Микола Андрійович, директор невеликої, але успішної фірми, йшов коридором у чудовому настрої. Його компанія займала цілий поверх в офісному центрі, і сьогодні підготують документи для укладення вигідної угоди, яка забезпечить фірму стабільним прибутком на кілька років.

Поки він ішов, його погляд впав на прибиральницю Галину, яка мила підлогу. Її вигляд був настільки сумним і пригніченим, що Микола Андрійович не зміг не звернути на це увагу. Він намагався зосередитися на роботі, але думки про Галину не давали спокою. Він вирішив підійти й запитати:

– Що з вами, Галино? Ви сьогодні якась сумна.

Прибиральниця з неохочою посмішкою відповіла:

– Все нормально, Миколо Андрійовичу.

– Та ні, щось видно не так, – наполягав він.

Галина, помітно зніяковіла, пояснила:

– Та це через телефон доньки. Вона дуже хотіла мобільний, ми купили, але нещодавно в школі всі діти залишили телефони в класі на прохання вчительки, а коли повернулися, їх уже не було. Донька дуже переживає, питає мене, чи знайдеться телефон. Їй тільки вісім років, вона ще не розуміє, що в житті будуть і гірші ситуації, але шкода її.

Микола Андрійович відчув співчуття до Галі та її доньки. Він подумав про те, як важко, мабуть, було Галині зібрати гроші на телефон, і що вона, швидше за все, багато в чому собі відмовляла заради цього.

– Зайдіть до мене після роботи, – сказав він, повертаючись до свого кабінету.

Галина трохи розгубилася, але погодилася.

Коли Галина зайшла до його кабінету в кінці дня, Микола Андрійович, не пояснюючи, запросив її прогулятися. Вони пішли до найближчого торгового центру, де Микола Андрійович купив новий телефон для її доньки. Галина мовчки спостерігала за покупкою, не вірячи своїм очам.

– Це для вашої доньки, – сказав він, виходячи з магазину. – Нехай у неї буде щось хороше в житті.

Галина ледве стримувала сльози і зніяковіло прошепотіла «дякую».

Наступного ранку Микола Андрійович виявив на своєму столі тарілку з домашніми пиріжками. Коли до кабінету увійшла Галина, її обличчя сяяло.

– Ми з донькою спекли пиріжки, – сказала вона. – Ми не знали, які ви любите, тому є з капустою, з картоплею та з повидлом. Їжте на здоров’я.

У цей момент Микола Андрійович відчув неймовірне тепло на душі. Він усвідомив, що такі прості людські радості й вдячність роблять життя по-справжньому цінним.

КІНЕЦЬ.