– Це неподобство, та відсутність поваги, – обурювалася Ганна Миколаївна, яка приїхала до нас в гості без запрошення.

– Ну, що вам знову не подобається? – поцікавилася я. – Хоча можна було й не питати, бо вам не подобається все, що б я не робила.

– Юрію сьогодні сорок років! Я приїхала привітати єдиного сина, бо так і не дочекалася запрошення! – кричала Ганна.

– У результаті, немає навіть натяку на приготування святкового столу! У холодильнику миша повісилася, і ви сидите із незадоволеними обличчями!

– Просто ми не збиралися святкувати й, взагалі, розраховували повечеряти удвох у ресторані, та й годі, – виправдовувався Юрій. – А ти могла б і попередити про свій приїзд заздалегідь!

– Значить до рідного сина мені вже треба приїжджати лише через офіційний дозвіл? – не могла заспокоїтись Ганна.

– Дякую і на цьому. Потрібно сходити в магазин по хліб, якщо в цьому будинку не заведено тримати їжу.

Довелося мені, з незадоволеним виглядом, вирушати до найближчого торгового центру, та купувати готові страви виробництва місцевої кулінарії.

– Прекрасно, значить, я маю ще їсти цю незрозумілу субстанцію? – шаленіла Ганна. – Краще б макарони з сарделькою зварила, і то було б не так небезпечно.

– Це свіжі салати, я купила порційно, щоб зараз довго не готувати, і ми просто могли нормально повечеряти, – крізь зуби сказала я.

– А через скільки часу після вечері ми опинимося в інфекційному відділенні? – Розглядала частування Ганна. – Я таке їсти не стану!

– Не хвилюйся, тут все свіже і ми часто собі таке беремо, – намагався заспокоїти Юрій матір.

– Тобто, твоя дружина взагалі нічого не робить і готувати не вміє? – обурювалася Ганна. – А я так і знала, коли ти з нею одружитися тільки зібрався.

– Взагалі-то я теж тут сиджу і все чудово чую, – шаленіла я. – Ви з’явилися без запрошення і попередження, так що розмовляти нема про що.

– Це прямо День народження мрії, – психанув Юрій. – Дякую всім причетним до свята, я пішов спати.

Ганна Миколаївна демонстративно викинула їжу у сміття і теж вирушила спати. Наступного ранку вона рано встала і пішла за покупками, а потім приготувала сніданок.

– Я спеціально все сама купила і зробила, сподіваючись, що в декого совість прокинеться, і вони почнуть хоча б трохи займатися домашніми справами, – шипіла вона у мій бік.

– Якось без вас до цього дня від голоду не страждали й далі впораємося, – не залишалася я в боргу.

Юрій швидко проковтнув сніданок, і втік на роботу. Він спеціально повернувся пізно і намагався проскочити в кімнату непомітно, тільки мати перебувала на сторожі й тут же розпочала виховні заходи.

– Синку, ну сам подумай, якщо дружина навіть у День народження чоловіка не може нічого приготувати, що це за життя? – цікавилася Ганна.

– Ми попередньо з Оксаною домовилися, що не запрошуватимемо гостей, не збиратимемо велике свято, а вдвох сходимо в ресторан, і все на цьому, – виправдовувався чоловік.

– Якби ти попередила про приїзд хоча б за день, ми б тебе зустріли, частування приготували, і все було б нормально, – казав він.

– А я спеціально вирішила наскочити, щоб подивитися, як ви живете і що їсте, – розповідала Ганна. – Не хочеш дружину кидати, навчи її нормально господарювати й привчи до порад матері прислухатися.

– Оксана, правда, добре готує, – не здавався Юрій. – Але ми працюємо, живемо удвох, і нам не потрібно багато.

– А якби ви мали дітей? – Шукала можливості довести синові свою правоту Ганна. – Хоча з такою дружиною, може, й краще, що їх немає.

Мені було прикро такі слова слухати, бо ми з Оксаною давно хотіли мати дітей, та все не виходило. Лікарі проблем не бачили, та вважали це психолоrічною проблемою.

Слова матері боляче кольнули мене, а дружину могли б довести до сліз. Вона останнім часом і так була надто розчарованою та нервовою з цього приводу.

Вік був критичним для появи дітей, оскільки Оксана була всього на рік молодша за мене, тільки нічого не виходило.

А тут ще й мати без оголошення війни на голову впала і почала права качати та свої правила встановлювати.

– Ти при Оксані такі слова хоча б не говори, – просив я.

– Подумаєш, ніжна яка, – посміхалася Ганна. – Синку, ти гідний найкращої жінки, а не тієї, що у твій ювілей хоче йти до ресторану на твої гроші.

Тільки я дружину любив, і не збирався її міняти на іншу лише через настанови матері. Ми вже десять років у шлюбі жили, і весь цей час мати невістку пресувала і вади шукала.

Спочатку Оксана до матері їздила в гості разом зі мною, потім перестала це робити. Так мати сама почала нас відвідувати з інспекцією, і кожен приїзд відзначався скандалами.

– Мама за кілька днів поїде, потерпи й просто не звертай уваги, – просив я Оксану. – Вона може бути надто вимогливою, але все одно любить нас.

– Особливо мене, і це просто всім помітно, – бурчала я. – Цікаво, а якби в нас справді діти були, твоя мати ставилася б до мене інакше, чи так само?

Я не знав, бо часто й сам собі це питання ставив, а відповіді на нього не було. Спочатку намагався помирити матір із дружиною, потім просто рукою махнув.

Єдиним порятунком було те, що ми жили в різних містах. Якби не інспекційні візити матері, в принципі, можна було якось викручуватись із неприємних історій.

– Може, я й перегнула з претензіями, але все одно ти не маєш рації, – говорила Ганна Миколаївна мені в день від’їзду.

– Ти мала влаштувати чоловікові на честь ювілею гідне свято. Не могла сама впоратись, треба було моєї допомоги попросити.

– Добре, я врахую ваші зауваження та побажання, – втомлено відповіла я, заспокоюючи себе швидким від’їздом свекрухи, та не швидкою зустріччю наступного разу.

– Ти влітку до мене приїжджай у відпустку, навчу желе робити та компоти варити, – сказала вона м’якшим голосом.

– Ми таке не їмо, а більше годувати нема кого, – прикусила губу я.

– Нічого, все ще буде, я знаю, – на мить потеплішали очі свекрухи, але незабаром вона повернулася у звичний стан. – І взагалі, вистачить нити та на життя скаржитися!

Я не нила, просто знову про свій біль згадала, і якось гірко на душі стало від переживань.

– А ви перестаньте мене виховувати, – поверталася я до образу стійкої та впевненої жінки.

Ганна Миколаєва поїхала, давши повчання, виваливши купу інформації й, зненацька, доторкнувшись до мого плеча сказала:

– Все буде добре, тільки не ставай розмазнею, – прошепотіла вона і поспішила на потяг.

Я довго пам’ятала ці слова свекрухи, та не могла знайти їм логічного пояснення. Несподівано для себе, я побачила родичку з іншого боку і навіть подумала, що вона не така вже й мегера, якою здавався весь цей час.

Влітку я справді збиралася до неї у відпустку, щоб навчитися готувати компоти та желе, тільки не встигла, Ганна Миколаївна потрапила до лікарні із серцевими проблемами. Потім ми поїхали вдвох із чоловіком і забрали свекруху до себе в місто.

– Тільки не будьте розмазнею, наступного року ще навчите мене варити компоти, – говорила я свекрусі, коли ставало дуже складно.

Реабілітація Ганни Миколаївни тривала рік. Вона не змогла повністю відновитись, але сама себе обслуговувала і навіть намагалася мені допомагати.

Повертатися до рідного селища було небезпечно, тому їй довелося залишитися з нами. А ще через рік у нас з’явилася донька Соня, яку допомагала виховувати бабуся.

Вона стала пізнім щастям для нас, та втіхою для бабусі. Під час хвороби Ганна вже була готова здатися та відмовитися від битви за здоров’я, а потім передумала.

Вона не хотіла бути розмазнею, заради внучки, яку не можна було довірити таким несерйозним батькам! Я слушно міркую?

КІНЕЦЬ.