Антоніна встала пізно. Поспішати нікуди, на пенсії вже сім років, піклуватися нема про кого. Можна й повалятися. Але на душі чомусь неспокійно й тривожно. З чого б це? Начебто все добре, нема про що турбуватися.

Вона встала, привела себе до ладу, поставила на плиту чайник і виглянула у вікно. Над будинком навпроти небо забарвилося в малиновий колір, ось-ось покажеться низьке зимове сонце. Отже, після двотижневої відлиги, нарешті, підморозило. «Ось і добре. Поп’ю чаю і сходжу в магазин», – подумала Антоніна і зняла з плити закипілий чайник.

Вона налила в чашку чай і стала пити маленькими ковтками. По тілу розлилося тепло. Невисока, тендітна, навіть після появи єдиного сина вона не погладшала. А чоловік був великий. Він її ласкаво називав “Тоненька”, “Тонюська”. Але його немає з нею вже десять років.

Підняла чашку, і тут від вхідних дверей пролунав різкий дзвінок. Від несподіванки рука з чашкою смикнулася, чай вихлюпнувся, обпік стоншену шкіру руки з коричневими плямами. Від болю Антоніна ледь не кинула чашку. «Ось і неприємності. Передчуття не обдурило. Чого далі чекати?» Тільки встигла подумати, як знову пролунав вимогливий і тривалий дзвінок.

Антоніна подула на руку і пішла відчиняти, бурчачи про себе: «Кого це зранку раніше принесло?». І не відразу зрозуміла, що великий чоловік у пом’ятому одязі і – це її син. «Як же він змінився», – ахнула вона. Артем, напевно, теж розгубився від вигляду постарілої матері.

— Зустрічай гостя, мати. – Немов прокинувшись, усміхнувся він.

— Артеме, ти? Чому не попередив? Я не чекала на тебе. – Вона припала до його грудей.
Він однією рукою ніяково обійняв її.

Антоніна вловила запах дороги, несвіжого одягу сина і ще чогось, що відгукнулося тривогою в серці. Вона відсторонилася і пильно подивилася на сина. Помітила неохайну щетину на одутлуватому пом’ятому обличчі, набряклі мішки під почервонілими очима.

— Ти один? А де Олена, донька? – запитала Антоніна.

— А мені одному ти не рада? – дивлячись поверх голови матері, запитав Артем.

Від несподіванки розгубилася. Антоніна відступила назад, даючи можливість увійти синові до квартири.

— Проходь, роздягайся, синку.

Артем переступив через поріг, поставив на підлогу велику спортивну сумку й окинув поглядом передпокій.

— Я вдома. Нічого не змінилося.

— Ти у відпустку приїхав? Серед зими? – запитала Антоніна, не зводячи очей із сумки.

— Давай потім, мати. Втомився. – Артем зняв куртку і повісив на вішалку.

— Так-так, звісно. У мене якраз чай гарячий, – вона поквапилася на кухню, дістала з полиці стару чашку сина.

Артем увійшов слідом, сів боком до столу, широко розставивши ноги і зайнявши майже весь простір маленької чистої кухоньки. Антоніна поставила чашку на стіл.

— Може, з дороги їсти хочеш? У мене борщ є. Учора, як відчувала, зварила, – завмерла в очікуванні, що син скаже.

— Давай, – недбало кинув Артем. – Скучив я за твоїм борщем. – Його губ торкнулася усмішка.

Антоніна метушливо дістала каструлю з холодильника. Розігріла борщ і поставила димлячу тарілку перед сином, поклала поруч важку ложку, якою любив їсти чоловік, товстий шматок хліба, сіла навпроти та підперла голову рукою.

— А чого міцнішого до борщу є? – Артем кинув на матір швидкий погляд, помішав ложкою в тарілці.

— Не тримаю, – одразу посуровівши, сказала Антоніна.

Вона дивилася, як син жадібно й шумно їв, мружачись від задоволення, немов кіт на призьбі в сонячний день.

— Як Олена? А донька, в якому класі вчиться? Чому вони не приїхали з тобою?

Артем продовжував їсти, не дивлячись на матір, немов не чув.

Антоніна і так з його вигляду зрозуміла, що син п’є. Дружина не витримала і вигнала його. А куди йому діватися, як не до матері? Більше нікуди. Вона, звісно, рада. Син єдиний приїхав. А тривога не відпускала, міцніла всередині.

Син відставив порожню тарілку. Антоніна одразу ж схопилася зі стільця, налила в чашку гарячого чаю, поставила перед сином і підсунула тарілку з цукерками.

— Ми з Оленою розлучилися. Я назовсім приїхав, – не піднімаючи на матір очей, сказав Артем.

— Ну, нічого. Відпочинеш, влаштуєшся на роботу. Нічого, – примовляла Антоніна, ставлячи порожню тарілку в раковину.
Потім знову сіла навпроти сина.

Артем із шумом відпивав гарячий чай, дивлячись повз неї. Потім відсунув чашку і встав з-за столу.

— Добре, матір. Я втомився. Полежу, гаразд? Потім поговоримо, – сказав він і пішов у кімнату.

Антоніна мила посуд і думала, що серце не обдурило, передчувало приїзд сина. Зрозуміла, що з ним буде непросто. Коли вона зайшла в кімнату, Артем розвалився на дивані перед телевізором. Вона сіла поруч.

— Розповів би, що сталося? Квартиру їм залишив? Це правильно, по-чоловічому. Тут твій дім.

— Та що розповідати? Розлучилися і все, – не повертаючи до неї голови, сказав Артем.

Антоніна вдивлялася в сина і не впізнавала його. Постарів, в очах застигли біль і туга, лоб прорізала глибока зморшка. Весь якийсь загублений і пом’ятий. Може, просто втомився? Дорога з іншого кінця країни довга й виснажлива. Сама ніяк не зібралася в гості до сина, то грошей не було, то страшно ставало.

Згадала, як після закінчення інституту він прийшов і сказав, що поїде на заробітки з другом. Там побудували новий завод, набирали фахівців молодих перспективних спеціалістів. Мріяв побудувати кар’єру, заробити грошей. Незабаром одружився, зʼявилась донька.

Перші роки втрьох приїжджали у відпустку. Потім стали приїжджати рідше. До обіду син, як правило, ставив на стіл пляшку.

Чоловік несхвально хитав головою, дружина Олена невдоволено морщилася.

Якось Антоніна запитала її, чи часто вживає Артем. Вона заплакала.

— Лаялася, погрожувала, що піду від нього… Він обіцяв кинути, але через три дні все починалося спочатку, – розповідала вона.

Від розмови з батьками син відмахувався. Потім узагалі перестав приїжджати. Дзвонив рідко, казав, що все гаразд, багато роботи, що отримали нову квартиру, потрібно ремонт робити, обставляти, ніколи приїжджати, та й дорого. Антоніна обережно запитувала, чи він поводить себе добре? Артем одразу ж дратувався і кидав слухавку.

Антоніна зітхнула. Нічого розсиджуватися, син приїхав, потрібно в магазин іти, купити продуктів. А він нехай відпочиває. Але коли вона повернулася з важкими сумками з магазину, Артема вдома не виявилося.

Вона заглянула в його кімнату. Сумку він уже переніс туди. Їй дуже хотілося подивитися, з чим приїхав син, скільки добра нажив. Але не стала, не добре це. Знайшла виправдання й тому, що без подарунка приїхав. Важко йому, не до цього було. Та й не потрібно їй нічого.

Артем прийшов пізно ввечері. Вона відразу зрозуміла, що він ледве ноги волочає. Довго возився в передпокої, пихтів і кидав щось. «Напевно, колишніх друзів зустрів. Може, хтось із них допоможе йому з роботою?» – подумала Антоніна.

— Я випив трохи, ма. Ти не лайся. – Артем увійшов до кімнати і став перед нею, похитуючись.

Потім махнув рукою і пішов у свою кімнату.

Коли звідти пролунало хропіння, вона заглянула до нього. Артем лежав на ліжку в одязі, широко розкинувши руки. Жалість захлеснула материнське серце.

Вранці вона готувала сніданок, коли увійшов Артем, винувато ховаючи очі. Від їжі відмовився, випив чашку чаю і попросив другу.

— Що робити збираєшся? – Антоніна сіла навпроти сина. – Пити не дозволю. Кажу одразу, – попередила вона його.

— Виженеш? – Артем різко відсунув від себе чашку.
Антоніна сіпнулася. Обпалена вчора рука одразу заныла, немов гарячий чай вихлюпнувся не на стіл, а їй на руку.

— Ти забула, що квартира і моя теж? – жорстко дивлячись на неї почервонілими очима, запитав Артем.

Антоніна часто-часто заморгала. Згадала, як умовляла чоловіка приватизувати квартиру на трьох. Чоловік був проти, але Антоніна наполягла. Єдиний син, як його залишити без власності? Життя довге, хіба мало що.

Артем випив чай і встав з-за столу. Щодня він говорив, що йде влаштовуватися на роботу, повертався пізно і сильно напідпитку. Коли син засинав, вона довго стояла біля вікна, дивилася на нічне місто. Думала, що робити з усім цим? Відчувала, що закінчиться це погано і для Артема, і для неї. Потім лягала і довго переверталася, а вранці вставала з хворою головою і високим тиском.

Але це були тільки квіточки. Артем став приводити додому таких як і він товаришів. З одним вона справлялася. Коли Артем ішов до себе в кімнату і засинав, вона просто виганяла непроханого гостя. Важче було з компаніями. Квартира пропахла неприємним запахом і брудним одягом. На ранок вона прибирала брудну кухню, ковтаючи сльози.

Говорити з сином марно. Він відмахувався, а одного разу навіть замахнувся на неї. Великий, у батька, хіба впорається вона з ним? Сходила до сусіда, він раніше служив у поліції. Поскаржилася, попросила поради.

— Можна наряд викликати. Його заберуть, але більше двох діб не протримають. Повернеться, тобі тільки гірше буде. Не працює? А гроші де він бере?

— У мене тягав із гаманця. Тепер ховаю. Каблучку обручку знайшов і сережки, продав. Не встигла приховати. Та й марно. Віриш, гріх на душу готова взяти. Втомилася, сил немає, – Антоніна від сорому готова була крізь підлогу провалитися.

— Наберися терпіння, Антоніно. Рано чи пізно він із дружками попадеться, на крадіжці спіймають. Ось тоді йому термін дадуть. А поки що… Якщо сильно дістане, одразу до мене біжи.

Добре сказати – потерпи. А як, якщо вдома сморід і бруд, вічно чужі  мужики або безхатьки? Вона вже й готувати перестала, бо з холодильника з’їдали все дочиста. Залишала їм хліб і консерви. Сама напівголодна ходила.

Куди скаржитися? Хто допоможе? Ночами плакала і молила Господа, щоб забрав її до чоловіка. Краще піти, ніж жити в такому кошмарі. Ніколи не думала, що їй доведеться доживати свій вік ось так – голодною і в сльозах, із таким сином, який краде гроші у власної матері. Ось так і стала Антоніна гостею у своїй квартирі.

Вона часто думала, коли він став таким? Чому? Адже ріс розумним і спокійним хлопчиком. Вони з чоловіком пишалися ним. Добре, що чоловік не дожив до такого. Він не поважав питущих чоловіків.

Одного разу син повернувся додому не один. З ним прийшла сильно і яскраво нафарбована жінка в дешевому одязі. Він назвав її Люсею і сказав, що одружиться.

Антоніна одразу зрозуміла, що ця Люся така сама, як він. Тепер вони “гуляли” разом, часто лаялися і навіть билися. Антоніна сиділа без світла в кімнаті, чекала, коли заспокояться. Втручатися боялася, не дай бог і їй дістанеться під гарячу руку. Люся вранці мила посуд, прибирала сліди погрому. І на тому спасибі.

Якось раз Антоніна забулася тривожним сном після чергових розбірок сина з Люсею. Прокинулася ще в темряві від того, що хтось нишпорив у неї під подушкою. Вона злякано ввімкнула бра над диваном. Син навіть оком не моргнув.

— Дай грошей, – хрипло сказав він.

— Немає в мене… – почала Антоніна, побачила жорсткий і страшний погляд його очей, який увіп’явся в неї, і замовкла, злякавшись не на жарт.
Так і прибити вночі може. Не розуміє ж нічого. Антоніна дістала з кишені халата, в якому так і заснула, п’ятсот останніх гривень і віддала Артему. Він не повірив, що в неї більше немає, зірвав із неї ковдру і вивернув кишені.

Такого приниження і сорому вона в житті не відчувала. Вони з Люською пішли, напевно, на пошуки задоволення. Антоніна лежала, ридаючи і готуючись до своєї кончини. В грудях нерівно тріпотіло, потилицю ломило. Подумала тоді, щоб вони не поверталися. Згинули б і все. Переплакала б один раз і забула цей страшний сон. Вона гнала від себе ці думки. Як можна так думати про сина? Не повинна, не має права мати бажати такого своїй дитині. Краще нехай чоловік забере її до себе.

Вони не повернулися. Усю ніч Антоніна не спала, прислухалася, здригалася від кожного шороху. А вранці у квартирі пролунав дзвінок. На порозі стояли двоє поліцейських у цивільному. Показали посвідчення. Ні слова не розібрала Антоніна, перед очима все розпливалося від поганого передчуття.

Поліцейські сказали, що кілька людей пограбували нічний магазин. Артема з напарником взяли, інші втекли.

— Із ним Люська була? – запитала Антоніна.

— Ні. Жінка теж втекла.

Антоніна і раділа, і водночас сумувала за сином. Тепер ще сяде. Вона кілька днів чекала, що Люська заявиться до неї за своїми ганчірками. Але час минав, Люська не приходила, напевно, боялася. Антоніна зітхнула вільніше. Провітрила і вимила квартиру, винесла кілька пакетів порожніх пляшок. Але запах ще довго тримався у квартирі.

Артему дали два роки. Сусід порадив Антоніні переробити документи на квартиру на себе і виписати його. Термін невеликий, повернеться, на краще він навряд чи зміниться. А раптом за старе візьметься? Так хоч не вижене її.

Антоніна так і зробила. Але серце боліло за сина. Сподівалася, що хоча б вживати там кине. На побачення до нього не їздила, але посилки надсилала. Коли минуло два роки, Артем не повернувся додому. Вона знала, що він вийшов.

Згинув десь її син, як вона й хотіла. До кінця днів Антоніна відмолювала свій гріх, що бажала синові такої участі. Часто плакала про себе, чоловіка, що пішов рано, і недолугого сина. Сльози приносили полегшення, вимивали з серця біль і тривогу, приносили надію, що Артем живий, що йому просто соромно після всього повертатися до матері, що взявся до тями…

І тут буде доречно процитувати відомого письменника:

“Мати – це найзворушливіше з усього, що є на землі. Мати – це значить: прощати і приносити себе в жертву”
Еріх Марія Ремарк

КІНЕЦЬ.