У залі пролунав шум, дзвін. На кухню вибіг Захар, середній син:

— Мамо, Слава ялинку впустив.

— Та що ж ви такі бешкетники, – мати сплеснула руками. – Хоч би до Нового року дали їй дожити. Швидко на ліжко, а то можна поранитися!

Олена підмела, спробувала встановити ялинку знову. Не вийшло.

— Ось тепер не буде у вас свята.

— Мамо, а подарунки? – на очах у Захара з’явилися сльози.

Тут двері відчинилися, впустивши клуби морозного повітря, і увійшов батько сімейства зі старшим сином, дев’ятирічним Женею.

— Що за шум? – запитав батько.

— Тату, Слава впустив! – кинувся до нього Захар. – І іграшки розбив.

Підійшла і дружина:

— Що, Борю?

— Немає грошей, – він обійняв дружину. – На фрукти й цукерки ціна захмарна.

— Гаразд, – важко зітхнула дружина. – Риба є…

— Це єдине, що в нас є.

Дружина пішла готувати, а чоловік ялинку встановлювати. Встановив. Щоправда, дуже вже побита стояла лісова красуня.

— Тату, а може, до кого-небудь у гості підемо, – невпевнено знизав плечима Захар.

— До кого ми підемо? – батько сімейства скрипнув зубами.

— Тату, а правда, чому нас ніхто ніколи не запрошує в гості? – запитав старший син.

Справді, хто запросить? Дружина – раніше лікарем у сільській лікарні працювала, він сам – тракторист. Влітку ще якась-ніяка робота для нього і його, зовсім убитого трактора, знаходиться, а взимку – зовсім туга. Навіть на Новий рік, і то грошей немає. Риболовля тільки й виручає, риби в річці – на всіх вистачає. Які вже там гості? Родичів немає, друзів особливо близьких – теж. Та й, хто їх із такою оравою в гості запросить.

Пролунав стукіт у ворота. Батько глянув у вікно.

— Борю, хто там? – пролунав із кухні голос дружини.

— Сусід! – чоловік здивовано знизав плечима.

Сусідський будинок був великим, двоповерховим. Раніше там жив крутий хлопець, який на бідного сусіда завжди дивився зверхньо. Зовсім недавно він будинок продав. І ось новий сусід, з яким вони навіть не познайомилися.

Господар відчинив хвіртку.

— Здрастуй! – простягнув руку гість. – Поруч живемо, а так і не познайомилися.

— Борис! – господар міцно потиснув простягнуту руку.

— Геннадій.

— Заходь!

Пройшли в будинок.

— Це моя дружина Олена, – представив господар, кивнув на дітей, що вибігли. – Це мої сини.

— Я ось що прийшов, – сусід доброзичливо посміхнувся. – Приходьте сьогодні до нас у гості! Познайомимося. Новий рік разом зустрінемо.

— З ними? – мимоволі вирвалося в батька.

— У мене теж син.

Тут гість заглянув у зал і здивовано вигукнув:

— О! У вас справжня ялинка. Я теж хотів справжню, але у вас ніде не продається, – тут він помітив, що господар якось дивно дивиться на нього, і додав. – У мене синочок хотів таку.

— І яка у вас ялинка? – намагаючись не розсміятися, запитав Борис.

— Пластмасова.

Їхнє селище, практично, з усіх боків оточене лісом. І нікому з жителів не спадало на думку купувати ялинку на Новий рік.

— Ви ще не вбрали? – усміхнувся Борис.

— Тільки збираємося.

— Почекай з годинку. Принесу твоєму синочкові ялинку.

За годину Борис зайшов до будинку сусіда з великою красивою ялинкою і хрестовиною. Хлопчисько, ровесник його Захара, розкривши рота, дивився на цю дивину.

— Спасибі, Борю! – похитав головою Геннадій і крикнув. – Дашо, дивись, що нам принесли!

— Здрастуйте! – звідкись вийшла господиня. – Ой, яке диво!

Помилувавшись, підійшла до Бориса:

— Сьогодні всі до нас! Без заперечень!

— У мене троє хлопчаків. Рознесуть вони тут усе.

— Нічого страшного. Сусіди повинні дружити між собою, – посміхнулася чарівною посмішкою, – і допомагати один одному.

Ні, братам, безумовно, тут у гостях подобалося. Мандарини можна їсти скільки завгодно. Цукерки різні й такі смачні. А найголовніше можна носитися з поверху на поверх красивими дерев’яними сходами.

Ось тільки Вітя, якийсь дивний.

А дорослі, поглядаючи на годинник, сиділи за накритим столом. Олена уважно дивилася на сусідського сина, потім запитала:

— У вашого Віті захворювання дихальних шляхів?

— Так, – заморгала очима господиня. – Ми його все по лікарнях возили. Потім нам сказали, щоб ми клімат змінили, краще, де поруч хвойний ліс. Ми сюди й приїхали. Геннадія батьки заможно живуть, купили нам цей будинок. Та й сам Гена добре заробляв…

Жінка замовкла, видно згадуючи минуле життя. Раптом різко повернулася:

— Олено, а як ти здогадалася, що у Віті така болячка?

— Даша, я лікар терапевт. У мене і прабабуся, і бабуся все селище від різних хвороб лікувала. Мама в нашій лікарні працювала. Я теж пішла в лікарню працювати. Та куди, – вона кивнула на своїх хлопчаків, – цю ораву подінеш. Сиджу вдома, сусідів лікую.

— Олено, може, ти і нашого Вітю подивишся.

— Даша, та вилікую я вашого синочка, – посміхнулася сусідка. – Я тільки це і вмію робити.

— А лікарі, кажуть…

— Хіба мало що лікарі кажуть, – перебила її Олена. – Де це бачено, що в нашому селищі хтось на цю саму хворобу страждав?

— Олено, ти це серйозно? – на очах жінки з’явилися сльози.

— Обіцяю!

Тут до них із загадковим обличчям підійшов господар будинку.

— А ну, дівчата, ходімо зі мною! До Нового року півтори години залишилася. Борис поки що за дітлахами догляне.

— Ходімо, ходімо, Олено! – усміхнулася господиня.

Дітлахи так, що не помітили відсутності двох дорослих – не до цього їм було. І тут пролунав грізний стукіт у двері. Діти притихли і з цікавістю втупилися на двері.

Двері відчинилися, і увійшли… Дід Мороз. Усі діти дивилися на них захопленими очима і тільки в душу дев’ятирічного Жені закралися сумніви щодо справжності цих казкових персонажів.

— Так, діти, – промовив Дід Мороз, чомусь суворим голосом. – Я поспішаю, мені ще багато дітей треба привітати. Чим ви можете здивувати дідуся? Славо, розкажеш нам вірш?

Тато поставив сина на стілець, і він голосно прочитав вірш. Ніхто, не зрозумів, про що вірш, але всі голосно зааплодували. А Дідусь Мороз дістав зі свого величезного мішка самокат. Гарний-гарний, на трьох коліщатках.

Славік тут же встав на нього, відштовхнувся і…. тільки завдяки татові, який кинувся навперейми татові, цю ялинку було врятовано.

— А ти, Захаре, напевно, нам будеш танцювати.

Хлопчисько старався, і танець красиво виглядав. Дідові Морозу сподобалося, і він вручив йому справжній тільки маленький радіокерований вертоліт.

Випробувати просто зараз, як він літає тато не дав.

— А ти, Вітя, нам заспіваєш!

І хлопчик заспівав пісню, тиху і трохи сумну. Але який у нього гарний голос. І дідусь подарував йому лижі.

— А я не вмію на них кататися, – розгублено промовив хлопчисько.

— Гаразд, Вітьку, навчу! – злегка ляснув його по плечу Женя.

— А Женя у нас, як я знаю, хороший математик, – сказав Дід Мороз. – Що ж перевіримо. І до того ж, незвичайним способом. – Женю, в який день цього року в тебе іменини?

— У суботу, – з посмішкою відповів юний математик.

— А в який день ти будеш вітати маму з її святом?

— У понеділок, – одразу ж надійшла відповідь.

— А перше вересня?

— У середу.

— Ну, ти справжній математик, – дідусь поліз у мішок.

«Ні, але ж це не справжній Дід Мороз, – знову промайнула у Жені думка. – Так це…

— … ось тобі за це смартфон.

«Дід Мороз справжній», – промайнула протилежна думка в голові у хлопчиська!

Обережно, немов боячись, що подарунок зникне, взяв до рук цей скарб і тихо промовив.

— Дякую, діду!

— І вам спасибі! Славні ви дітлахи. І ваші номери мені сподобалися. Але нам пора йти. Чекають на нас інші діти.

І вони пішли.

Незабаром усі сіли за стіл. Діти навіть не помітили тимчасової відсутності деяких дорослих, хіба тільки Женя.

Годинник пробив стрілкою о півночі і всі загадали бажання на новий рік.

Але їхнє головне бажання вже здійснилося. Дві сім’ї стали друзями, готовими допомогти одна одній у скрутну хвилину.

КІНЕЦЬ.