– Мамо, вибирай, або ж переїжджаєш до мене з села, або ж в будинок престарілих, який підшукав Петро. Я взагалі проти цього закладу, тому думаю, ти погодишся на мою пропозицію швидше, – сказала мені дочка.

Син з дочкою сиділи навпроти мене за столом, і говорили ніби й до мене, але насправді вони мене й не бачили, мою думку вони не розглядали, бо вважали, що я вже не в цьому віці, щоб приймати правильні рішення.

Мені 79 років. Вже п’ять років я живу одна в будинку, який ми разом з чоловіком збудували, як тільки одружилися.

Будинок в нас великий, бо ми планували, що в нас буде багато діток, але Боженька подарував нам сина і дочку.

Ми до останнього надіялися, що один з них залишиться з нами жити, але цього не сталося. Але це й на краще, бо молоді повинні жити окремо.

Мій чоловік Степан мав золоті руки і серце. Все в будинку і навколо він робив самостійно. Люди дивувалися, як він все вміє.

– Оксано, все чого мій Степан не вміє, він навчиться, – відповідала я сусідам.

В нас справді гарні будинок. Так, зараз є нові, кращі, сучасніші, але наш все рівно вирізняється унікальним майстром. Ми все робили з любов’ю – для себе.

Коли поруч був чоловік, мені все підходило, але коли його не стало, то дім був занадто великим для мене.

Ось тому коли діти один з одним вирішували мою подальшу долю, я вирішила не мовчати, а взяти свою долю в свої руки.

– Я не поїду ні до тебе, Ірино, ні в будинок пристарілих, Петре.

– Мамо, але ж з рідними людьми тобі буде краще. Поруч я, онуки, тобі не прийдеться сумувати.

– А в будинку пристарілих, який я знайшов, дуже гарний догляд. Ти завжди будеш під наглядом спеціалістів. Це краще, подумай, – говорив син.

Деякий час я замкнулася в собі. Голоси дітей перегукувались десь в далині і я прийняла своє правильне рішення.

– Я продам будинок. Так, тут багато спогадів, але я в ньому гублюся. Він для мене завеликий. Я куплю маленьку квартиру, в якій і почну своє нове життя і вік мені не завада. Я хочу жити самостійним життям і ні від нікого не залежати. Я в силі приготувати собі їсти, прибрати одну кухню і кімнатку і доглянути себе.

Діти дивились на мене мабуть вперше за цей час і так серйозно вслуховувались в мої слова. Вони нарешті зрозуміли, що за столом не лише вони, а й жінка, їх мама, яка в змозі за себе постояти.

І син і дочка довго відмовляли мене від цієї ідеї, але я не готова була позбуватись своєї свободи.

Я так і зробила, я переїхала в невеличку, але дуже затишну квартиру.

Спершу дочка з сином рідко навідувалися, вони тримали на мене образу, але згодом вони змирилися, що я сама відповідальна за своє життя і готова приймати такі важливі рішення сама.

– Мамо, пробач нас. Ти розквітла, ти наче зажила новим життям!

Я це і сама бачила. Я б ні за що не переїхала в такому віці до дочки, навіть якщо вона і любляча. В них своє життя, а в мене своє…

Джерело