Розлучилися ми з чоловіком через те, що у шлюбі я відчувала себе матір’ю-одиачкою. Він постійно їздив то до матері, то до сестри, а якщо й бував удома, то незмінно лежав на дивані, та не випускав з рук телефону.

Гроші у будинок колишній чоловік не приносив. Бо його мати з сестрою потребували їжі, оплати комунальних послуг, одягу та взуття.

Ми з донькою, на думку колишнього, цілком могли б навчитися добувати їжу без грошей, або для підтримки життєдіяльності ми могли б освоїти фотосинтез.

А одяг і взуття нам зовсім не були потрібні: у мене ж стояли в передпокої чоботи, чого ж я їх не взуваю? Начхати, що травень, а чоботи зимові, взуття ж!

Одяг та взуття для доньки – окрема розмова. Наведу приклад із взуттям. Це я, марнотратка, взуття не того розміру їй постійно купувала!

Мені ж треба було слухати свекруху і купувати взуття на три розміри більше, так би носилося довше. Ну, а що? Він же так виріс, і нічого, людиною став!

Був у мене такий випадок, коли я отримала перші аліменти на дитину. З чоловіком судилися, він не хотів платити, волав на всю округу:

– Хай сама дочку утримує, бо мені на виховання не віддала!

Коли я почула цю маячню про виховання, сміялася до сліз. Коли в шлюбі були, він себе цим не турбував, а після розлучення один би виховував? Казки!

Отримала я виплату, почала думати, що ж мені з такою розкішною сумою робити? Машину купити, на Мальдіви з’їздити, чи коханцю «Rolex» придбати? Жартую, звичайно!

Але про долю трьох тисяч гривень реально задумалася: це була найбільша сума, яку я колись отримувала від колишнього, навіть, коли ще він був моїм чоловіком, такої щедрості не було. Я навіть не знала, скільки він заробляв.

Одяг доньці я вже купила, дитячий садок сплатила, продукти вдома були – звикла ж, що я про все дбаю. Запитала у дочки, чого б вона хотіла?

Донька сказала, що нічого не хоче. Я тоді перевела аліменти на рахунок-скарбничку. Нехай лежать!

Аліменти мені перевели у середу, а у п’ятницю намалювався колишній чоловік, прийшов із донькою погуляти. Я була дуже здивована!

Ми коли разом жили, він цього ніколи не робив. Колишній чоловік лише один раз забирав дочку з дитячого садка. Все! Більше удвох вони не були. Так що, можна я цей випадок не вважатиму прогулянкою, гаразд?

Дочка батькові зраділа. Вона побігла до себе в кімнату, щоб одягнутися. Поки дочка була в себе, колишній чоловік простяг руку:

– Дай нам на морозиво!
Я здивувалася. Запитала: може, йому ще щось і з собою загорнути?

– Тобі аліменти прийшли? – спитав колишній, я кивнула, він заявив: – Це гроші дочки. Дай нам на морозиво. З її грошей.

Змінила тон, почала розмовляти з ним, як із недоумкуватим:

– Гроші не доньці, а мені на її утримання! Я не зобов’язана нічого тобі давати, бо за законом, ми у розлученні! Хочеш нагодувати доньку морозивом – годуй, але своїм коштом.

Він почав загрожувати мені позовом, що я особисто буду перед ним звітувати за кожну гривню аліментів! А коли зрозумів, що все одно нічого від мене не доб’ється, додав:

– Ти лишила дочку без морозива! Молодець!

Вони пішли. Повернулися за пів години. Донька була заплакана, колишній чоловік наїхав на мене:

– Вона просила морозива, я не купив, бо ти гроші не дала!

Фіналом його монологу стала геніальна фраза: «Розбирайся сама!» Він пішов, а ми з донькою вирушили в кафе-морозиво, поганий настрій заїдати.

Колишній чоловік пішов і більше не приходив. Взагалі не приходив! Уже два роки минуло, як ми його не бачили, навіть на фотографіях.

Що дивно, донька про нього навіть не згадує! Я ж про колишнього згадую в одному випадку. Коли намагаюся зрозуміти зміст перформансу під назвою: «Аліменти належать дочці, дай мені грошей, ми їстимемо морозиво її коштом».

Наче тверезий приходив. Часом не дає мені спокою питання – йому на доньку зовсім начхати? А, як же:”Віддай мені на виховання?!” Відведи й заступи від такого батька! Я слушно міркую?

КІНЕЦЬ.