Я працювала прибиральницею на залізничному вокзалі. Одного сонячного дня в будівлі вокзалу було багатолюдно, як і на пероні. Я побачила маленького хлопчика, який сидів на лавочці і щось жував. Тоді я ще подумала, що такий маленький тут робить один. Можливо, його мама кудись відійшла, а йому сказала, щоб чекав на неї тут.

Але ось настав уже вечір, а хлопчик усе також сидів на самоті. Я підійшла до нього, тому що мій робочий день закінчився, і мені треба було йти додому, але хлопчика було шкода. Коли я підійшла до нього, він підняв на мене великі сірі очі, в яких стояли сльози. Я спитала у нього, чому він тут один сидить цілий день. А він узяв мене за руку і сказав, що йому страшно, що він загубився. Його мама пішла купувати квитки, і загубилася.

Напевно, вона плакала та шукала свого сина. Я взяла хлопця, і ми пішли з ним до відділку міліції. Але там нам сказали, що жодних заяв про зникнення дитини не надходило. Хлопчик розповів, що його звуть Паша і вони з мамою збиралися поїхати до родичів.

Я не могла лишити Пашу одного на вокзалі, взяла його додому. Наступного ранку мені подзвонив дільничний і сказав, що маму хлопчика знайшли. Виявилося, що вона поїхала сама в теплі краї на відпочинок. Син їй не потрібен, але до дитбудинку вона його здати не змогла, тому й вирішила залишити його в людному місці. Я була шокована.

Я не могла залишити Пашу у себе, умови проживання не дозволяли. Співробітники відправили його до дитячого будинку. Я дуже часто відвідувала хлопчика, приносила йому гостинці, казала, що скоро все буде гаразд.

Якось до дитячого будинку прийшла пара, вони обирали собі дитину. Я їх зустріла біля паркану, розповіла їм про Пашу, його історію. Вони не залишилися байдужими, і вже за місяць, оформивши всі документи, приїхали забирати Павлика додому.

Для хлопчика була вигадана історія про те, що знайшовся його рідний батько. Коли вони розійшлися з мамою, вона заборонила йому бачити сина. А ось зараз він дізнався про ситуацію, що склалася, і приїхав за сином. Павлик ніяк не міг звикнути, що в нього тепер інші мама та тато. Тоді вони подзвонили мені та запросили до гостей. Я із задоволенням прийшла, пояснила все Паші, він мене обійняв і сказав, що все зараз зрозумів.

З того часу Павлик думав, що я його рідна бабуся. У всіх нас почалося нове життя. У вихідні ми збиралися всі разом, як одна сім’я. Я бачила, як нові батьки полюбили Павлика, і не могла натішитися тому, що доля дала йому такий шанс.

Паша ріс дуже гарним хлопчиком, у школі були лише чудові оцінки. Після її закінчення він легко вступив до льотного університету на бюджетне місце.

Якось Паша повертався з навчання, і в парку до нього пристала якась жебрачка. Вона вчепилася в руку хлопця, він подумав, що їй потрібні гроші, і дав їй дрібні. Тоді жінка розвернула Пашу до себе і почала голосно говорити. Вона кричала, що вона його мати, що Пашу відібрав в неї силою його батько. Вона не могла зустрітись з ним.

Хлопець стояв, слухав її, і не міг повірити, що вона говорить. Павлик взяв жінку за руку, посадив на лавку, попросив розповісти докладно. Швидше за все, він уже не пам’ятав, що сталося з ним у дитинстві. Жінка почала плакати, вона казала, що його забрали в неї у малолітньому віці. Що батько через суд позбавив її батьківських прав, і вона всі ці роки страждала.

Пашка привів їїу додому, дав їй маминий одяг, щоб той переодягся. Коли повернулися батьки, вибухнув скандал. Павлик почав висловлювати батькові, що вчинив неправильно. Тоді батько повів сина на кухню, і там усе розповів йому.

Хлопець сидів, він не міг повірити, що так могла вчинити з дитиною рідна мати. Проте чужі люди зробили для нього так багато. Жінку випровадили, вона ще й чинила опір, погрожувала. На що вона розраховувала з’явившись через стільки років?

КІНЕЦЬ.