка дізнається. Ось це були почуття! А тепер? Гидота якась…

— Рано ти все розпланувала, люба, – єхидно звернувся Микола до дружини, – а я ось візьму й на зло тобі буду жити довго! Зляжу років на десять. Будеш горщиками займатися і старіти біля мого ліжка.

— Смішний ти, Коленька. На цей випадок чекає на тебе соціальне ліжко. Ось там і будеш зі своїми численними подружками зустрічатися. І зауваж: абсолютно вільно. Вони про тебе «сердешного» подбають. З черговістю раз на тиждень. Якраз вистачить. Чи ти думаєш, що я не знаю про всіх твоїх жінок?

Розмова, звісно, мала дивний, почасти жартівливий характер, але Миколі стало не по собі. Він уже погано розумів, де Наталя жартує, а де ні.

— І ще! – заговорила дружина після невеликої паузи, – хочеш зустрічатися з жінками – будь ласка. Але врахуй: я теж займуся своїм особистим життям.

— Та кому ти потрібна? – тут Микола не лукавив. Був упевнений, що двоє дітей надто важкий доважок до його дружини, яка несподівано відкрилася з такого непривабливого боку.

— Чому ні? Ти давно на мене дивився? Мені взагалі тільки сорок.

— Уже сорок! І двоє дітей на додачу.

— А, ну так, – Наталя взяла телефон, натиснула кілька кнопок і лагідно промовила:

— Владе, розбудила? Приїжджай. Так, просто зараз.

Микола розлютився:

— Ти що твориш? Ніч надворі! Куди тебе несе? Зупинись!

Почувся звук машини, що під’їхала. Наталя мовчки взяла сумку і вийшла з квартири. Микола вирушив на балкон. Хотів переконатися, що це не розіграш.

Він чітко бачив, як Наталя сіла поруч із водієм, як він зустрів її обіймами, як рвонув із місця і поїхав невідомо куди…

— От погань, – подумав Микола, – ні сорому, ні совісті…

На серці шкребли кішки…

А в цей час, у машині в однокласника, в голос ридала Наталя. Влад був єдиною людиною, поруч із якою вона могла собі це дозволити: перевірений друг дитинства.

Серце жінки розривалося на частини від горя й болю. Усередині клекотав солоний океан сліз, який нарешті вирвався назовні.

Скільки разів вона прощала чоловікові зради, скільки разів вдавала, що нічого не знає про його пригоди! І ось знову. Невже він ніколи не вгамується? І чим вона його не влаштовує? Адже кохав колись…

Усе це Наталя говорила вголос. Влад не перебивав, не зупиняв, не заспокоював. Дав можливість виговоритися, виплакатися.

Майже всю ніч возив Наталю нічним містом…

Вранці, повернувшись додому, Наталя зіткнулася з Миколою просто в передпокої.

Він нерухомо сидів на тумбочці для взуття.

Побачивши дружину, чоловік повільно опустився на коліна:

— Будь ласка, пробач мене, Наталочка…

Жінка дивилася на чоловіка, що лежав біля її ніг і … нічого не відчувала… Зовсім…

КІНЕЦЬ.