— Доброго дня, доню, як справи, зайнята, напевно?

— Мамо, привіт, я передзвоню, добре? За кермом, — Валя кинула телефон на сусіднє сидіння, вона запізнювалася на чергову зустріч із партнерами, ті дуже не любили чекати.

— Ну що, поговорила з донькою? — посміхнувся чоловік із гіркотою.
— Вона сказала передзвонить, ну, забуде знову, нічого страшного, зараз Сашка наберу…

— Синку, привіт, зайнятий? Ааа, так, так, звичайно, вибач, так-так, не забудь, будь ласка…

— Ха, ну я тобі казав, навіщо попереджати дітей, вони й не помітять нашої місячної відсутності. Купимо будинок, тоді й запросимо до себе. В них уже інше життя. Діти, як пташенята, ми їх виростили і вони полетіли, а ми вдвох з тобою залишилися. Як завжди, удвох, тільки ти і я… — чоловік як міг, намагався втішити дружину, хоча самому було бридко на душі від постійної зайнятості дітей, від їхньої байдужості до своїх батьків.

— Як гадаєш, ми були добрими батьками?
— Не знаю, але ми старалися.

І обидва поринули у свої думки… Ні наступного ранку, ні через день діти не передзвонили. Адже їхні батьки збиралися їхати на цілий місяць до моря, там вони збиралися купити невеликий будиночок для себе, для майбутніх онуків, для дітей.

— Може, автобусом?
— Ну, яким автобусом і туди, і назад? Їхати так довго на ньому? Поїхали машиною.

— Тяжко ж тобі буде.
— Впораюся, не вперше їду.

Купили будиночок біля моря, відпочивали вдвох, Марія ні-ні, та тягла руку зателефонувати дітям, на що Іван забороняв, мовляв, нічого, самі зателефонують, коли закортить… Через місяць потрібно було повертатися, збирати речі, переїжджати остаточно…

— Ваня, може автобусом?
— Ні, поїдемо тихенько машиною.

Іван їхав з невеликою швидкістю, ніч, очі заплющувалися самі, але більшу частину часу вже проїхали, хотілося швидше додому. Вереск гальм, машина, що виїхала на зустрічну смугу, засліпила чоловіка.

— Валентино Іванівно? — сухий голос пролунав рано вранці в телефоні, коли Валя спросоння відповіла на дзвінок мами.
— Таа, я.

— Мар’я ….. та Іван ….. є вашими родичами?
— Так…

— Вони потрапили в аварію, перебувають у лікарні, приїжджайте якнайшвидше… — розмова обірвалася.

Валя струснула головою, перенабрала номер телефону, під яким було написано “Матуся”.

— Абонент поза зоною доступу, — відповів їй сухий металевий голос.

Набрала “Тато”: Абонент поза зоною доступу…

— Та навіщо ти взагалі потрібний такий, — закричала Валя, — якщо я не можу зв’язатися з тим, з ким хочу!

— Сашко, це він підлаштував … — Недовгі гудки, — Сашо, привіт, оцінила, ну навіщо, дай маму з татом, поговорити хочу … Що? Так, я нормальна, так, бачу скільки часу … Сашка … це не ти дзвонив?

Через півгодини брат та сестра їхали машиною до міста, де лежали в лікарні їхні батьки. Кожен з них мовчав, вони не дзвонили батькам цілий місяць… кожен був зайнятий своїм життям, але чомусь ніхто з них не приділив за цілий місяць однієї хвилини, щоб подзвонити мамі та татові, вони ж обіцяли.

А тепер, навіть не знають, що робили їхні мати з батьком пізно вночі на трасі далеко від дому… Валя поринула у свої спогади:

Ось вона біжить, розкривши руки, назустріч татові, той радісно опускається на коліно: “Моя донечка” і притискає сильно до себе … Ось мама не спить всю ніч, сидить біля ліжка … а тут батьки смішно зляться на доньку і сина, коли ті зробили щось погане … сльози мами та тата на перше вересня, останній дзвінок, їх постійна турбота, їхня тепла любов …. чому вона це перестала цінувати? Коли? Валя подивилася на Сашка, той, зчепивши кермо, дивився на дорогу.

— Мамо, тату, — маленький Сашко біг підстрибом до батьків, несучи їм товсту зелену гусеницю, подолавши огиду, батьки дозволили синові взяти гусеницю додому.

З тугою згадував Сашко їхні сімейні піші прогулянки до лісу, як вони з сестрою їх часом не любили, а батьки, тримаючись за руки, казали: “Ось виростіть, згадайте це” і дражнили дітей, тікаючи від них у гай, а діти, трохи не плачучи від образи, намагалися наздогнати дорослих…

І обидва згадували, як їхні батьки, викопавши в маленькому городі дітям басейн, обіцяли, що колись, обов’язково, вони куплять будиночок біля моря, куди вони, діти, онуки зможуть приїхати і скільки завгодно купатися в морі…

— Доброго ранку, у вас лежать Іван … і Марія …. Ми їх діти, можна до них?
— Так, звичайно, стан стабільний.

За кілька днів Івана та Марію перевели до однієї палати. Життю ніщо не загрожувало вже. Весь цей час їхні діти були поряд, зняли недалеко квартиру, згадували чудове дитинство, сидячи на кухні та випиваючи пляшку червоного на двох.

— Мамо, тату, що вас сюди потягло?
Ваня з Машею переглянулись

— Ну, ми купили будинок біля моря, як завжди хотіли, — відповів Ваня.

Сашко з Валею мовчки дивилися на таких рідних людей. Вони багато зрозуміли і усвідомили за той час, коли дізналися про аварію.

— Ми вам коли-небудь говорили, що ви — найкращі батьки у світі?

КІНЕЦЬ.