– Миколо, сідай! Треба теріново поговорити! – жінка сіла за стіл, на її обличчі було видно рішучість.

Чоловік сів поруч. Оксана витерла хусткою очі:

– Я не знаю, що робити з мамою. Вона вже старенька. Цієї зими не зможе сама у своїй хатині, вона вже скоро розвалиться.

– І що ти пропонуєш?

– Кажу ж – не знаю.

– Оксано, ти, як завжди, сподіваєшся на мене, але це твоя мама, і вирішувати тобі.

– Миколо, до себе ми її взяти не можемо. У нас двокімнатна квартира і двоє хлопців, вже великих. Де ми її розмістимо? – відчувалося, що дочка вже прийняла якесь рішення і тепер намагається донести це рішення до чоловіка. – У нашому місті є платний будинок для людей похилого віку.

– Оксано, ти хочеш відправити свою матір у будинок для людей похилого віку?

– У нас немає виходу. Кажуть, там непогано.

– Але, як ти сказала, він платний, – чоловік скептично посміхнувся. – І скільки?

– Пʼятсот гривень на день. Якщо платиш одразу за місяць, то дешевше. Там за нею й догляд, і медичне обслуговування. Для нас сума чимала, але якось викрутимося.

– Оксано, якось це все… Не по-людськи чи що. Мати завжди нам варення, соління приносила, онукам – гостинці. І все робила від душі, а ми її в будинок для людей похилого віку…

– Миколо, думаєш, у мене душа на місці? Ми не маємо іншого виходу.

– Ох! – важко зітхнув чоловік. – Інших варіантів немає?

– Думала хату її продати. Адже мама її на мене переписала. Та хто її купить? І скільки заплатять за цю розвалюху?

– Ти з матір’ю розмовляла?

– Ні ще. У суботу поїдемо до неї на город допоможемо, заодно й поговоримо.

– На городі я й синами все приберу, – чоловік похитав головою. – Але про будинок для літніх говори без мене.

– Миколо, до весни вона там поживе, а навесні щось придумаємо, якщо їй там не сподобається.

– Ні, Оксано, відчуваю, якщо відправимо матір туди, то це назавжди. Підло якось усе це…

…Тиждень уже Лідія Михайлівна жила в будинку для літніх людей. Вона розуміла, що дочка не мала виходу. І справді, сама вже не могла дати ради своїй хаті, а вік підходив до восьмого десятка.

Але все одно не про таку старість вона мріяла. Хотілося б залишитися з рідними. Та кому вона тепер потрібна?

Зайшла медсестра:

– Лідіє Михайлівно, до вас онуки прийшли.

Посмішка осяяла обличчя бабусі. Вони вже були вищі за неї, а Микола – на цілу голову.

– Привіт, бабусю! Як ти тут?

– Нормально, годують добре. Медсестри й доглядальниці добре піклуються. Ви сідайте, сідайте!

– Ми ненадовго. Ось тобі продукти принесли і теплі речі…

– Дякую! Як справи в школі?

– Нормально, – відповіли вони майже хором.

– Миколо, тобі останній рік. Надумав, куди підеш?

– У наш інститут.

– А батьки де? Вас відправили до мене, а самі не приїхали?

– Батько до тебе в хату поїхав.

– Ой, треба було б йому сказати, щоб моркву всю викопав, бо на вулиці вже холоднішати починає, – забідкалася бабуся. – І капусту зрізав би…

– Зараз подзвоню! – сказав Сашко.

Сашко подзвонив батькові, а бабуся швидко додала свої вказівки щодо збирання врожаю. Після того онуки попрощалися і пішли, а Лідія Михайлівна залишилася на самоті.

…Микола залишив свою машину навпроти квартири. Побачивши сусіда, він запропонував йому обміняти свою двокімнатну квартиру на чотирикімнатну та будиночок на додачу. Сусід замислився й пообіцяв обговорити це з дружиною.

…Вдома Микола розповів Оксані про свій план. Вона спочатку здивувалася, але коли чоловік пояснив, що так вони зможуть забрати маму до себе, на її обличчі з’явилася усмішка.

…Того дощового ранку Лідія Михайлівна думала, що діти її забули. Але раптом до будинку для літніх приїхав Микола. Він оголосив їй, що забирає її додому назавжди.

Коли вони приїхали до нової квартири, її зустріли радісні онуки та дочка. Лідія Михайлівна заплакала від щастя, побачивши свою нову кімнату і навіть свою кішку Мурку, яку Микола привіз разом із нею.

КІНЕЦЬ.